Роль фінансів в розвитку соціальної сфери в Україні

3.1 Шляхи удосконалення  державної політики в галузі  соціального захисту населення

Стан соціальної політики сучасної України

Згідно Стратегії  економічного і соціального розвитку України на 2004-2015 роки “Шляхом Європейської інтеграції” Україна обрала соціально орієнтований структурно-інноваційний шлях розвитку, який має здійснюватися поетапно.

Головним у  соціальній сфері на першому етапі (2004-2005) стало зниження рівня бідності та зменшення диференціації доходів населення за рахунок стимулювання випереджальних темпів зростання заробітної плати, посилення адресної соціальної підтримки. Водночас, відчутне поліпшення життя людей можливе лише за умови успішного функціонування та розвитку реальної економіки.

На цьому фоні проблемним залишається питання захисту національного товаровиробника, оскільки наповнювати дохідну частину бюджету Уряд збирається за рахунок скасування податкових   пільг підприємствам.

Основним стратегічним ресурсом держави, головним фактором економічного зростання є люди з їхнім інтелектуальним, підприємницьким, виробничим потенціалом. Трудовий потенціал країни в останні роки знижується через низьку народжуваність та старіння населення. Рівень освіти населення в Україні хоча є одним з найвищих серед країн Центральної та Східної Європи, але якість освіти неналежна через недостатню забезпеченість сучасними підручниками, наочним приладдям, низький рівень комп’ютеризації.

Наявність ефективної системи підготовки нових працівників, які б відповідали сучасним вимогам до кваліфікованої робочої сили, є обов’язковою умовою економічної стабільності суспільства. Але за останні роки значно зменшилась кількість професійно-технічних закладів, які здійснюють підготовку кваліфікованих робітників.

Через те, що фінансування науки за рахунок коштів державного бюджету залишається на низькому рівні, продовжується процес еміграції наукових працівників, зокрема фахівців вищої кваліфікації.

Інформаційна  сфера України має унікальний кадровий ресурс. Щорічно вищі навчальні заклади випускають 50 тисяч спеціалістів з інформаційно-комунікаційних технологій. За кількістю сертифікованих програмістів Україна займає четверту позицію у світі після США, Індії та Росії. Однак основні параметри цієї сфери значно відстають від розвинутих країн. За оцінками Міжнародного телекомунікаційного союзу, Україна перебуває лише на 84 місці серед 178 обстежених країн за доступом населення до телекомунікаційних технологій. Тому, якнайшвидше потрібно реалізовувати програми “Електронна Україна”, “Україна – розвиток через Інтернет”, збільшити обсяг фінансування Національної програми інформатизації.

На тлі депопуляційних процесів, міграційного відпливу сільської  молоді кількість зайнятих у сільському господарстві за останні десять років  зменшилася майже в 3 рази. Вкрай низькою залишається мотивація до праці сільськогосподарських товаровиробників. Середньомісячна заробітна плата у сільському господарстві становить 45 % до середнього показника по економіці країни. Проте частка заробітної плати у структурі сукупних ресурсів сільських сімей становить лише 23 %. Тому, забезпечення підвищення життєвого рівня сільського населення як основи поліпшення демографічної ситуації та розвитку трудового потенціалу, є одним з основних   пріоритетів соціального розвитку України на найближчі роки.

Загальний рівень доходів у країні залишається  вкрай низьким.

Високе навантаження (включаючи внески на соціальне страхування) обумовлює поширення практики виплати  незареєстрованої заробітної плати, що ускладнює аналіз фактичних тенденцій рівнів оплати праці і визначення платоспроможності працюючого населення. Дані про динаміку продажу дорогих предметів побутової техніки, автомобілів, будівництва житла за кошти населення тощо дають підставу для висновку про те, що рівень доходів, зокрема оплати праці, зріс значно більше, ніж це віддзеркалюють офіційні дані статистики.

2006-2009 роки мають  стати періодом розгорнутого  економічного розвитку на основі  утвердження принципів та механізмів  структурно-інноваційної моделі  соціально орієнтованої економіки.

