Ресурси комерційного банку: формування та управління

Проблема управління ресурсами, залученими комерційними банками, має  дві взаємодоповнюючі сторони: кількісну  та якісну.

Кількісна сторона полягає  у всезростаючому розвитку пасивних операцій банків із метою залучення  якомога найбільшої кількості ресурсів. Для цього використовуються усі  можливі заходи, що стимулюють залучення  вкладів і забезпечують їх збереження.

Основними напрямами даної  діяльності є:

- розвиток нових видів вкладів, які б відповідали зростаючим потребам клієнтів;

- стимулювання залучення ресурсів через збільшення та диференціацію процентної ставки;

- удосконалення порядку та методів виплати відсотків;

- розвиток спектра додаткових послуг вкладникам;

- використання різних видів ЦП для залучення ресурсів;

- підвищення якості обслуговування клієнтів.

Якісна сторона управління залученими банківськими ресурсами  тісно пов'язана з розробкою  напрямів їх розміщення, що дозволяє найбільш ефективно їх використовувати. Якісне управління можливе лише при здійсненні комерційними банками тісного взаємозв'язку пасивних операцій з активами.

Кожен із даних методів  взаємодоповнює один одного, тому банки  у своїй практиці застосовують їх не окремо, а спільно.

Ефективність кредитної  діяльності банку під час економічної  кризи в Україні визначається дохідністю кредитного портфелю та прийнятим  банком кредитним ризиком, рівень якого  суттєво може збільшитись в періоди  економічних криз та рецесій. В сучасних кризових умовах важливе практичне значення має ефективна організація управління проблемними активами банків, одним з яких може бути реструктуризація боргу як основа збереження конструктивних відносин між кредитором та позичальником [31]

Висока дохідність кредитного бізнесу в останні передкризові роки дозволяла фінустановам заощаджувати на системах ризик-менеджменту. У банки України стабільно надходили кошти із-за кордону, від населення та НБУ, тому вітчизняні фінустанови стали вважати нормальним видавати іпотеку на 20 років. Фінансова криза в Україні стала своєрідним моментом істини для банків, що захопилися беззастережним наданням кредитів, не замислюючись над можливістю їх повернення. Для банкірів вважається за «допустиме» число проблемних кредитів не більше 2-3% від загального кредитного портфеля. За даними НБУ частка «поганих» позик в загальному кредитному портфелі банків в жовтні 2009 р. становила 7,1% , при цьому з початку року об'єм проблемних кредитів зріс в три рази. Однак Міжнародне рейтингове агентство Fitch оцінює середню частку проблемних кредитів у загальному кредитному портфелі українських банків на рівні 34%.

Постанова НБУ №49 від 5 лютого 2009р. про можливість реструктуризації кредитів є ледь не єдиним поміркованим рішенням НБУ в умовах фінансової кризи, яка спрямована на порятунок  банківської системи. Банкам вигідно  за рахунок реструктуризації переводити «проблемні» кредити в розряд високоякісних, що покращує банківський  баланс. Метод виключає різноманітні штрафні санкції. Застосовуючи штрафні  санкції банки лише погіршать  ситуацію. На думку окремих експертів, у результаті використання такого механізму  позичальнику доведеться переплатити  кредит. В період кризи банки дозволятимуть  їм платити тільки відсотки по кредиту  впродовж певного періоду, а тіло позики - після закінчення канікул. Підсумок - істотна переплата за отриманий кредит [45].

Питання процентної політики є одним з найактуальніших  у теперішній час, оскільки, зважаючи на останні події, що спричинили деяку  стабілізацію валютного курсу та облікової ставки НБУ, тепер банки  повинні широко застосовувати всі  свої навички, знання та інтуїцію, щоб  розробити найоптимальнішу процентну  політику. Процентна політика (як депозитна, кредитна, валютна та ін.) є однією з найважливіших складових банківської  політики. Вивчення динаміки руху процентних ставок показує, що процентна політика виступає одним з визначників і в той же час непростих механізмів в регулюванні ощадної та інвестиційної політики банку.

Процентна політика на макроекономічному  рівні уявляє собою сукупність заходів  в області процента, що направлені на забезпечення рентабельності банківської  системи та забезпечення оптимальних  темпів розвитку економіки.

Проведення політики на макроекономічному  рівні, як правило, здійснює центральний  банк країни. Процентна політика НБУ  визначається цілями і задачами грошово-кредитної  політики держави, а та в свою чергу - процесами, що відбуваються в економіці, і тими задачами, що ставляться на певних етапах її розвитку.

