Ресурси комерційного банку: формування та управління

Строкові вклади є джерелом одержання прибутків їхніми власниками. Вони оформляються депозитним договором  у письмовій формі між власником коштів і комерційним банком. Депозитний договір засвідчує право комерційного банку управляти залученими від юридичних і фізичних осіб коштами та право вкладників отримати в чітко визначений строк суму депозитного вкладу та відсотків за його користування. Договір укладається в двох примірниках, один з яких зберігається у клієнта, інший у банку.  

Різновидністю строкових  депозитів терміном більше року є  депозитні сертифікати. Депозитний сертифікат – це цінний папір, що може використовуватися його власником як платіжний засіб і обертатися на фондовому ринку. Депозитний сертифікат – письмове свідоцтво кредитної установи про депонування грошових коштів на визначений термін, яке дає право вкладникові одержувати депозитну суму і встановлений дохід. Сертифікати мають суттєву перевагу над строковими вкладами, оформленими депозитними договорами. Завдяки вторинному ринку цінних паперів сертифікат може бути достроково проданий власником іншій особі з одержанням деякого прибутку за час зберігання і без зміни при цьому обсягів ресурсів банку, тоді як дострокове вилучення власником строкового вкладу означає для нього втрату прибутку, а для банку – втрату частини ресурсів.

Сертифікати бувають депозитні  та ощадні. Депозитні сертифікати надаються юридичним, а ощадні – фізичним особам. Сертифікати можна класифікувати за такими ознаками:

- спосіб випуску – сертифікати випускаються як одноразово і серіями;

- спосіб оформлення – іменні і на пред’явника;

- термін обертання – термінові і до запитання;

- умови сплати процентів – з регулярною сплатою процентів після закінчення визначеного розрахункового періоду і з виплатою процентів у день погашення сертифікатів.

Ощадні вклади слугують власникам  для накопичення грошових заощаджень. Ощадні вклади – це стабільні залучені кошти, які використовують банки для інвестування економіки. Ощадні вклади можуть бути: до запитання та строкові. Власнику ощадного вкладу видається іменне посвідчення про внесок у формі ощадної книжки, в якій відбуваються всі операції на рахунку. Зняття грошей з ощадного рахунку здійснюється за попереднім повідомленням власника внеску. Період завчасного попередження може бути визначений законом (як засіб державного регулювання) або встановлюється за договором між банком та власником рахунку. За ощадними вкладами банки нараховують проценти. Отже, ощадні вклади передбачають тривале існування на рахунках стабільного залишку коштів, що використовуються в активних банківських операціях.

Комплекс заходів комерційного банку із формування портфеля депозитних послуг, різноманітних форм і методів  здійснення цих заходів, визначення його конкурентних позицій на даному сегмені ринку та забезпечення стійкості і надійності ресурсної бази називають депозитною політикою.

У роботі комерційних банків щодо залучення вкладів (депозитів) важливу роль відіграє процентна політика, оскільки одержання прибутків від вкладених коштів є для клієнтів суттєвим стимулом з активізації внесків. Найважливішим інструментом депозитної політики є процент, який банк сплачує вкладникам за залучені ресурси. Залучені кошти за ціною можна поділити на “дешеві” й “дорогі”. До других належать депозити і залучені кошти[4].

За економічним змістом  процентна ставка – це вартість (ціна) грошей протягом часу, яка відображає альтернативні варіанти їх розміщення та ризиковості. Депозитна ставка є компенсацією власникові тимчасово вільних грошових коштів за їх використання протягом обумовленого періоду часу. При виборі одного із напрямків вкладення інвестор прагне компенсувати втрачені можливості одержання доходів, які передбачені в інших варіантах. Щоб зацікавити вкладників у розміщенні грошей у банку, змусити їх відмовитися від інших варіантів, позичальники мають компенсувати йому середній рівень дохідності в економіці даної країни в цілому. Цей рівень майже дорівнює реальним темпам економічного росту за визначений період часу. В такий спосіб визначається позикова, або основна вартість позикових коштів, яка відбиває дійсне зростання, на противагу інфляційному росту цін на товари та послуги, і тому відома як реальна процентна ставка.

Реальна процентна ставка для будь-яких вкладень – це ставка на майбутній період і у момент інвестування вона невідома. Отже, розрахунки процентної ставки за депозитами ґрунтуються  на оцінці чи прогнозі реального економічного росту, який очікується на період вкладення  коштів.

Сплата процентів за депозитним рахунком – основна стаття витрат банку. Особливо це важливо для банків із високою питомою вагою залучених  ресурсів у загальній сумі ресурсів. Отже, банки не зацікавлені у занадто  високому рівні процентної ставки. Разом з тим, вони змушені підтримувати такий її рівень, який був би привабливим  для клієнтів.