Соціальний  захист означає соціальну підтримку  верств населення, які можуть зазнавати  негативного впливу ринкових процесів, з метою забезпечення відповідного життєвого рівня, тобто заходи, що включають надання правової, фінансової, матеріальної допомоги окремим громадянам (найбільш вразливим верствам населення), створення соціальних гарантій для економічно активної частини населення та комплекс законодавчо закріплених гарантій, що протидіють дестабілізуючим факторам (інфляція, спад виробництва, економічна криза, безробіття тощо).

До основних елементів державної політики в  галузі соціального захисту населення  відносяться:

1) встановлення  допустимих параметрів життя  (розміру прожиткового мінімуму, мінімальної пенсії, соціальної  допомоги);

2) захист населення  від зростання цін і товарного  дефіциту для гарантованого забезпечення  прожиткового мінімуму громадянам;

3) вирішення  проблеми безробіття і забезпечення  ефективної зайнятості, перепідготовка  кадрів;

4) пенсійне забезпечення (людей похилого віку, інвалідів, сімей, що втратили годувальника);

5) утримання  дитячих будинків, інтернатів, будинків  для людей похилого віку тощо;

6) соціальні  трансферти (допомога з безробіття, одноразові чи щомісячні виплати  на дітей, з материнства, з  хвороби та інших причин, житлові субсидії тощо);

7) соціальне  обслуговування (надання соціальних  послуг окремим категоріям громадян  і т. ін.);

8)

надання необхідної медичної допомоги;

9)

соціальне страхування  тощо.

Щодо соціального  захисту населення держава має  надавати з свого боку гарантії: економічні, правові і соціальні.

Держава має  більш розвивати соціальне страхування, перейти від бюджетного   до страхового принципу фінансування значної  частини видатків на соціальну сферу. Йдеться про створення нових  механізмів управління коштами соціального страхування на основі паритетності представників від застрахованих осіб, роботодавців та держави, забезпечення діяльності системи на засадах гласності, прозорості та доступності для всіх верств населення. Необхідно запровадити нову систему пенсійного забезпечення, а також вирішити весь комплекс законодавчих, фінансових та організаційних проблем щодо запровадження загальнообов’язкового медичного страхування.

Логіка нової  стратегії передбачає принципову корекцію політики доходів – перенесення основних акцентів соціальної політики насамперед на працюючу частину населення. Нинішнє заниження вартості робочої сили, як і недостатній рівень соціальних витрат, відчутно гальмує розвиток внутрішнього ринку, динаміку економічних процесів. Практично повністю втрачено стимулюючу функцію заробітної плати, її вплив на розвиток виробництва, науково-технічний прогрес. Економіка, що базується на низькій вартості робочої сили, не забезпечує високих стандартів споживання, процесів нагромадження, якісного відтворення робочої сили. З таких умов стримується й розвиток житлово-комунальної та соціальної сфер, зокрема формування страхових фондів, ресурсів пенсійного забезпечення та освіти. Тому, стратегічним завданням держави є поетапне підвищення частки оплати праці у структурі ВВП, випереджальне зростання реальної заробітної плати порівняно з іншими складовими доходів населення за допомогою таких інструментів, як забезпечення державного регульованого мінімального (заснованого на прожитковому мінімумі) рівня заробітної плати, застосування тарифного регулювання оплати праці, упорядкування системи оплати праці в бюджетних галузях на основі Єдиної тарифної сітки та інше.

Нагальним завданням  формування і реалізації політики заробітної плати є підвищення рівня самоорганізації і консолідації роботодавців, посилення дієздатності системи соціального партнерства, розширення діалогу влади і бізнесу. В цьому контексті вирішуватиметься питання реформування структури органів соціального партнерства, зокрема на галузевому та регіональному рівнях, створення єдиного реєстру роботодавців.

Дуже важливе  не тільки соціально-економічне, але  й політичне значення має забезпечення реального рівня такої соціальної гарантії, як мінімальна заробітна  плата. Попри   всі ускладнення, які виникають у багатьох підприємств та держави в цілому при підвищенні розмірів мінімальної заробітної плати, встановлення заниженого реального рівня мінімальної заробітної плати може бути дуже небезпечні наслідки, у тому числі і в міжнародному плані.

