Ресурси комерційного банку: формування та управління

Банк може прогнозувати кошти  на поточних рахунках, вивчаючи економічну ситуацію в країні, регіонах, а також  здійснюючи оперативне спостереження  за грошовими потоками, що дає змогу  йому об’єктивніше оцінювати платоспроможність  клієнта і перспективу стану  його поточного рахунка[22].

Міжбанківський кредит як джерело формування ресурсів банку  важко оцінити однозначно. Як інструмент залучення коштів, використовуваних для подальшого розміщення в дохідні кредитні операції в трансформаційній економіці, можливе використання лише кредитів рефінансування під реальні кредитні вкладення. Кредити комерційних банків можна рекомендувати включати у ресурсну базу банку переважно для підтримки поточної ліквідності. Граничний рівень міжбанківського кредиту в ресурсній базі може становити не більш як 5%.

З поняттям ресурсів тісно  пов’язане поняття банківської  ліквідності, яка відіграє важливу  роль як у діяльності самих банків, так і у фінансовій системі країни. Щоденна робота з підтримки достатнього рівня ліквідності  є неодмінною умовою самозбереження та виживання банку.

Ліквідність банку – це здатність банку забезпечити  своєчасне виконання своїх грошових зобов’язань, яка визначається збалансованістю  між строками і сумами погашення  розміщених активів та строками і  сумами виконання зобов’язань банку, а також строками та сумами інших  джерел і напрямів використання коштів (надання кредитів, інші витрати).

Сутність проблеми ліквідності  полягає в тому, що попит на ліквідні засоби рідко дорівнює їх пропозиції в будь-який момент часу, тому банк постійно має справу або з дефіцитом  ліквідних коштів, або  з їх надлишком. Дефіцит ліквідних засобів призводить до порушення нормативних вимог центральних банків, штрафних санкцій і – що найнебезпечніше для банків – до втрати депозитів. Проблеми ліквідності банку можуть виникати як при здійсненні пасивних операцій банку (зняття коштів з клієнтських рахунків, погашення заборгованості банком тощо), так і внаслідок проведення активних операцій (видача чи пролонгація кредитів), якщо рішення про розміщення коштів приймається раніше, ніж знайдено відповідні джерела фінансування[15].

Ліквідність тісно пов’язана (а іноді і змішана) з поняттям платоспроможності, яке тлумачиться  як здатність банку вчасно і в  повному обсязі відповідати за своїми зобов’язаннями. Ліквідність банку значною мірою визначається його платоспроможністю, яка залежить і від ряду інших чинників, таких, як розмір капіталу і спеціалізація банку, диверсифікація банківських послуг, загальний рівень ризиковості діяльності, співвідношення власних і залучених коштів.

Ефективність процесу  управління банківською ліквідністю  оцінюється за двома основними характеристиками: швидкістю перетворення активів  в грошову форму і задоволення  потреби в грошових коштах (часовий  компонент) та вартістю підтримки певного  рівня ліквідності (вартісний компонент). Адже найбільш стабільні джерела коштів потребують найвищих витрат, а найбільш ліквідні активи – непрацюючі та низькодохідні.

Важливим етапом процесу  управління ліквідністю має бути постійний аналіз ресурсної бази з погляду стабільності та імовірності  зняття клієнтами коштів зі своїх  рахунків. За ступенем стабільності зобов’язання поділяються на три групи:

- зобов’язання  за “гарячими грошима” або “летючі вклади” – кошти, які можуть бути зняті з рахунків без попередження і чутливо реагують на зменшення процентної ставки на ринку. До даної групи належать міжбанківські позики з нефіксованим строком погашення, кредити “овернайт” тощо.

- мінливі зобов’язання  – це кошти, значна частина  яких може бути вилучена з  банку у будь-який час, але  певна сума залишків перебуває  на рахунках. Це поточні, розрахункові, бюджетні рахунки клієнтів, коррахунки  інших банків, рахунки фізичних  осіб, чекові рахунки,  кредитори тощо.

- стабільні зобов’язання  або основні вклади – джерела  коштів, за якими ймовірність  довгострокового відпливу грошей  мінімальна. До даної групи належать  ощадні рахунки, депозитні сертифікати,  строкові вклади, недепозитні джерела коштів з фіксованими строками погашення, кошти від продажу цінних паперів[40].