Ціноутворення за депозитними  зобов’язаннями банків базується на аналізі співвідношення між депозитною ставкою, яка відображає ринкову  вартість залучених коштів, та витратами  банку, пов’язаними з обслуговуванням  кожного виду депозитного рахунку. Якщо операційні витрати банку за рахунками значні, наприклад, для розрахункових рахунків клієнтів, то ставка буде низькою або взагалі проценти не виплачуються. У такому разі з клієнтів, як правило, не стягується платня за розрахунково-касове обслуговування. Відсутність або незначні прибутки стимулюють власників рахунків до запитання скорочувати до мінімуму залишки коштів на них і вкладати їх у прибутковіші операції (термінові депозити, цінні папери тощо), що для банків невигідно.

Банки встановлюють диференційовані  процентні ставки залежно від  виду депозитного рахунку, строку розміщення коштів на депозиті та суми вкладу. Чим  триваліший термін, тим вище процентні  ставки. На рівень депозитної ставки вливають таку чинники, як попит і пропозиція грошових коштів на ринку, рівень ліквідності банку, строки та умови вкладів, правила обліку та оподаткування тощо. Але в основу формування депозитної ставки покладено визначення базової ринкової ставки, яка показує той мінімальний рівень дохідності, що задовольняє інвестора у разі вкладення власних коштів у конкретний банк.

Щоб оцінити процентну  політику банку за пасивними операціями, аналізується вартість всіх залучених  ресурсів. Основні напрямки такого аналізу: вивчення динаміки, в тому числі номінальної середньої ціни ресурсів комерційного банку; середньої номінальної процентної ставки за залученими ресурсами в цілому і за окремими видами їх; розрахунок реальної вартості ресурсів, включно з окремими видами їх; аналіз зміни частки процентних витрат за залученими ресурсами в загальному розмірі витрат комерційних банків; виявлення основного чинника подорожчання ресурсів банку.

Таким чином, пошук оптимального рівня депозитної ставки – складне  завдання, яке повинен вирішувати менеджмент кожного банку самостійно залежно від ринкової ситуації, власних  потреб та можливостей. Занадто низький рівень процентної ставки призводить до відпливу депозитів з банку, зменшення обсягів кредитних ресурсів, а отже, звужує можливості проведення активних операцій та отримання доходів. Завищення депозитної ставки тягне за собою зростання процентних виплат за рахунками клієнтів і за відсутності високоефективних напрямів розміщення ресурсів спричинює до зменшення маржі або навіть завдає збитків.

Банківська діяльність пов’язана  з ризиковістю. Тому зважаючи на це, передбачено законодавством відшкодування банківських депозитів. Банківські установи, працюючи зі значними сумами вкладів і депозитів, повинні підтримувати відповідний рівень ліквідності, що можливе лише за умови нормального функціонування системи. Більшість урядів світу, крім системи банківського нагляду та регулювання, створюють ще й системи страхування банків, якими передбачається застосування механізмів захисту депозитів та кредитора останньої інстанціїї.

Нині обов’язкові системи  страхування депозитів створено у більшості країн світу. В світовій практиці є наступні варіанти захисту депозитів:

- відсутність будь-якого захисту вкладів;

- законодавче першочергове право вкладників на задоволення своїх фінансових вимог у разі ліквідації банку;

- гарантування вкладів опосередковано;

- надання обмежених гарантій;

- надавання повних гарантій.

В наш час не існує єдиної універсальної схеми страхування депозитів для всіх країн, тому що, незважаючи на процес уніфікації банківського законодавства, національні особливості банківських систем ще досить значні. Системи страхування депозитів підрозділяються на гарантовані та з законодавчо не визначеними гарантіями[22].

Система визначених гарантій властива країнам, у яких офіційна процедура гарантування депозитів відображена в державних і спеціалізованих банківських законах або в затверджених статутах фондів страхування депозитів. Система не визначених гарантій характеризується відсутністю: спеціального закону у вигляді юридичного зобов’язання щодо збереження вкладів у банках, правил, що регламентують порядок відшкодування та розмір компенсацій за вкладами у разі банкрутства, відповідних фондів компенсацій.

Система визначених гарантій може проявлятися в наступних  формах:

- бути заснована на державній власності й знаходитися в державному керуванні;

- керуватися державою, а фінансуватися як державою так і банками;

- спільно керуватися державою і банками за умови фінансування банками;

- керуватися банками, коли депозитні інститути страхують один одного.

В Україні застосовується система визначених гарантій страхування  депозитів. Закон України “Про фонд гарантування вкладів фізичних осіб” встановлює засади функціонування Фонду гарантування вкладів, порядок відшкодування вкладів вкладникам, а також регулює відносини між Фондом, Кабміном України та НБУ. Основними завданнями Фонду є:

- забезпечення захисту прав фізичних осіб, вкладників банків, які є учасниками Фонду, шляхом відшкодування за його рахунок коштів вкладів та відсотків за ними у разі ліквідації банку;

- здійснення організаційно-управлінських заходів з метою забезпечення виплат вкладникам сум відшкодування втрат;

- забезпечення надходження та акумуляції сум зборів з банків учасників та інших коштів призначених для відшкодування втрат;

- забезпечення цільового використання коштів, що знаходяться на рахунках Фонду.

