Роль фінансів в розвитку соціальної сфери в Україні

Саме в цей період почала складатися і система соціального забезпечення. Так, у 1903 р. вийшов урядовий закон "Про винагороду потерпілих унаслідок нещасних випадків робітників і службовців на підприємствах фабрично-заводської, гірничо-видобувної промисловості". Цей закон передбачав нарахування пенсій або надання одноразової допомоги внаслідок травми, отриманої на виробництві, чи тимчасової втрати працездатності у зв'язку із виробничими обставинами. Іншим напрямом соціального забезпечення в цей час стало нарахування пенсій службовцям цивільних і військових відомств. При цьому передбачалася залежність розміру пенсій від вислуги років, військового чину, посади.

Отже, саме iз  другої половини XIX ст. в Україні  відбуваються істотні зміни щодо розуміння соціальної сфери. Децентралізація управління соціальною сферою, передача значної частини функцій призріння земським і міським органам самоврядування, широке залучення громадськості до організації допомоги нужденним, урядове заохочення благодійників та низка інших підходів до розвитку соціальної роботи забезпечили якісно новий її рівень, зокрема зародження таких тенденцій і особливостей, як відкритість, диференційованість й адресність, розвиток трудової допомоги, розширення мережі благодійних товариств і установ, організація соціального страхування, державного пенсійного забезпечення службовців.

Безумовно,   залежність України від Російської імперії, авторитарний політичний устрій, адміністративно-бюрократична система  управління, тривале збереження кріпосного права не могли не позначитися негативно на характері і масштабах, а також формах соціальної сфери цього періоду в Україні.

1.2 Роль державних  фінансів України у розвитку  соціальної сфери

Державні фінанси  відображають суспільну централізацію  доходів та підприємницьку діяльність держави. Це основна сфера перерозподілу ВВП, тому всі суб`єкти розподільних відносин заінтересовані в її оптимальності. Оптимальність означає, що рівень централізації повинен як забезпечувати державу достатніми коштами, так і не підривати фінансової бази суб`єктів господарювання [8, 164].

Сфера державних  фінансів вимагає встановлення збалансованості  інтересів усіх суб`єктів фінансових відносин.

Державні фінанси  включають [9, 51]:

- централізовані  ланки:  - децентралізовані ланки:

- бюджет;  - фінанси суб`єктів

- фонди цільового  господарювання у державному

призначення; секторі.

- державний  кредит.

Фінансові відносини  у сфері централізованих державних  фінансів мають фондовий характер і  поділяються на:

· мобілізацію  коштів державою (здійснюється за допомогою податків, платежів, відрахувань, внесків, зборів, які надходять до бюджету, та фондів цільового призначення);

· виділення  коштів здійснюється у формі інвестицій, дотацій, субсидій, кредитів, кошторисного фінансування, державних пенсій і  допомог, відшкодування витрат.

Бюджет держави – основний фонд грошових коштів і визначальна ланка державних  фінансів для забезпечення виконання  державою своїх функцій. Через бюджет регулюється діяльність усіх сфер і  ланок фінансової системи, яка спрямовує  в заданому напрямі розвиток суспільства [22, 46].

Основна мета бюджетної  політики на 2006 рік визначена як фінансове забезпечення реалізації стратегічних цілей держави, підвищення рівня державних соціальних стандартів та зниження рівня бідності в країні.

Урядом першочергово декларується соціальна спрямованість бюджету майбутнього року, тому саме на ній зупинимось.

Одразу ж  привертає увагу неконкретність, невизначеність, розпливчастість, можливість двозначного трактування проголошених Кабінетом Міністрів заходів  для досягнення визначеної мети.

Передбачається  “збільшити видатки соціальної спрямованості  державного та місцевих бюджетів як інструменту  досягнення соціальних та економічних  цілей. Бюджет на   2006 рік повинен  сприяти зниженню рівня бідності та підвищенню якості життя населення” (пункт 6). Що мається на увазі під “видатками соціальної спрямованості”, не зовсім зрозуміло. Якщо йдеться про підвищення пенсій – питання номер один поточної політики уряду, – то це не повноваження Державного бюджету. Якщо передбачається підвищити розміри мізерних соціальних виплат тим, хто їх потребує, слід конкретно їх визначити, а не обмежуватись загальною декларацією. Якщо ж мається на увазі збільшення бюджетних видатків на надання пільг та субсидій населенню на оплату комунальних послуг тощо, то хотілося би, щоб уряд більш конкретно визначив свою політику в цьому напрямі. Пільгами та субсидіями не вирішуються питання підвищення якості життя населення – з їх допомогою лише підтримується мінімальний життєвий рівень громадян. І формується, до речі, їхня споживацька психологія.

