Проблема свободи та її меж

БОРЕЙКО  Юрій Григорович 
 
 

УДК 947. 021/. 026 
 
 
 

Язичництво  У КОНТЕКСТІ СТАНОВЛЕННЯ

НАРОДНОГО  ХРИСТИЯНСТВА В кИЇВСЬКІЙ рУСІ

(ДРУГА  ПОЛОВИНА іх - СЕРЕДИНА  хііі СТОЛІТЬ) 
 
 
 
 

07.00.01- Історія України 
 
 

А В Т О Р Е  Ф Е Р А Т 

дисертації  на здобуття наукового  ступеня

кандидата історичних наук 
 
 
 
 

ДОНЕЦЬК -2001

Дисертацією є рукопис 
 

Робота виконана у Волинському державному університеті імені Лесі Українки Міністерства освіти і науки України (м.Луцьк) 

Науковий керівник                - кандидат історичних наук, доцент  

                                      Півницький Микола Дементійович, 

                                      професор кафедри історії України 

                                      Волинського державного університету  

                                      ім.Лесі Українки 

Офіційні опоненти:                - доктор історичних наук, професор  

                                      Лях Сергій Романович, 

                                      завідувач кафедри історії України 

                                      Запорізького державного університету   

                                      - кандидат історичних наук, доцент 

                                      Троян Микола Петрович, 

                                      доцент кафедри історії України 

                                      Донецького національного університету 

Провідна установа -        Київський національний університет імені Тараса Шевченка Міністерства освіти і науки        України,  кафедра історії для гуманітарних факультетів                         

Захист відбудеться 23 березня 2001 р. о 13 годині на засіданні  спеціалізованої вченої ради 

К 11.051.02 у Донецькому національному університеті Міністерства освіти і науки України (83055,

м. Донецьк, вул. Університетська, 24, ІІ корп.; ауд. 32). 

З дисертацією  можна ознайомитись у бібліотеці Донецького  національного університету (83055,

м. Донецьк, вул. Університетська, 24 ). 

Автореферат розісланий 19 лютого 2001 р. 
 

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради                                        О.В. Крапівін 
 

ЗАГАЛЬНА  ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ 

Актуальність  теми. В контексті нинішнього інтересу до релігійних вірувань українського народу та історії їх розвитку особливо гостро постає необхідність дослідження і збереження духовних надбань попередніх поколінь, позаяк об'єктивне вивчення історичної спадщини народу і врахування її уроків сприятиме визначенню подальших шляхів розбудови громадянського суспільства в Україні.

Протягом семидесяти років існування тоталітарного  режиму, в умовах якого українська офіційна історіографія розглядала історію релігії з атеїстично-матеріалістичної точки зору, дослідження у цій  галузі науки в більшості випадків зводилися до проблем соціального  підгрунтя хрещення Київської Русі, історії формування церковної організації, діяльності окремих видатних діячів церкви тощо. В світлі сьогоднішніх державотворчих процесів, які супроводжуються відродженням національної культури, є всі умови для грунтовного дослідження вітчизняної історії в тому числі й питань, пов'язаних зі зміною релігії в Київській Русі.

Процес заміни давньоруського язичництва християнством, який розтягнувся на кілька століть, часто розглядається дослідниками через призму певної релігійної конфесії, що призводить до необ'єктивності і  однобокості в оцінках впливу світових християнських центрів  на вибір релігії Володимиром. Ще один аспект проблеми полягає в наявності  діаметрально протилежних точок  зору щодо наслідків християнізації українського народу, автори яких або  надто перебільшують роль християнства в українській культурі, натомість  недооцінюючи язичництво або ж абсолютизують  значення останнього, надаючи християнському впливові негативного забарвлення. Об'єктивний і незаангажований погляд на процес становлення народного  християнства дозволить вирішити ряд  наукових проблем, пов'язаних із взаємодією язичництва і християнства в Київській  Русі другої половини ІХ – середини ХІІІ століть.

Запровадження Володимиром Святославовичем християнства офіційною релігією у Київській  Русі стало новим поштовхом у  процесах взаємовпливу його з язичництвом  і формування такого феномена як “Київське християнство”. З опорою на етнічну релігійну традицію, використання прийнятних форм східної (візантійсько-православної) та західної (римо-католицької) гілок християнства в Київській Русі в кінці Х-середині ХІІІ ст. була здійснена спроба впровадити варіант християнства, що в своїй основі мав кирило-мефодіївську спадщину, вивчення впливу якої на характер співіснування старої та впроваджуваної релігій відіграє конструктивну роль у розробці шляхів порозуміння і співпраці церков, які функціонують в Україні на сучасному етапі.

Проблемам утвердження  церковного християнства в Київській  Русі в історіографії відведена  чимала роль. Проте малодослідженим  залишається процес зміни уявлень  та вірувань серед широких народних мас, які й після прийняття  нової релігії залишалися язичниками і досить поверхнево сприймали християнські положення. Саме в цьому середовищі сформувалася нова релігія, що стала  основою народного світогляду не лише в розглядуваний період, а  й в наступні століття, існуючи  у формі оязичненого християнства. Дослідження процесу становлення  народного християнства в Київській  Русі забезпечить можливість цілісного  вивчення наслідків християнізації українського народу.

