Роль фінансів в розвитку соціальної сфери в Україні

Дипломна робота

на тему: «Роль фінансів в розвитку соціальної сфери в  Україні»

 

 

Зміст

Вступ……………………………………………………………………………3

Розділ 1 Основні засади формування фінансової політики в розвитку соціальної сфери………………………………………………………………6

1.1. Сутність, функції та необхідність розвитку соціальної сфери………………....6

1.2. Роль державних фінансів  України у розвитку соціальної  сфери……………...10

1.3. Склад і структура  місцевих фінансів……………………………………………15

1.4. Соціальна  політика держави: цілі, принципи  та напрями……………………..18

1.5. Фінансове  забезпечення соціальних відносин  в Україні………………………27

Розділ 2 Взаємовідносини фінансів з соціальною сферою на прикладі Івано-Франківського відділу житлових субсидій………………………………………32

2.1. Загальна  характеристика діяльності та  аналітичної роботи Івано-

Франківського відділу житлових субсидій………………………………….…32

2.2. Аналіз фінансової  діяльності Івано-Франківського  відділу житлових

субсидій………………………………………………………………………34

2.3. Розрахунок  кошторису доходів та видатків  на оплату

житлово-комунальних  послуг…………………………………………………...37

2.4. Динаміка  фінансування та нарахування  житлових субсидій у 2003-2005рр…40

2.5. Державний  контроль за цільовим призначенням  бюджетних асигнувань…...48

Розділ 3. Удосконалення  системи розвитку соціальної сфери  в Україні з метою підвищення добробуту населення…………………………………………50

3.1. Шляхи удосконалення  державної політики в галузі  соціального захисту

населення……………………………………………………………………….…50

3.2. Рекомендації  щодо поповнення місцевого бюджету  та шляхи зміцнення

фінансової  бази органів місцевого самоврядування…………………………...57

Висновок………………………………………………………………………………68

Список використаної літератури………………………………………………….71

Додатки

Вступ

Стабільний  економічний розвиток країни неможливий без формування соціально благополучного суспільства. Поєднання проблем розвитку ринкових відносин з посиленням уваги до соціальних питань створює необхідні передумови для економічного оздоровлення, стабільного становища людини впродовж усієї трудової діяльності й після її завершення. Зрештою, економічне зростання і підвищення народного добробуту – взаємопов'язані процеси.

Соціальна сфера  і економіка поєднані як причина  і наслідок, що безперервно змінюються місцями у процесі народногосподарського  розвитку.

В умовах розвитку ринкової економіки з приватною власністю, розвитку конкуренції й підприємництва гостро постає проблема соціального захисту населення, особливо при розшаруванні суспільства за матеріальним і соціальним статусами. Перед державою постає проблема забезпечення і підтримки малозабезпечених прошарків населення.

На жаль, реалізація соціальної політики в Україні не завжди забезпечувала можливості для  дотримання державою своїх зобов’язань. Зрозуміло, за умови системної   економічної кризи соціальна  політика не може бути повноцінною, адже для реалізації соціальних програм потрібні значні ресурси. У цей період функції держави зводяться до забезпечення мінімального соціального захисту найбільш нужденним верствам населення. Проте в Україні соціальна ціна реформ виявилася надмірною, а система соціального захисту малоефективною.

Майнове розшарування, перерозподіл суспільного багатства, збагачення та концентрація значних  матеріальних цінностей в руках  у невеликого прошарку населення  на тлі різкого зниження життєвого  рівня і навіть зубожіння переважної більшості громадян України свідчать про недосконалість системи оплати праці та податкових механізмів регулювання доходів населення. Діюча система соціальних пільг не забезпечує надання в потрібному обсязі допомоги бідним, а навпаки, сприяє збільшенню доходів заможних верств населення.

Соціальну напруженість також посилює незадовільний  стан фінансування зарплат працівникам  бюджетної сфери, пенсій, допомог. Лише в останній рік вдалося зробити  результативні кроки щодо її ліквідації. Існуюча практика реалізації пенсійного законодавства не забезпечує взаємозв’язку між трудовим вкладом працівника та розміром його пенсії, а також заінтересованості у формуванні пенсійного бюджету. Нижче встановленої межі малозабезпеченості отримують пенсії 96 % загальної кількості пенсіонерів, залишаються дуже низькими розміри допомог та соціальних виплат.