У Посланні Президента України до Верховної Ради України  “Про внутрішнє і зовнішнє становище  України у 2003 році” розміщена  цікава Таблиця – “Структура доходів  населення”. Частка соціальних допомог та інших одержаних населенням поточних трансфертів у його загальних доходах збільшилася з 26,5% у 1999 році до 38,6% у 2003-му. Хіба можна визнати нормальним, коли майже 40% доходів населення отримує у вигляді допомог і трансфертів? Така соціальна політика стимулює утриманців, а не економічно активних громадян. Вона лише дає надмірні важелі впливу чиновникам і підтримує їхню корумпованість, стимулює погоню за дармовими доходами більш інформованих, ближчих до закону чиновників і громадян, врешті-решт загострює суспільні протиріччя. Це шлях у глухий кут, а не до “досягнення соціальних і економічних цілей”. Пільги та субсидії у такому розмірі – це біда Державного бюджету, а не його стовповий шлях. Уряд повинен тримати перспективу на скорочення кількості таких пільг та субсидій з одночасним забезпеченням достойного рівня їх надання тим, хто дійсно потребує цього. А   це вже зовсім інша і конкретна політика, про яку в Основних напрямах, на жаль, не говориться.

Далі, передбачається “забезпечити поступове наближення розмірів мінімальної заробітної плати, пенсій, соціальних виплат та допомоги до рівня прожиткового мінімуму, при цьому темпи зростання мінімальної заробітної плати мають перевищувати темпи зростання інших мінімальних соціальних виплат та доплат, передусім видатки на фінансування компенсаційних виплат, допомоги ветеранам війни, громадянам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, сім’ям з дітьми та іншим категоріям малозабезпечених та соціально незахищених громадян передбачати у розмірах, що забезпечують підвищення розмірів таких виплат та допомоги”. З одного боку, “темпи зростання мінімальної зарплати мають перевищувати темпи зростання інших мінімальних соціальних виплат та доплат”, з іншого, темпи зростання соціальних виплат та доплат “передбачати у розмірах, що забезпечують підвищення розмірів таких виплат та допомог”. Зрозумій, хто може. Уряд не хоче визначати ніяких конкретних орієнтирів соціальної політики і однозначно хоче залишитись з розв’язаними руками при визначенні величин соціальних нормативів у майбутньому [27, 25].

Проголошується  “підвищення рівня соціальної підтримки  малозабезпечених і соціально незахищених  громадян шляхом запровадження пріоритетності політики зростання доходів, у першу  чергу працюючого населення, в тому числі через механізм забезпечення зростання рівня зайнятості працездатного населення”. Не можна не погодитись з необхідністю суттєвого зростання доходів працюючих. Проте знову ж таки об’єднуються в одне ціле категорії громадян – соціальних утриманців, з одного боку, працюючих і працездатних незайнятих – з іншого. Соціальна політика уряду стосовно цих категорій має бути прямо протилежною: одним створювати умови для роботи і ефективно стимулювати працю (а це проблема не лише бюджетної політики), до інших застосовувати політику державного патерналізму. Такого розмежування уряд не визнає, він усе звалює в купу.

Останнім часом  урядовці широко і кон’юнктурно використовують для реклами своїх  економічних досягнень факт суттєвого зростання середньої заробітної плати, який,   не виключено, є лише наслідком легалізації її певної частини, при одночасному замовчуванні такого більш суттєвого і загрозливого для соціально-економічного розвитку країни явища, як постійне зменшення частки заробітної плати у доходах населення. Тенденція співвідношення часток заробітної плати і соціальної допомоги у доходах населення вкрай негативна: 42,7% до 38,6% у 2003 році проти 60,2% до 26,5% у 1990 році. Якщо у 1990 році доходи населення від заробітної плати у 2,3 раза перевищували їхні доходи, отримані у вигляді різноманітних соціальних допомог, пільг і компенсацій, то у 2003 році – лише в 1,1 раза, тобто вони зрівнялись!

Втім, уряд надмірно захоплений проблемою розподілу, щоб  вникати у сутність явищ. Передбачається “запровадити систему надання адресної допомоги малозабезпеченим та соціально незахищеним громадянам та підвищити ефективність соціальних трансфертів населенню шляхом використання науково обґрунтованої методології під час визначення розміру соціальних виплат”. Як бачимо, ніхто й не думає про зменшення соціальних трансфертів, навпаки, планується науково обґрунтувати тупиковий шлях використання бюджетних ресурсів і соціально-економічного розвитку держави [44, 9].