Цілі ж процентної політики на мікроекономічному рівні важко  визначити однозначно. Здавалось  би, найбільш простим визначенням  було б таке, що процентна політика конкретного комерційного банку  служить для забезпечення максимальної в існуючих умовах рентабельності банку, тобто вона повинна бути направлена на максимізацію операційних доходів  та мінімізацію операційних витрат. Однак, очевидно, що банк зобовязаний піклуватись про досягнення рентабельності не тільки в короткостроковому, але в довгостроковому аспекті. Розуміючи це, найбільше далекоглядні банки прагнуть не до всесвітнього "витискання" прибутків, а до створення і розширення кола постійної клієнтури, надаючи допомогу у зміцненні економічного становища клієнтів, розвитку їхньої ділової активності. Більш того, по різних причинах не всі комерційні банки розглядають максимізацію рентабельності в якості єдиної цілі організації своєї діяльності. Тому процентну політику, що пропонує комерційний банк направлено не тільки на отримання прибутків, а до створення і розширення кола постійної клієнтури, надаючи допомогу у зміцненні економічного становища клієнтів, розвитку їхньої ділової активності. Більш того, по різних причинах не всі комерційні банки розглядають максимізацію рентабельності в якості єдиної цілі організації своєї діяльності. Тому процентну політику, що проводиться на рівні комерційного банку, у загальному вигляді можна визначити як стратегію і тактику банку в області регулювання процентних ставок, спрямованих на забезпечення ліквідності, рентабельності і розвиток операцій банку. У нашій країні в недавньому її минулому ролі процента по вкладних операціях приділялося другорядне значення. Монопольне становище Ощадбанку у відношенні залучення заощаджень населення, а також нерозвинута система видів вкладів не сприяли удосконалюванню процентної політики. У таких умовах процент часто виконував страхову функцію, а стимулююча роль процента була вкрай низька. У результаті процент не стимулював населення до тривалого зберігання коштів в організованих формах, не брав до уваги інфляційного стану грошового обігу і соціальної структури населення. У процентній політиці була відсутня науково обґрунтована диференціація умов залучення коштів у депозити.

В умовах ринку вирішальними чинниками є:

- співвідношення попиту  і пропозиції на ринку банківських  послуг, а також державне регулювання  рівня процентних ставок. При  цьому, якщо раніш державне  регулювання носило прямий характер, то зараз застосовуються переважно  непрямі методи впливу;

- зміна офіційної облікової  процентної ставки; зміна економічних  нормативів діяльності комерційних  банків, установлюваних центральним  банком, включаючи норми обов'язкових  резервів; проведення операцій на  відкритому ринку з валютою  та цінними паперами.

З огляду на вплив вищезгаданих чинників, банк самостійно визначає рівень процентних ставок із тим, щоб він  забезпечував рентабельність його роботи і конкурентноздатність на ринку банківських операцій і послуг.

Під впливом вищезгаданих чинників формувалася процентна  політика українських банків останніх років. Процес підвищення рівня процентних ставок був обумовлений у головному  негативними причинами в економіці.

Головна ідея збалансованої  стратегії полягає в розумінні  того, що і доходи і витрати відносяться  до обох сторін банківського балансу. При цьому ціна кожної операції чи послуги має перекрити витрати  банку з її надання. Зниження витрат банку завдяки управлінню пасивами, так само допомагає досягти цільового  рівня прибутку, як і надходження  від активних операцій.

Отже, традиційний погляд, згідно з яким увесь дохід банку  генерують активи - кредити та інвестиції, поступився місцем ідеї одночасного  скоординованого управління активами і пасивами.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

 

 

В умовах дефіциту фінансових ресурсів особливої актуальності набувають  питання формування фінансових ресурсів комерційних банків, оптимізації  їх структури та вибору стратегії  управління ними. Від зростання ресурсного потенціалу банків значно залежать сприятливий  інвестиційний клімат у країні, інтеграція банківської системи у світове  співтовариство. Зміцнення ресурсного потенціалу комерційних банків є  однією з передумов пожвавлення  інвестиційної активності та виходу економіки з кризи.

Наявність достатніх фінансових ресурсів – необхідна умова успішного  функціонування будь-якої підприємницької  структури незалежно від сфери  діяльності, галузевої спрямованості  й організаційно-правового статусу.

В першому розділі розглянуто теоретичні аспекти складу, структури  ресурсів комерційного банку та джерела  їх утворення.

Отже, ресурси комерційного банку — це сукупність грошових коштів, що перебувають у його розпорядженні  і використовуються для виконання  активних операцій.

Банківські ресурси з  точки зору джерел утворення поділяються  на власні і залучені. До власних  коштів банку належать статутний  капітал, резервний та інші фонди, резерви  на покриття різноманітних ризиків  і нерозподілений прибуток. До залучених  коштів відносяться кошти на депозитних рахунках банківських клієнтів, позики, отримані від інших банків, і кошти, отримані від інших кредиторів.