З огляду на вищесказане  дослідження особливостей становлення  народного християнства в Київській  Русі постає актуальним  і назрілим науковим завданням.

Об'єктом  дослідження є взаємовплив язичництва і християнства в Київській Русі в другій половині ІХ-середині ХІІІ століть. 

Предметом дослідження став процес становлення народного християнства та місце в ньому язичництва в зазначений період.

Мета  дослідження полягає у здійсненні комплексного аналізу ролі язичництва у процесі формування народного християнства в Київській Русі в другій половині ІХ-середині ХІІІ століть.

У дисертації поставлено наступні завдання:

- охарактеризувати  міфологічні уявлення східних  слов'ян у ІХ-Х століттях;

- висвітлити  зміст язичницької календарної  обрядовості і вірувань, пов'язаних  із духовною субстанцією людини  та культом предків у зазначений  період;

- простежити  процес утвердження християнства  в Київській Русі у світлі  взаємодії його з язичництвом  в другій половині ІХ - середині  ХІІІ століть;

- розкрити  зміст і шляхи формування народного  християнства як наслідок оязичнення впроваджуваної релігії в розглядуваний період;

- з'ясувати  характер взаємовпливу язичницького  світогляду із християнством  у контексті формування народного  християнства в Київській Русі  в кінці Х – середині ХІІІ століть; 

- сформулювати  пропозиції щодо використання  досвіду становлення народного  християнства  в Україні на сучасному етапі.

Хронологічні  рамки дослідження охоплюють другу половину ІХ-середину ХІІІ століть - період переходу  від язичництва до християнства в Київській Русі та початок формування явища, яке одержало назву “народне християнство”. В 860 році відбулося  перше з часу формування давньоруської державності хрещення київського  князя Аскольда і, очевидно, певної частини його оточення, що поклало початок  епохи суперництва і конкуренції язичницького і християнського культів  та їх взаємовпливу насамперед у середовищі правлячих кіл суспільства,військової дружини і купецтва. Найважливішою етапною подією у процесі формування народного християнства було офіційне хрещення Русі Володимиром у 988 році. Процес становлення народного християнства продовжився у період широкомасштабної християнізації Київської Русі в кінці Х – першій половині ХІІІ століть, що є предметом представленого дослідження. Варто зазначити, що взаємодія язичництва і християнства певною мірою характерна і для наступних періодів української історії, маючи свою специфіку, яка не охоплена завданнями цього дослідження.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що на основі аналізу відомих, але переосмислених з позицій сучасних досягнень історичної науки фактів, а також грунтовного вивчення  першоджерел, археологічних і етнографічних матеріалів робиться одна з перших спроб комплексного дослідження процесу становлення феномену, який має назву“народне християнство”. По-новому висвітлюється характер взаємовпливу язичництва і християнства, у зв'язку з чим обгрунтовується власне бачення етапів формування народного християнства в Київській Русі досліджуваного періоду.

Автором обгрунтовано ряд теоретичних положень, які  мають наукову новизну і виносяться на захист:

- Київське  християнство, що утверджувалося  в кінці Х – середині ХІІІ століть і мало в своїй основі кирило-мефодіївську спадщину, було офіційною релігією, яку слід відрізняти від народного християнства;

- кирило-мефодіївська  традиція у давньоруському християнстві  передбачала віротерпимість до  язичництва, що й стало однією  з головних причин оязичнення  нової релігії та формування  народного християнства;

- поняття “народне християнство” вживається у дослідженні стосовно всіх верств населення, на противагу церковному християнству, яке було прерогативою духовенства;

- у дисертації  досліджуються суб'єктивні моменти  наслідків християнізації українського  народу в зазначений період. Основна  увага зосереджена на ролі  язичницьких уявлень і вірувань  у процесі формування синкретичного  народного християнства.

Практичне значення дослідження полягає у можливості врахування досвіду  та уроків формування національної церкви в нинішніх умовах, коли назріла  потреба подолання розбрату між православними церквами в Україні з метою  установлення громадянської злагоди в суспільстві. Результати дослідження  дають змогу зробити об'єктивну наукову оцінку значення зміни релігії в  подальшому розвитку національної культури, подолати стереотипи  радянської історіографії щодо візантійського походження прийнятого в Русі християнства.

Основні положення  дослідження викладені в опублікованому автором  посібнику “Українське язичництво і християнство: світоглядні проблеми  взаємодії”, який рекомендований Міністерством освіти України для використання  у навчальному  процесі студентами вищих закладів освіти. Матеріали дисертації можуть бути  використані при вивченні вузівських курсів історії України, релігієзнавства, народознавства, українознавства загалом, а також спецкурсів, спецсемінарів, при написанні курсових і дипломних робіт та в подальшій розробці наукових проблем з історії України.