· Після оголошення незалежності в серпні 1991 року система  соціального забезпечення в Україні, характеризувалася рисами, успадкованими  від колишнього Радянського Союзу.

У перші роки незалежності України, також за відсутністю належного досвіду самостійної законотворчої роботи, Верховна Рада України прийняла цілу низку законів, які були не узгоджені між собою, не враховували реалії економіки. Законодавчі та нормативно-правові акти, прийняті протягом 1991-1993 рр., з соціальної точки зору в багатьох випадках виглядали навіть більш «щедрими» порівняно з законами радянських часів. Проте забезпечення їхнього виконання за умови поглиблення економічної кризи ставало дедалі більш проблематичним. Це стосується, зокрема, прийнятих Законів України «Про пенсійне забезпечення», «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», «Про статус та   соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», законодавчого встановлення пільг за професійною ознакою працівникам окремих сфер (суддям, прокурорам, військовослужбовцям, народним депутатам тощо). Внаслідок цього перехідний період докорінно змінив, або й зовсім скасував принципи соціального захисту соціалістичної доби.

Життя вимагало розробки цілісної соціальної політики, тісно пов’язаної з економічним  розвитком держави, її фінансовими  можливостями. Умови для формування і реалізації соціальної політики на основі визначеної стратегії економічного розвитку та фінансової стабілізації були закладені, зокрема, Указом Президента України «Про Основні напрями соціальної політики на період до 2004 року» від 24 травня 2000 року.

Зазвичай найголовнішою  проблемою здійснення соціальної політики, яка, як правило, і визначає межі її здійснення, є проблема фінансування соціальних витрат. Згідно зі світовою практикою, джерелами прямого та непрямого фінансування соціальної сфери є:

· безпосередні бюджетні видатки;

· «податкові видатки» у вигляді пільг, відшкодувань, відстрочок;

· страхові внески до державних та недержавних страхових  фондів;

· усуспільнення  коштів підприємств у вигляді  їх зобов’язання щодо виконання  соціальних функцій;

· благодійність  приватних осіб, фірм та організацій;

· громадські ініціативи - різного роду фонди та збори;

· особисті кошти  та зобов’язання громадян;

· кредити;

· надання державного майна для функціонування соціальної сфери, використання державної інфраструктури тощо.

Актуальність  даної теми полягає в тому, що однією з функцій держави є недопущення зростання соціальної напруги з приводу майнової нерівності, передбачення й фінансування негативних проявів ринку для громадян (безробіття, втрата працездатності), створення ефективної пенсійної системи.

Об’єктом  дослідження є соціальна політика держави, аналіз фінансового забезпечення на прикладі Івано-Франківського відділу житлових субсидій.

Мета дипломної  роботи полягає у поглибленні  знань з визначення місця та ролі фінансів у розвитку соціальної сфери  України, розробці перспективних шляхів вдосконалення використання та формування коштів держави, направлених на забезпечення соціальної сфери.

Предметом дослідження  є фінансування соціальної сфери (на прикладі Івано-Франківського відділу  житлових субсидій).

Методи дослідження: описовий, порівняльний та структурний.

Структура роботи.   Дана робота складається із вступу, трьох розділів, висновку, списку використаної літератури та додатків.

РОЗДІЛ 1 ОСНОВНІ  ЗАСАДИ ФОРМУВАННЯ ФІНАНСОВОЇ ПОЛІТИКИ В РОЗВИТКУ СОЦІАЛЬНОЇ СФЕРИ

1.1 Сутність, функції та необхідність розвитку соціальної сфери

Як суспільно-історичний феномен, соціальна сфера пройшла  тривалий шлях розвитку. Формування передумов  становлення соціальної сфери пов'язується з низкою дослідників (С.В.Тетерський, Є.І.Холостова, П.Д.Павленок, В.І.Курбатов) iз виникненням благодійності. Благодійність – це прояв співчуття до ближнього, надання приватними особами матеріальної допомоги нужденним. Своїм корінням вона сягає глибокої давнини. Співчутливе ставлення до бідних і вбогих, різноманітні найпростіші форми благодійництва, головним чином роздача їжі й одягу, входили у звичаї східних слов'ян і були розповсюдженими ще в VII-VIII ст. ст., тобто у період існування союзів племінних князівств [36, 127].

Перший період історії становлення соціальної сфери хронологічно пов'язують iз виникненням у IХ ст. Древньоруської держави й утвердженням християнства як державної релігії (988 р.), коли надання допомоги хворим, убогим та іншим нужденним верствам населення стало однією iз форм реалізації християнської заповіді любові до ближнього.