Передбачається  “поліпшити умови для розвитку соціальної і гуманітарної сфери шляхом збільшення обсягів видатків на соціальний захист населення, охорону здоров’я та освіту, підвищити ефективність їх використання, зокрема через удосконалення механізму розподілу міжбюджетних трансфертів”. І знову загальна декларація. І знову “удосконалення механізму перерозподілу трансфертів”. По-перше, саме тут уряду доречно було б згадати про таке наболіле питання, як відновлення міжтарифних співвідношень в оплаті праці, якщо уряд дійсно проголошує тезу про розвиток гуманітарної сфери. По-друге, потрібно було б уточнити величину бюджетних ресурсів, які спрямовуються на освіту, науку та охорону здоров’я. Нагадаємо, що з часів появи у Державному бюджеті Спеціального фонду до бюджетних призначень Міністерству освіти і науки з року в рік зараховуються кошти, які студенти (чи їхні батьки) сплачують вузам за навчання, і кошти,   які академічні інститути і вузи отримують за виконані роботи та надані послуги, до бюджетних призначень Міністерству охорони здоров’я – кошти, які хворі сплачують лікарняним закладам за отримані послуги. Перелічені кошти ніякого відношення до бюджету не мають. Це штучне, притому свідоме завищення розміру бюджету та соціальної його складової зокрема. Йдеться, між іншим, про солідні суми.

Найболючіше питання  соціальної політики в Україні сьогодні – діти. Але в Основних напрямах навіть таке слово відсутнє. Скорочення чисельності населення відбувається переважно внаслідок зменшення  народжуваності. При цьому дитяча смертність залишається надмірною: лише за перший квартал цього року померла 961 дитина до одного року, що на 17 немовлят більше, ніж за відповідний період минулого року. Вдумаємось: майже кожне соте немовля вмирає до одного року! Сьогодні питання усиновлення українських дітей централізоване у Міністерстві освіти і науки, але що знає суспільство про стан справ там? Тому, на мою думку, потрібно у розділі соціальної політики бюджетної резолюції зобов’язати Міністерство освіти і науки щоквартально оприлюднювати дані про кількість дітей, які залишились без батьків (чи яких залишили батьки), де і як вони утримуються, скільки з них і ким усиновлено, яка їхня, до речі, подальша доля, які кошти виділяє держава на “утримання” свого майбутнього тощо. А скільки в Україні безпритульних дітей і хто ними опікується?..[41, 21]

Кабінет Міністрів  проявив чіткість і послідовність  лише в одному – в ухилянні від  визначення будь-яких конкретних орієнтирів соціальної політики на 2006 рік. Втім, це зрозуміло: уряд країни, де виробляється валового внутрішнього продукту менше ніж на 500 грн в місяць на людину, трохи більше половини якого спрямовується на особисте споживання (що не забезпечує навіть прожитковий мінімум!), не може мати реальну програму забезпечення належного життя своїх громадян.[37, 242]

1.3 Склад і  структура місцевих фінансів

Однією з  важливих передумов   побудови демократичної  держави є самостійність і  незалежність органів місцевого  самоврядування. Європейська хартія про місцеве самоврядування передбачає його відокремлення від державної влади, повну незалежність і самостійність у здійсненні покладених на нього функцій в межах своєї компетенції. Але ряд важливих питань реального забезпечення незалежності та самостійності органів місцевого самоврядування ще чекають вирішення. Це стосується фінансової бази місцевого самоврядування.

Визначальним  є фінансовий бік економічної  самостійності місцевих органів  влади. Від фінансових можливостей  залежать реальні владні функції [38, 294].

Не можна  бути справді, а не формально самостійним, будучи залежним у фінансовому відношенні.

Ступінь фінансової самостійності місцевих органів  влади характеризує незалежність держави  в цілому, потенційні можливості її економічного розвитку, рівень демократичних  прав і свобод громадян. Держава не може успішно розвиватись і процвітати, не даючи гарантій фінансової незалежності місцевим органам влади.

Склад місцевих бюджетів відображає територіальний поділ  країни в Україні – області, райони, поселення. Відповідно місцеві бюджети  поділяють на дві групи [6, 55]:

· централізовані (обласні, районні, міські);

· бюджети базового рівня(сіл, селищ, міст, міських районів)

Це фонди  фінансових ресурсів, що зосереджені  в розпорядженні місцевих Рад  народних депутатів та органів місцевого  і регіонального самоврядування.

Компетенція кожного  з них в галузі бюджету і  фінансів розмежована. Місцевих бюджетів в Україні понад 13 тисяч. Найчисленіша група – сільські, селищні, міські бюджети.

Міські бюджети  існують у всіх країнах світу. Розвиток їх функції зумовлені рядом національних, політичних, економічних та інших факторів. У промислово розвинених країнах світу бюджетні видатки поділяють на поточні та капітальні витрати, кожний підрозділ відповідно має свої джерела доходів. Місцеві бюджети затверджуються місцевими органами влади і до державного бюджету не включаються.