Наукова апробація роботи здійснювалася на кафедрі культурології Волинського державного університету імені Лесі Українки. Основні результати дослідження викладені в навчальному посібнику, статтях, доповідях і повідомленнях на наукових конференціях, зокрема на ІІ Всеукраїнській студентській конференції “Розбудова держави: духовність, екологія, бізнес”, (Київ, 1995), наукових конференціях професорсько-викладацького складу і студентів ВДУ (Луцьк, 1996 - 2000 рр.).

Публікації. Основний зміст, висновки й узагальнення дисертації висвітлені у 9 наукових роботах загальним обсягом 10 друк.арк.

Структура дисертації зумовлена метою і завданнями дослідження. Вона складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (227 найменувань). Повний обсяг дисертації становить 176 сторінок. 

ОСНОВНИЙ  ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ 

У першому розділі “Джерельна база, історіографія та методологія дослідження” проаналізовано основні групи джерел, що склали основу дисертаційного дослідження. Наголошено на незначній кількості та тенденційності писемних свідчень, які вказують на взаємодію язичництва з християнством у Київській Русі. Виділено дві групи джерел, що складають так звану Корсунську легенду і ті, які засвідчують самочинне хрещення Русі та вказують на слов'янський варіант впроваджуваного християнства й кирило-мефодіївську традицію. Подано характеристику основних наукових праць та стан дослідження проблеми.

В дисертації зазначається, що на хрещення князя  Володимира в Корсуні основну  увагу звертають “Повість врем'яних літ”1 і “Житіє” Володимира2, відомості з яких названо дослідниками Корсунською легендою.

Автором проаналізовано також твори першого давньоруського митрополита Іларіона “Слово про Закон і Благодать”3, монаха Якова “Пам'ять і похвала князю Володимиру”4 та “Сказання про Бориса і Гліба” невідомого автора5, тексти яких надруковані в наукових та хрестоматійних виданнях.

Дисертант констатує, що взаємодія язичництва і християнства знайшла своє відображення і в  середньовічних словах-проповідях.  Йдеться про "Слово реченого Христолюбцем" та "Слово святого Григорія, як погани кланялися ідолам", які піддав науковому аналізу Є.Анічков6. На відміну від інших творів такого ж характеру ("Ходіння Богородиці по муках", "Слово о ведрі і казнях Божих" — обидва в рукописі ХII ст.), вони повністю присвячені критиці язичництва і двовір'я.

Автор зазначає, що існування двовір'я в перші  століття після хрещення 988 року підтверджує  й унікальна літературна пам'ятка ХII ст. "Слово о полку Ігоревім"7.

Непересічне значення має видатний твір писемності Київської Русі – "Києво-Печерський патерик",8 що постав у першій третині ХІІІ століття.

Фрагментарні  відомості про двовірський характер світогляду наших пращурів містяться  в літописах9.

Важливе значення мають відомості з праць арабських  письменників Х ст. Ібн-Фадлана, Ібн-Даста, Аль-Масуді, Ібн-Хаукаля, Істахрі, Ідрісі, візантійських авторів – Льва Диякона, Костянтина Багрянородного, німецьких священиків та місіонерів – Тітмара (ХІ ст.) і Гельмольда (ХІІ ст.), а також датського історика хроніста Саксона Граматика (ХІІ-поч ХІІІ ст.).

Вітчизняну  історіографію з проблем взаємодії  язичництва східних слов'ян  та християнства автор умовно поділяє на кілька періодів: перший - друга половина XVIII - перша половина ХІХ століть, другий -  друга половина ХІX - початок ХХ століть, третій - 20 - 80-ті роки, четвертий розпочався на межі 80 - 90-х років.

Наукове зацікавлення згаданими питаннями розпочалося  з другої половини ХVIII ст. Однак праці, видані в цей період, а також  в першій половині ХІХ століття, потребували уважнішого наукового  підходу10. У 60-ті роки ХІХ ст. формується міфологічна школа. Започаткував міфологічну  концепцію М.І.Костомаров, а розвинули  її О.Н.Афанасьєв та О.О.Потебня. М.Костомаров, Г.Булашев, І.Нечуй-Левицький писали свої наукові праці, користуючись вже  порівняльним методом. Це можна сказати  і про дослідження О.С.Фамінцина  та  М.Ф.Сумцова.

В дисертації зазначається що, процесу становлення  народного християнства вчені торкалися  у контексті вивчення язичницького світогляду східних слов'ян, адже дослідження  наслідків взаємовпливу язичництва і християнства було необхідною умовою для реконструкції язичницьких  вірувань та уявлень. Значних успіхів  у цьому плані досягли такі українські вчені кінця ХIХ-поч. ХХ ст. як І.Беньківський, В.Гнатюк, М.Грушевський, П.Єфименко, П.Іванов, Т.Рильський, І.Франко, П.Чубинський. Важливим кроком у цьому  напрямку стали дослідження Є.Анічкова, Н.Гальковського, Є.Голубинського, Д.Зеленіна, М.Присьолкова, О.Шахматова.