банки повинні постійно управляти ліквідністю, підтримуючи її на достатньому рівні для своєчасного виконання всіх прийнятих на себе зобов’язань з урахуванням їх обсягів, строковості й валюти платежів, забезпечуючи потрібне співвідношення між власними та залученими коштами, формувати оптимальну структуру активів із збільшенням частки високоякісних активів з прийнятним рівнем кредитного ризику для виконання правомірних вимог вкладників, кредиторів та всіх інших клієнтів.

Для зручності розгляду та практичної оцінки джерел банківських  ресурсів вдаються до їхньої класифікації. Є кілька різних класифікацій ресурсів комерційних банків, побудованих  на основі різних критеріїв, а саме:

а) за економічним змістом:

- власні кошти, що складаються із статутного фонду, резервного та інших фондів, що створюються в процесі діяльності банку;

- нерозподілений прибуток банку, кошти банків кореспондентів, кошти клієнтів на рахунках банків;

- грошові заощадження населення, що формуються в результаті зменшення поточного особистого споживання населення;

- міжбанківські кредити, включаючи кредити від НБУ;

- цінні папери випущені;

- інші ресурси.

б) за місцем мобілізації:

- ті, що мобілізуються самим банком;

- придбані в інших банках.

в) за можливістю прогнозування величини ресурсу:

- ті, що піддаються безпосередньому прогнозуванню;

- ті, що піддаються опосередкованому прогнозуванню.

г) за джерелом утворення:

- власні;залучені (кошти, які банк залучає на вклади і депозити);

- запозичені (кошти, які банк залучає шляхом випуску облігацій або міжбанківських кредитів).

д) за можливістю використання:

- постійні;

- тимчасові.

Традиційно ресурси комерційного банку формуються за рахунок різних джерел. Одним із джерел формування і збільшення ресурсної бази банківської  установи є власні кошти або капітал  банку.

 

 

 

 

1.2 Функції і класифікація власного капіталу банку

 

 

Первісна роль, у процесі створення  ресурсної бази банку, належить формуванню власного капіталу банку. Зміцнення  ресурсної бази вітчизняних банків, інтеграція банківської системи  у світову економіку значною  мірою залежатимуть від зростання  обсягів власних капіталів банків. Власні кошти або капітал банку – головний показник його здатності до розвитку, можливості витримувати конкуренцію, здійснювати його подальший розвиток. Розмір і динаміка капіталу банку, формування й шляхи його збільшення – найважливіші питання банківської діяльності, тому що капітал є не лише джерелом здійснення активних операцій, а й інструментом зміцнення довіри з боку клієнтів, вкладників і кредиторів до банківської установи, а також до банківської системи в цілому.

 Власний капітал комерційного банку являє собою кошти і виражену у грошовій формі частину майна, які належать його власникам, забезпечують економічну самостійність і фінансову стійкість банку, використовуються для здійснення банківських операцій та надання послуг з метою одержання прибутку. У порівнянні з іншими сферами підприємницької діяльності власний капітал комерційного банку має незначну питому вагу у сукупному банківському капіталі. Так банківський капітал має бути не меншим 4% від активів, в той час як капітал підприємств складає 40-60% всіх активів. Він використовується передусім для страхування інтересів вкладників і кредиторів банку, на гарантування прибутковості та фінансової стійкості комерційних банків, а також на покриття поточних збитків від банківської діяльності[12].

Капітал банку складається з:

- статутного фонду, який утворюють  кошти акціонерів, які придбали  акції банку;

- резервного фонду, що створюється  за рахунок прибутку для покриття  можливих збитків та втрат;

- нерозподіленого прибутку.

Більшість вітчизняних банків (станом на 01.01.2006 - 56%) створені у формі  відкритих акціонерних товариств (ВАТ) і тому формування статутного капіталу банків здійснюється шляхом випуску та відкритого продажу іменних  акцій. Згідно з чинним законодавством, усі акції українських банків – іменні, випуск вітчизняними банківськими установами акцій на пред’явника не допускається.

Прості акції дають власникам пріоритетне право на отримання частини прибутку у вигляді дивідендів, проте не гарантують його, як і повернення вкладених грошей. Звичайні акції можуть купуватися і продаватися на вторинному ринку. Для придбання так званої “істотної участі” (тобто 10% і більше акцій) потрібний спеціальний дозвіл НБУ. Власники звичайних акцій беруть участь в управлінні банком.