Головним джерелом банківських  ресурсів є залучені кошти, частка яких в середньому по банківській системі  України складає 80% від загальної  величини ресурсів, а решта (20%) припадає на власний капітал.

Ресурси кожного окремого банку мають конкретну структуру - певне співвідношення між власними коштами та зобов'язаннями, яке формується під впливом факторів зовнішнього  та внутрішнього середовища

За останні роки в структурі  ресурсів банків склалися наступні тенденції. По-перше, у до кризовий період закріпилася  тенденція до збільшення залишків на рахунках фізичних осіб. Це відбувається завдяки росту доходів населення, зрушеннями в ощадній поведінці  домашніх господарств, а також у  певному збільшенні довірі населення  до банківської системи. Вклади населення  почали займати вагоме місце в  формуванні ресурсної бази банків. По-друге, зростали кошти юридичних  осіб в структурі ресурсів банку, що також позитивно впливало на ресурсну базу банку. Одночасно помітно зростала динаміка випущених банкам боргових зобов’язань.

Світова практика свідчить, що заощадження приватного сектору  є важливим джерелом фінансування не тільки економіки, а й дефіциту державного бюджету. В період криз національного  виробництва вони становлять вагомий  чинник економічного зростання.

Для регулювання ресурсної  бази комерційних банків та ефективної роботи банківської системи необхідна  відповідна нормативно – правова  база. На сьогодні в Україні діють: Закон України “Про банки і банківську діяльність”, Закон України “Про Національний банк України”, Декрети Кабінету Міністрів України “ Про систему валютного регулювання і валютного контролю”, Закон України “Про зовнішньоекономічну діяльність”. Положення, інструкції та постанови НБУ та інших законодавчих органів, що регулюють діяльність банківського сектору економіки відповідно до законів України.

В другому розділі проведено  аналіз ресурсної бази банківської  системи України за 2008-2009 роки та проаналізовано управління ресурсами  на прикладі  «ПриватБанку» України.

Можна зробити такі висновки щодо зміни структури активів банку «ПриватБанк»:

- активи банку зросли на 5900666 тис. грн., темп їх приросту 7,4%;

- високоліквідні активи зменшились на 2386986 тис. грн., протее загальний темп приросту становить 191,3%, що є позитивним для банку;

- кредити та заборгваність клієнтів зменшилась на 2805526 ти. грн., їх частка у структурі становить 71,6% на 01.01.2010. що менше, ніж у на 01.01.2009 (80.36%);

- кошти в інших банках складають 6% від загальної структури на 01.01.2010, що на 3,4% менше, ніж на 01.01.2009;

- інвестиції банку збільшились на 240173 тис. грн., їх частка у структурі становить 0,9%;

- основні засоби та нематеріальні активи зменшились, їх частка на 01.01.2009 склала 1,5%, що становить 1312364 тис. грн.;

- досить сильно збільшились дані за статтею «інші фінансові активи», на 5563584 тис.грн., через що високий темп приросту;

- інші активи зменшились на 191832 тис.грн. і темп приросту набув від’ємного значення -52,2%.

В третьому розділі дипломної  роботи висвітлено проблеми формування ресурсів комерційних банків та шляхи  вдосконалення управління ресурсами  комерційних банків, зокрема розглянуто такий фінансовий інструмент, як сек'юритизація, механізм сек'юритизації та застосування даного інструмента в Україні.

В умовах глобалізації фінансових ринків та динамічного розвитку фінансових інновацій впродовж останніх років  великого розмаху набули новітні  форми фінансових інструментів, які  істотно поглибили й розширили  існуючий інструментарій фінансових аналітиків.

Сек’юритизація — це тенденція переходу грошових коштів зі своїх традиційних форм, якими є заощадження, готівка, депозити тощо, у форму цінних паперів

У країнах з ринковою економікою у процесі сек’юритизації такі фінансові активи, як закладні, об’єднуються в пул, під який випускають цінні папери. У разі із закладними інвестор, який придбав емітовані цінні папери, має безпосереднє право на частину пулу. Це означає, що інвестор отримує доходи й основну частину платежів за закладними. Сек’юритизація є одним із найбільш перспективних інструментів світового ринку капіталу, який (інструмент) постійно розвивається: спостерігається стале зростання обсягів операцій, якісно змінюються структура та характеристики ринку. Сек’юритизація охоплює як іпотечні активи, так і неіпотечні, тобто цей інструмент фактично дозволяє використовувати будь-які майнові права як забезпечення зобов’язань.

З огляду на її можливості збільшувати  ліквідність оригінаторів сьогодні вважається на міжнародному рівні одним  із важливих шляхів подолання фінансової кризи й відновлення фінансової стабільності