В радянській історіографії, як вказує автор, значна частина літератури з досліджуваних  питань була написана з атеїстичних  позицій. Однак і на цьому тлі  працювали вчені, праці яких вирізнялися  високим науковим рівнем. Це стосується досліджень А. Кузьміна, Д.Лихачова, М. Нікольського, Г.Носової, М.Поповича, Б.Рибакова, С.Токарєва, П.Толочка і Я.Боровського, Б.Успенського.

Дуже цінними  є здобутки вчених-українців, які  працювали в діаспорі (О.Воропай, С.Килимник, І.Огієнко,  Л.Силенко, В.Шаян), а також праці західних авторів (Л.Мюллер, А.Поппе, М.Таубе).

Різноманітним аспектам хрещення та його наслідкам  присвячені праці М.Брайчевського, І.Кривелєва, М.Котляра, А.Кузьміна, М.Новикова, М.Рапова, Б.Рибакова, В.Руднєва,  а також збірки наукових праць — "Как была крещена Русь" та "Введение християнства на Руси".

В дисертації зазначається, що 90-ті роки характеризуються появою численних наукових досліджень язичницького світогляду. До них належать, зокрема, праці Я.Боровського,  Г.Лозко, О.Моці, С.Плачинди, В.Рички, В.Скуратівського. Важливе значення мають дослідження Л.Гумільова11 і М.Поповича12.

Класичні зразки етнографічного доробку українських  вчених кінця ХIХ — початку ХХ ст. містить збірка "Українці: народні вірування, повір'я, демонологія". Проблеми, пов'язані із синкретизмом язичництва і християнства, досліджуються у перших двох томах "Історії релігії в Україні"13.

Питання переходу від язичництва до християнства та наслідків цього процесу в  духовній культурі українського народу знайшли свій відбиток у ряді дисертацій14.

Відтак, підсумовує автор, увага дослідників зосережувалась переважно лише на деяких аспектах взаємодії язичництва і християнства в Київській Русі в другій половині ІХ - середині ХІІІ століть,  до яких можна віднести окремі види обрядовості, сфери побуту, мистецтва тощо. Представлене дослідження є спробою комплексного вивчення проблем, пов'язаних із становленням народного християнства в Київській Русі зазначеного періоду.

Методологічною  основою дослідження при вирішенні поставлених у дисертації завдань стали принципи об'єктивності та історизму. Застосовано ретроспективний, проблемно-хронологічний та порівняльний методи. Виявити різноманітні зв'язки і цілісність предмета дослідження дало можливість використання системного підходу до проблеми.

У другому розділі "Східнослов'янське язичництво напередодні офіційного хрещення в кінці Х століття" досліджується розвиток язичницьких уявлень і вірувань, пов'язаних з богами-покровителями та божествами нижчого порядку, з духовною субстанцією людини і потойбічним світом, з сільськогосподарським календарем та культом предків у контексті взаємодії язичництва та християнства. Наголошується на конкуренції язичницького і християнського культів напередодні хрещення 988 року.

В дисертації зазначається, що завершення процесу  формування держави на східнослов'нських теренах супроводжувалося злиттям  родоплемінних культів та зміною язичницьких релігійних уявлень. Складалась багатобожна релігія, яку в науці  прийнято називати язичництвом. Як наслідок, вважає автор, відносини між племінними богами, включеними в єдину систему  загальнодержавних зв'язків, поступово  набували ієрархічного характеру.

Дисертант наголошує, що політеїзм давньослов'янського язичництва  грунтувався на вірі в багатьох богів, які були покровителями певної царини буття людини. Так, Велес вважався богом достатку, опікуном торгівлі, худоби, покровителем мистецтв і ремесел; Перун був богом грози, грому і блискавки, символом війни та покровителем воїнства; Мокоша відповідала за сферу життєдіяльності жінок; Стрибог уособлював вітер, був творцем погоди і т.д. Існували релігійні культи деяких богів, що усвідомлювалися як цілком автономні і еволюціонували в бік монотеїзму. Така тенденція простежується на прикладі культів Перуна, Велеса і особливо на вшануванні культу Рода, що втілював у собі елементи першореальності, вважався творцем Всесвіту, повелителем усіх життєво необхідних природних стихій.

Мiсцями язичницьких  культiв у Русi були святилища (капища), а також  природнi мiсця поклонiння стародавнiм богам. В жертву богам приносилися  тварини і безкровні дари у вигляді хліба, овочів, меду  тощо. Що ж до язичницького богослужіння, то, через відсутність відповідних джерел, у більшості випадків ми можемо лише здогадуватися, як воно відбувалося і який зміст мали його священнодійства.