Другий період. Традиції княжої благодійності у  ХІІ-ХІІІ ст. ст. розвинулися в історії  південно-західного Галицько-Волинського  князівства. Серед галицьких князів особливим благодійництвом прославилися Ярослав Осмомисл, Данило Галицький і Володимир Волинський. У цілому після занепаду Києва Галицько-Волинське князівство слугувало опорою української державності. У цій ролі воно перейняло велику частку київської культурно-освітньої спадщини, тим самим зберігши в українців почуття культурної ідентичності, у тому числi відновивши основні напрями соціальної благодійності.

Третій перiод розвитку соцiальної сфери припадає на час входження України до складу Речі Посполитої. З ХVІ ст. осередками відродження православ'я, а отже, і організованої благодійницької діяльності стають братства [33, 9]. Вони завоювали повагу й широку популярність, опікуючися вдовами й сиротами своїх померлих членів, підтримуючи шпиталі й надаючи своїм членам безвідсоткові позики. Іншим напрямом соціально-благодійницької діяльності братств стала освітня справа   і, зокрема, відкриття шкіл та організація в них безплатного навчання при досить демократичному шкільному устрої (школи були відкриті для всіх верств населення).

Оцінюючи висвітлену інформацію щодо перших трьох періодів соціальної сфери в Україні бiльше як характеристику передумов її становлення, зазначу, що організаційне і законодавче оформлення соціальної сфери в Україні починається з другої половини ХVII ст., що знаменувало четвертий етап становлення соціальної сфери. Саме в цей час внаслiдок посилення центральної влади поряд iз церковною, приватною благодійністю, зокрема благодійністю окремих культурних осередків-братств, козацьких угруповань, набирає силу процес оформлення державної допомоги.

Особливо активно розвивається соціальна сфера у першій чверті XVIII ст., що позначило п'ятий етап. Однак в цей період, з одного боку, активно формується державна політика, спрямована на надання матеріальної та іншої допомоги нужденним, створюється мережа світських соціальних установ, а з іншого – виходять такі закони, як, наприклад, "Про заборону жебрацтва" (1712) та "Про визначення жебраків соціальне небезпечним елементом" (1721), що, власне, стало деякою суперечністю цього етапу соціальної сфери. Так чи інакше, а саме за петровських часiв було закладено фундамент інституту соціальної сфери і здійснено значний крок вперед у підвищенні ролі державного регулювання щодо організації допомоги [19, 49].

Однак суперечністю періоду стало те, що державні соціальні  установи були спроможними надати допомогу лише частині нужденних. Тому уряд сприяв виникненню філантропічного напряму – різноманітних товариств, що підтримували як церковну, так і приватну благодійність.

Отже, в Україні  у першій половині XIX ст. було створено державну систему соціального захисту, яка підпорядковувалася спеціальним адміністративно-управлінським органам і складалася переважно з благодійних установ закритого типу. Водночас розширилася діяльність філантропічних товариств і приватних благодійників.

Шостий етап становлення соціальної сфери пов'язаний iз скасуванням кріпосного права (1861). Ця подія стала передумовою  і основою широких реформаторських  процесів. Утвердження нових соціально-економічних  відносин вимагало коректування сталих   підходів в управлінні соціальною сферою, зумовило необхідність відпрацювання нових принципів, форм і методів благодійності. Серед оновлених принципів соціальної роботи виділяємо такі:

1. Заперечення  жорсткої бюрократичної опіки  соціального захисту.

2. Децентралізація управління справою допомоги нужденним.

3. Створення  умов для розвитку місцевої  ініціативи й самодіяльності  в цій сфері громадського життя.

Активно розвивається в цей період і приватна благодійність. Відомі українські підприємці Терещенки, Симиренки, Ханенки, Бобринські, Бродські, Гальперіни жертвували значні суми на лікарні, богадільні, училища та інші благодійні установи.

Характерною рисою  другої половини XIX ст. став розвиток церковнопарафіяльної благодійності. Урядовий закон 1864 р. про  парафіяльні попечительства поклав початок новому періоду церковно-парафіяльної благодійності. Одним із її завдань стало початкове навчання дітей і устаткування благодійних закладів. Фінансувалися ці заходи головним чином за рахунок добровільних унесків парафіян.