Для зменшення ризику кризи  банківської системи через втрату ліквідності з зв’язку з масовим  зняттям депозитів Указом Президента України від 10.09.1998 р. №996/98 “про заходи щодо захисту прав фізичних осіб – вкладників комерційних банків України” було створено спеціальний Фонд гарантування вкладів фізичних осіб. Згідно з Указом кожний вкладник у разі банкрутства банку має змогу отримати повну суму свого вкладу та процентів за ним, але не більше як 500 грн. Однак впровадження нової системи страхування депозитів супроводжувалося низкою негативних моментів. По-перше, указом не передбачалися права Фонду у разі здійснення виплат на користь вкладників того чи іншого банку-банкрута набувати статусу першочергового кредитора цього банку. По-друге, в процесі впровадження нової системи страхування депозитів постраждали як банки, так і вкладники. Річ у тому, що до формування досить великого обсягу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб Національний банк вирішив зберегти і стару систему, тобто резервування цінних паперів на депо-рахунках у Національному банку – Спеціальному фонді страхування вкладів фізичних осіб. При цьому за рішенням правління НБУ цей фонд виведено зі складу обов’язкових резервів і встановлено відсоток резервування до нього, що дорівнює 10% від обсягу залучених вкладів фізичних осіб. Усе це призвело до того, що такий пасив, як вклади громадян, виявився для банків абсолютно невигідним. Результатом стало стрімке зниження влітку 1999 року процентних ставок за депозитами фізичних осіб, а кілька банків взагалі відмовилися працювати з населенням. Лише восени 2000 року НБУ скасував Спеціальний фонд страхування, дещо нормалізувавши ситуацію у цьому напрямі.

Верховна Рада на 5 липня 2001 року прийняла нову редакцію Закону України “Про фонд гарантування вкладів фізичних осіб”. Фонд гарантує кожному вкладнику банку-учаснику відшкодування коштів за його вкладами, включаючи відсотки, у сумі 1,2 тис. грн. станом на той день, коли вклад став недоступним. Двічі на рік банки-учасники повинні перераховувати до фонду 0,25% загальної суми за вкладами станом на 31 грудня року, що передує звітному, і 30 червня поточного року. Дещо пізніше, 30.08.2002 р. спільною постановою Кабінет Міністрів і НБУ було прийнято Положення про фонд гарантування вкладів фізичних осіб, за яким збільшення суми відшкодування за вкладами дасть змогу банкам залучити додаткові кошти фізичних осіб. Чим більша сума гарантії, тим краще для банків[33].

Сьогодні Фонд гарантує кожному  вкладнику банку, що є учасником  Фонду гарантування вкладів, відшкодування  у розмірі, який затверджений Радою  Фонду та прийнятий відповідним  законом. З лютого 2006 року ця сума складала 8000 грн. З початку 2007 року сума складала 25000 грн, 11 вересня 2007 року сума відшкодування була збільшена до 50000 грн, а з листопада 2008 року вона складає 150000 грн. Для порівняння: сума відшкодування для кожного вкладника в державах Європейського союзу становить 20 тис. євро. Це залишає надію на те, що за умови сприятливої економічної кон’юнктури сума гарантованого відшкодування зростатиме, що, означатиме зростання довіри до банків і забезпечуватиме їм достатній приплив коштів для подальшої успішної діяльності.

Недепозитні залучені (позичені) кошти банку – це головним чином позики на грошовому ринку, які залучаються у формі міжбанківських кредитів і кредитів центрального банку (НБУ), операцій з цінними паперами на вторинному фондовому ринку, а також позик на валютному ринку. Ці кошти мають суттєве значення для підтримки поточної банківської ліквідності і тому активно використовуються комерційними банками України.

В наш час найбільш поширеними джерелами формування банківських  ресурсів є:

- отримання міжбанківських кредитів;

- рефінансування в Національному банку;

- операції РЕПО;

- емісія цінних паперів власного боргу.

Одним із основних джерел поповнення недепозитних ресурсів комерційного банку є міжбанківський кредит. Кредитними ресурсами торгують фінансовo стійкі комерційні банки, в яких завжди є надлишок ресурсів. Ці банки для одержання прибутку прагнуть розмістити вільні ресурси в інших банках. Крім фінансової вигоди, банки-кредитори одержують можливість установлення ділових партнерських стосунків.

Банки, що виходять на ринок  міжбанківських кредитів, повинні чітко сформулювати для себе – з якою метою вони займатимуться діяльністю на ринку. Використання ринку може здійснюватися для надійного розміщення коштів (тоді банк виступає в ролі кредитора) або оперативного залучення коштів (тоді банк виступає як позичальник), або банк здійснює операції для одержання прибутку.