У язичників  Київської Русі IX-X століть, зазначає дисертант, на досить високому рівні  були  уявлення про духовну субстанцію людини та пов'язані з цим вірування у  потойбічний світ. За народними уявленнями, людська духовна субстанція виявлялась у двох або трьох іпостасях. У особливій пошані перебував культ предків, який вважався  не лише одним із способів відліку часу у вигляді рахунку поколінь, а й пов'язувався із землеробством, оскільки душі пращурів, за віруваннями, оберігають посіви на полях і турбуються про високий урожай. Шанувалися героїчні подвиги дідів і прадідів, їх добрі діяння на користь не лише родини, а й суспільства. На честь померлих предків кілька разів на рік влаштовувалися поминальні вечері, які відрізнялися особливою сакральністю: готувалися ритуальні страви, виконувалися певні обрядодії тощо.

Із солярним культом пов'язані більшість із язичницьких свят. З порами  року перебували в залежності основні стародавні свята: Великдень, Купала,  Спаса, народження нового сонця. Численні свята пов'язувалися також із  згаданим культом предків, скотарським та землеробським культами, які більшою  чи меншою мірою співвідносилися із культом сонця. Язичницькі свята мали  різноманітну обрядовість, супроводжувалися іграми, забавами тощо. Виконанням  усіх ритуальних дій та обслуговуванням основних культів займалися жерці – волхви.

Дисертант констатує, що характерною рисою розвитку релігійної системи в Київській Русі  IX-X століть було існування конкуренції язичницького  культу з християнським і їх взаємовплив. В X cт. в Києві і, можливо, в  інших містах існували християнські церкви. В договорі Русі з Візантією  944 року згадується церква святого Іллі. Існування суперництва між  язичництвом і християнством засвідчують спроби окремих князів запровадити останнє як офіційну релігію. Однак християнство не проникало глибоко в народне середовище, поширюючи свій вплив переважно на  представників влади, їх оточення та купецтва.

На цьому  тлі князь Володимир у 980 р. провів язичницьку реформу з метою  консолідації етнічної віри і протиставлення її християнству. На думку автора, в умовах суперництва давньоруського язичництва з християнством в Х ст. жерці задумувалися над проблемою релігійного протистояння  християнству. В усіх причорноморських містах, з якими русичі постійно контактували, давно панувало християнство. Це ж стосується і Візантії та Болгарії.  Болгарські книги на Русі не перекладались, а  просто переписувались завдяки мовній спорідненості. Греки і болгари вели в Київській Русі місіонерську діяльність. Саме тому догмати і теологія християнства були найбільш зрозумілими на Русі.

Отже, робить висновок дисертант, внаслідок історичної колізії, що склалася в Київській  Русі в кінці Хст., розвиток суспільства  не міг задовільнитися потребою в  релігії  у вигляді стародавнього слов'янського язичництва. Необхідно було вибирати нову віру, але цей вибір диктується політичними, торгівельними, культурними зв'язками з певними країнами, чи народами, а також приналежністю спільноти до певного регіону, тобто визначається крім всього іншого ще й геополітичною ситуацією. В Київській Русі ІХ-Х ст., поступово набувають постійності і різнобокості відносини з християнським світом, про що свідчать спроби християнізації Русі та взаємовідносини язичницьких і християнських кіл суспільства в досліджувальний період.

У третьому розділі дисертації "Хрещення Київської Русі та процес формування народного християнства в кінці Х- середині ХІІІ століть" досліджується місце і роль стародавньої язичницької традиції у формуванні народного християнства в кінці Х- першій половині ХІІІ століть. Обгрунтовується об'єктивний характер синтезу числених компонентів попередньої і впроваджуваної релігій. Акцентується увага на розбудові слов'янського варіанту християнства, в основі якого лежала кирило-мефодіївська традиція, що значною мірою вплинула на становлення народного християнства в Київській Русі.

Як стверджує  автор, у вітчизняній науковій літературі тривалий час процес заміни східнослов'янського язичництва християнством трактувався  переважно, виходячи з матеріалістичних позицій, коли в основу клались соціально-економічні фактори. Але, вважає автор, такий погляд на проблему абсолютизує об'єктивні  причини прийняття християнства Володимиром, натомість майже не акцентується увага на суб'єктивних чинниках, тобто на процесові трансформації  як внутрішнього світу конкретної людини, так і народного світогляду та духовної культури загалом. Хоча цей  процес тривав кілька століть і не спричинив повної відмови наших  пращурів від своєї стародавньої віри, все ж тривалий час у народному  середовищі існувала атмосфера невпевненості, зумовлена зміною давнього світогляду.

В дисертації зазначається, що в Русі запроваджувалося християнство слов'янського зразка, яке  продовжувало традиції його засновників — слов'янських просвітителів Кирила та Мефодія і орієнтовалося на раннє християнство, що не могло бути засуджене ні Римом, ні Константинополем, розмежування між якими на той час були вже яскраво виражені.

Крім допомоги з Візантії, зазначає автор, Русь використовувала  й традиції західного християнства. Так, в період становлення Київського християнства набуває поширення  культ святого Климента, в 1091 році приймається свято перенесення  мощів святого Миколая з міста  Міри до Бару в Італії тощо. Відтак, балансуючи між Сходом і Заходом, в Київській Русі утверджувалася самобутня церква.