При формуванні механізму регулювання реального  рівня доходів населення важливо  передбачити також регламентацію  припустимих пропорцій між доходами різних соціальних груп. Це необхідно  для того, щоб рівень доходів громадян з фіксованими доходами (працівників бюджетної сфери, а також пенсіонерів, інвалідів, багатодітних сімей та інших категорій громадян, доходи яких забезпечуються за рахунок бюджету) надто не відставав від рівня доходів працівників виробничої сфери.

Вкрай необхідне  реформування солідарної системи пенсійного забезпечення, спочатку запровадити добровільну систему пенсійного страхування, а створивши інформаційно-технічну базу, запровадити обов’язкову накопичувальну систему пенсійного страхування. Мінімальний розмір пенсій має відповідати прожитковому мінімуму та необхідно скасувати обмеження їхніх максимальних розмірів.

Потребує суттєвого  удосконалення діюча система  пільг та допомоги, яка є надто  розгалуженою, фінансово необґрунтованою, значною мірою декларативною, непрозорою та соціально несправедливою: порядок надання пільг регулюється понад 40 нормативно-правовими актами. Згідно з діючим законодавством налічується близько 30 пільгових категорій і понад 20 різних видів пільг. Пільги набули настільки широкого поширення, що на кожного мешканця країни припадає більше одного випадку використання пільг. Розрахунки Міністерства фінансів України вказують на те, що діюча система пільг орієнтована здебільшого на забезпечене населення – якщо на одного бідного в середньому припадає 8,2 грн. на місяць у вигляді пільг, то на одного небідного – відповідно 19,1 грн. Як наслідок – пільги, допомоги та субсидії поглиблюють диференціацію в доходах.

Неефективною  на сьогодні є система адресної соціальної допомоги, для чого необхідно забезпечити:

· диференціацію  максимального рівня допомоги для  різних категорій населення, зниження максимального рівня допомоги для  працездатних верств населення та підвищення максимального рівня допомоги для  соціально вразливих верств населення,   передусім бідних сімей з дітьми за умови одночасного стимулювання зайнятості батьків;

· посилення  адресності соціальних виплат, що потребує вдосконалення методики визначення права сім'ї на адресну допомогу, законодавчого врегулювання критеріїв  оцінки рівня життя претендентів на адресну допомогу, створення єдиної бази даних отримувачів усіх видів соціальної допомоги, поліпшення поінформованості населення стосовно права на отримання адресної допомоги, перевірки реального рівня життя претендентів на соціальну допомогу;

· активізацію виявлення нужденних, передусім серед неблагополучних сімей з дітьми, уніфікацію видів соціальної допомоги, зведення їх до однієї адресної виплати з пріоритетним призначенням адресної допомоги окремим категорій; відповідно до цього необхідно реформувати систему субсидій на житлово-комунальні послуги і паливо, переорієнтувати її на єдину адресну виплату;

· запровадження  моніторингу оцінки ефективності дії  інституту адресної допомоги, забезпечення оптимального співвідношення між державними витратами на соціальні цілі та змінами ситуації з бідністю.

3.2 Рекомендації  щодо поповнення місцевого бюджету  та шляхи зміцнення фінансової  бази органів місцевого самоврядування

Проаналізуємо дохідну частину в бюджеті  по м. Івано-Франківська за 2003р. Власні доходи бюджету м. Івано-Франківська складають 13,02 % усіх доходів бюджету міста. Найвагоміші надходження: від земельного податку – 2,4%, місцевих податків та зборів – 2,7% доходів бюджету, збори та інші неподаткові доходи – 5,42% (штрафи, фінансові санкції, реєстраційні й ліцензійні збори), податок з власників транспортних засобів – 0,77% доходів бюджету м. Івано-Франківська. Інші податки та збори, а також доходи від управління комунальною власністю не забезпечують будь-якого значного надходження до бюджету.

Власні доходи бюджету формуються в основному  за рахунок невеликої частки загальнодержавних  податків і зборів, які закріплені за відповідними бюджетами.

До бюджету  міста надходить частка ресурсних  податків (20% лісового доходу, 20% плати за воду, 70% надходжень фонду охорони навколишнього середовища), суми від перевищення розрахункового фонду споживання, та різні збори і не податкові доходи.