Привілейовані (преференційні) акції дають право на отримання дивідендів у фіксованому розмірі. У разі банкрутства банку власникам привілейованих акцій відшкодовується їх вартість після задоволення всіх вимог кредиторів. Однак зазначені власники не беруть участі в управлінні банком. Згідно із чинним законодавством питома вага привілейованих акцій не може перевищувати 10% статутного фонду. Тобто акціонерне товариство має право на 90 простих акцій випускати 10 привілейованих.

Рішення про збільшення статутного капіталу приймається або на загальних  зборах акціонерів, або правлінням акціонерного товариства. Є два шляхи  такого зростання: підвищення номінальної  вартості кожної акції або збільшення кількості акцій старого номіналу. Підвищити номінальну вартість акції можна двома способами: за рахунок чистого прибутку або шляхом відповідних додаткових внесків з боку кожного акціонера.

Передплата на акції комерційного банку може тривати протягом 6 місяців  з моменту реєстрації та опублікування  Проспекту емісії. Випуск акцій буде вважатись таким, що відбувся, а його результати будуть офіційно зареєстровані, якщо за цей період здійсниться продаж 60% акцій від загального обсягу емісії

Краще зрозуміти сутність власного банківського капіталу дає  змогу класифікація його за різними  ознаками:

- залежно від організаційно-правової форми діяльності комерційного банку його власний капітал поділяється на акціонерний та пайовий. Акціонерний формується початково від випуску та розміщення акцій. Пайовий власний капітал формується за рахунок внесків коштів і майна (паїв) у статутний капітал банку. Пайові комерційні банки організовуються на засадах товариств із обмеженою відповідальністю, у яких відповідальність кожного учасника обмежена розміром його внеску. При виході учасника з пайового комерційного банку йому виплачується вартість частини майна банку, пропорційна його частині у статутному капіталі;

- залежно від форми інвестування виділяють формування власного капіталу в грошовій, матеріально-речовій формі та у формі фінансових активів;

- залежно від форми власності розрізняють такі види банківського капіталу комерційного банку: приватний; колективний; державний;

- виходячи із резидентності розрізняють власний капітал Національний, що сформований і належить на правах власності резидентам України, та іноземний, що сформований та належить на правах власності нерезидентам;

- за характером використання власниками розрізняють власний капітал, що нагромаджується (використовується у виробничих цілях) і споживається;

- відповідно до характеру використання у банківській діяльності власний  капітал комерційного банку поділяється на робочий і неробочий. Робочий – це власний капітал, який приносить дохід банку, неробочий – капітал, вкладений в активи, що не тільки не приносять банку доходів, а іноді фактично збиткові;

- залежно від способу  розрахунку виділяють балансовий  і нормативний або регулятивний  капітал. балансовий власний капітал розраховується як різниця між балансовою вартістю активів і зобов’язань банку. Нормативний власний капітал використовується органами банківського нагляду для обчислення економічних нормативів діяльності комерційних банків та деяких інших потреб.

Балансовий капітал достатньо  прозорий. Він складається із суми сплаченого статутного капіталу, нерозподілених прибутків минулих років та загальних  банківських фондів, що сформовані за рахунок прибутку, а також коригується  на результат поточної діяльності (прибутки-збитки) поточного року.

при визначенні капіталу, згідно з вимогами Базельського комітету, застосовуються два основних принципи – принцип обережності й принцип економічної доцільності. Основні положення Базельської угоди використовує і Україна. НБУ при визначенні достатності власного капіталу комерційних банків додержується положень цієї угоди адаптованої до умов розвитку вітчизняної банківської системи.

Структурна побудова власного капіталу комерційного банку полягає  у виділенні елементів двох рівнів:

- основного капіталу (ОК) (капітал першого рівня);

- додаткового капіталу (ДК) (капітал другого рівня).

До основного капіталу входить:

- фактично сплачений зареєстрований  статутний капітал;

- розкриті резерви, що  створені або збільшені за  рахунок нерозподіленого прибутку, а саме:

1) дивіденди, які направлені  на збільшення статутного капіталу;