У дисертації з'ясовується, що в контексті християнізації синтез елементів язичництва і християнства в розглядуваний період став можливим з об'єктивних причин, насамперед завдяки  відсутності принципових розбіжностей у поглядах на надприродну силу, яка створила світ і керує ним. Християнська Трійця сягає корінням до своїх язичницьких прототипів, а християнство загалом істотно  наближається до язичницьких вірувань багатьох народів, насамперед близькосхідних, серед яких воно виникло в середині I ст. н.е.

Процес становлення  народного християнства в Київській  Русі після офіційного запровадження  нової релігії в кінці Х  століття відбувався і завдяки кирило-мефодіївській  традиції, яка культивувалася в рамках поширюваного Київського християнства і передбачала певну віротерпимість до язичництва.

Дисертант прийшов  до висновку про те, що з плином часу церква визнала за православними  святими, образами Бога-Отця, Христа, Богородиці ті функції і риси язичницьких  божеств, якими їх наділяла народна  уява. Під іменами святих в православному  пантеоні продовжували існувати давні  божества — покровителі різноманітних царин людського життя. Так, уявлення про давньослов'янського Рода, як творця світу, з часом злилися з образом Бога-Отця. Функції Перуна перейняв святий Ілля, в культах Миколи Мирлікійського, Власія Севастійського та архангела Михайла розчинилися елементи поклоніння Велесу і т.д.

Християнство  здійснило також значний вплив  на язичницьку демонологію. Істот демонічного  характеру церква оголосила нечистою силою, доповнивши їх своїми демонами і бісами. Разом з тим, спостерігається  значна подібність у зображенні і  характеристиках язичницьких та християнських демонів-духів. Усі  ці моменти сприяли синтезу слов'янської  язичницької і християнської  демонології у формуванні народного  християнства.

Язичницькі  уявлення про можливість вирішення  повсякденних проблем шляхом активних методів впливу (прикмет, передбачень, гадань, віщувань), вважає автор, християнство замінило вірою в те, що будь-яке  бажання можна реалізувати з  допомогою звернення до Бога. Християнство принесло і нові погляди на життя  людини, її долю, смерть, що характеризуються значною кількістю надприродних елементів. В язичницьких уявленнях  людина в усіх цих процесах виступає переважно як активне начало, натомість  у християнському віровченні пріоритет  у вирішенні будь-яких життєво  важливих проблем належить виключно одному Богові.

Язичницький культ предків, вважає дисертант, став важливою складовою народного християнства. На моління і відправи за померлих у церковному календарі були відведені  окремі поминальні дні. З культом  предків пов'язана, очевидно, й практика висвячування могил, обходів кладовищ на чолі зі священиком тощо. При абсолютному  переважанні християнських священнодійств у вшануванні давнього культу предків, збереглися і його язичницькі елементи, як от: обіди на гробках, принесення на могили дарів, залишання страв  для "дідів" після поминальної  вечері тощо.

Отже, підсумовує автор, православно-язичницький синкретизм другої половини ІХ - середини ХІІІ століть  став основою формування рис української  ментальності. Християнство з його системою моральних цінностей, ірраціональністю, символізмом зручно ув'язувалось  з духовністю наших предків, яка  проявлялась у міцному зв'язку із землею та захопленні природою загалом.

У результаті проведеного дослідження автор  прийшов до ряду висновків, основні з яких виносяться на захист:

1. Стародавня  релігія українського народу – язичництво – в ІХ-Х століттях містила розвинуті уявлення та вірування про богів-покровителів і численних духів-демонів, про душу і загробний світ, яскраво виражений культ предків, богослужіння і культових служителів-волхвів, чіткий сільськогосподарський календар, в основі якого лежав солярний культ. Реформа 980 року засвідчила намагання підняти язичництво до рівня тогочасних суспільних відносин, однак через короткий термін часу ця спроба втратила актуальність.

2. Суперництво  язичницького і християнського  культів у другій половині  ІХ-Х ст. та протиставлення християнству  теологічної системи, яка втілювалася  в життя реформою 980 року, засвідчують  наявність християнізаційних процесів  серед вищих кіл давньоруського  суспільства в зазначений період. Широким верствам населення залишалися  невідомими положення християнської  релігії, однак її поширення  дає змогу говорити про початок  формування феномена, який має  назву “народне християнство”.

3. Офіційна  церква в кінці Х-середині ХІІІ  століть утверджувалася в Київській  Русі у формі Київського християнства, що мало основними засадами  кирило-мефодіївську традицію, на  яку орієнтувався прийнятий у  988 році слов'янський варіант християнства, використання прийнятних форм  західної (римо-католицької) та східної  (візантійсько-православної) церков  і опору на язичницьку релігійну  спадщину. На користь висновку  про прийняття Руссю слов'янського  варіанту християнства, яке було  започатковане відомими просвітителями – Кирилом і Мефодієм та одержало певний розвиток у Моравії і Болгарії, свідчать такі факти як неканонічне (з точки зору візантійської церкви) колективне хрещення киян, аріанський Символ віри, прийнятий Володимиром, християнсько-язичницький синкретизм як основа формування народного християнства.

4. Офіційне  Київське християнство було результатом  не пасивного наслідування римського  чи візантійського зразка, а наслідком  свідомого вибору самої Русі, вищі політичні інтереси якої  диктували необхідність, з одного  боку, створити автокефальну церкву, а з іншого – зберегти тісні політичні, релігійні і культурні зв'язки насамперед із центром східної православної церкви – Константинополем. У виборі цієї орієнтації велике значення для Русі мав болгарський досвід втілення в життя слов'янської автокефальної церкви, яка зберегла тим не менше тісні контакти з візантійським патріархатом, а також нагромаджений у Болгарії фонд християнської писемності на слов'янській мові.

5. Кирило-мефодіївська  традиція орієнтувалася на раннє  християнство, передбачаючи певну  віротерпимість до інших релігій,  в тому числі й до язичництва. З цієї причини сформувався  синкретизм християнської і язичницької  обрядовості, відбулося пристосування  нових свят до стародавніх,  більшість з яких ґрунтувалася  на солярному культі. Відтак народне  християнство поєднало язичницькі  уявлення, пов'язані з реальним  життям, із абстрактними християнськими  положеннями, що переосмислювалися  через призму місцевих культурних  традицій і цінностей.

6. Основними  шляхами формування народного  християнства були контамінація  уявлень про язичницьких божеств  і християнських святих, демонологічних  істот, поширення апокрифічної  літератури, співіснування християнських  символів із язичницькою символікою  на предметах повсякденного вжитку – амулетах-змійовиках, підвісках-півмісяцях тощо, збереження протягом тривалого часу язичницьких ігор, драматичних дій, музики, танців як атрибутів святкових обрядодій.

7. Аграрний  календар східних слов'ян охоплював  усі сторони їх трудового і  побутового життя. За найважливішими  сільськогосподарськими термінами  були розписані усі ритуальні  дійства і моління наших пращурів. Церковно-літургійний календарний  рік, який вшановує події біблейської  історії та пам'ять святих, виглядав  надто абстрактним у порівнянні  із землеробським язичницьким  календарем, що містив господарський  досвід багатьох поколінь. Тому  у контексті становлення народного  християнства в досліджуваний  період у свідомості людей насамперед закріплювалися поняття та образи, пов'язані з повсякденним життям, з його реальними потребами.

8. У процесі  формування народного християнства  синтезувалися язичницькі уявлення  і християнське вчення про  душу. Поряд з багатоваріантністю  народних поглядів на людську  духовну субстанцію мали місце  вірування про існування людини  після смерті у формі душі  і духу. Дух при певних обставинах  має здатність набирати вигляду  тілесної субстанції і переміщуватися  у просторі, що і є основою  значної частини демонологічних  уявлень. Християнство ж, на  момент зустрічі з язичництвом,  мало чітку, однозначно трактовану  концепцію душі, що категорично  відособлювалась від тіла, яке  після смерті гинуло. Натомість  уся життєва енергія людини  переходила в душу і далі  існувала у такій формі.

9. Язичницький  культ предків став важливою  складовою народного християнства. На моління і відправи за  померлих у церковному календарі  були відведені окремі поминальні  дні. З культом предків пов'язана,  очевидно, практика висвячування  могил, обходів кладовищ на  чолі зі священиком тощо. При  абсолютному переважанні християнських  священнодійств у вшануванні  давнього культу предків, збереглися  і його язичницькі елементи, як  от: обіди на гробках, принесення  на могили дарів, залишання  страв для "дідів" після  поминальної вечері тощо.

10. Висновки, одержані  в результаті дослідження, можуть  прислужитися при розробці шляхів  порозуміння між православними  церквами в Україні, стрижнем  якого повинні стати віротерпимість  та лояльність у відносинах  між ними. Формами і методами  для досягнення цієї мети можуть  стати, зокрема, широка пропаганда  історії християнської церкви  в Україні та її ролі в  розвитку національної культури, проведення конструктивних діалогів, виваженість та поміркованість  органів влади у ставленні  до окресленої проблеми. 

Основні положення дисертаційного дослідження

відображено в таких публікаціях: 

1. Борейко  Ю.Г. Становлення народного християнства  в Київській Русі в кінці  Х - середині ХІІІ століть //Науковий  вісник Волинського державного  університету ім. Лесі Українки. Історичні науки. — Луцьк: Ред. -вид. відд. “Вежа”Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2000. — №3. — С.227-231.

2. Борейко  Ю.Г. Хрещення Київської Русі  та спроба створення національної  церкви (друга половина ІХ - початок  ХІ століть //Сторінки історії:  Збірник наукових праць / Відп. ред. Н.Ф. Гнатюк.  — Київ, 2000. — Вип. 14. — С.8-17.

3. Борейко  Ю.Г. Язичництво у процесі формування  Київського християнства в кінці  Х - середині ХІІІ століть //Збірник  навчально-методичних матеріалів  та наукових статей історичного  факультету. — Луцьк: Ред. -вид. відд. “Вежа”Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2000. — Вип. 5.— С.15-19.

4. Борейко  Ю.Г. Християнізація Київської  Русі: проблема синкретизму//Науковий  вісник ВДУ ім. Лесі Українки.—Луцьк, 1996. — Вип. 2. — С.59-61.

5. Борейко  Ю.Г. Політеїзм українського язичництва  і монотеїзм християнства: культурно-історичний  аспект взаємодії та синтезу//Науковий  вісник ВДУ. Журнал Волинського  державного університету ім. Лесі  Українки.— Вип. 9. —Луцьк, 1997. — С.99-101.

6. Борейко  Ю.Г. Українське язичництво і  християнство: світоглядні проблеми  взаємодії: Навч. посібник. — Луцьк: Ред. -вид. відд. Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 1998. — 122 с.

7. Борейко  Ю.Г.Контамінація божеств у світлі  формування синкретичного світогляду  українців//Наукові записки аспірантів: Зб. наук.-праць. — Вип.2. — Луцьк, 1997. — С.3-8.

8. Борейко  Ю.Г. Язичництво і православ'я:  проблема релігійного синкретизму  в українській духовній культурі //Розбудова держави: духовність, екологія, бізнес: Збірник матеріалів другої Загальноукраїнської студенської наукової конференції. — К., 1996. — С. 15-16.

9. Борейко  Ю.Г. Християнство в українській  культурі: трансформація язичницького  світогляду//Матеріали XLII наукової  конференції професорсько-викладацького  складу і студентів Волинського  державного університету ім. Лесі  Українки. — Частина III — Луцьк: Видавництво ВДУ "Вежа", 1996. —С. 87-88. 

АНОТАЦІЯ

Борейко Ю.Г. Язичництво у  контексті становлення  народного  християнства в Київській Русі (друга половина ІХ - середина ХІІІ століть).-Рукопис.

Дисертація  на здобуття наукового ступеня кандидата  історичних наук зі спеціальності 07.00.01 — ІсторіяУкраїни. —Донецький національний університет, Донецьк, 2000.

Дисертацію  присвячено проблемі зміни релігії  у Київській Русі в період з  другої половини ІХ до середини ХІІІ століть. Досліджується процес переходу від  язичництва українського народу до християнства, аналізуються причини зміни релігії  і трасформація язичницьких вірувань, уявлень та культу.

Встановлено, що період зміни релігії характеризувався впровадженням слов'янського варіанту християнства, який грунтувався на кирило-мефодіївській традиції та боротьбою  за утвердження самочинної церкви. Наслідком цих процесів стало  формування народного християнства, яке в значній мірі спиралося  на етнічну язичницьку спадщину.

Ключові слова: язичництво, розвиток, Київська Русь, народне  християнство, зміна релігії, взаємодія, синкретизм, процес, синтез. 
 

АННОТАЦИЯ

Борейко Ю.Г. Язычество в контексте становления народного христианства в Киевской Руси (вторая половина ІХ - средина ХІІІ веков).—Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата  исторических наук по специальности 07.00.01—История Украины.—Донецкий национальный университет. Донецк, 2000.

В диссертации  исследуется процесс  перехода от язычества к христианству в Киевской Руси во второй половине IX - середине ХIII веков. Вопросы, связанные со сменой религии в Киевской Руси, рассматривались в историографии неоднозначно. Исследователи высказывали целиком противоположные взгляды о взаимодействии язычества и христианства в рассматриваемый период. Кроме того, в отечественной научной литературе, посвященной проблемам крещения и христианизации украинского народа доминировало мнение о принятии христианства от Византии, что отображено в так называемой "Корсунской легенде".

Несмотря на большое количество научных работ, в которых исследуются проблемы, связанные с крещением 988 года, некоторые  его аспекты остаются малоисследованными. Внимание ученых привлекали в основном вопросы социальных причин крещения Киевской Руси, формирования церковной  организации в первые века после  реформы  988 года, деятельности выдающихся церковных деятелей. Причем в дореволюционной историографии доминировали взгляды на язычество в духе православия, в советский период научные исследования характеризуются классовым подходом и рассмотрением указанных проблем с атеистической точки зрения.

Недостаточно  изученными остаются вопросы взаимодействия язычества и христианства в исследуемый  период, в частности синтез мировоззренческих  представлений, элементов обрядовых  действий и культа. Именно этим проблемам, которые рассматриваются в контексте церковно-религиозной ситуации в Киевской Руси второй половины IX-cередины XIII вв., посвящено данное исследование. Кроме того, на основе анализа первоисточников, в диссертации доказывается мнение о том, что Киевская Русь приняла христианство не от Византии, а самостоятельно, использовав опыт кирилло-мефодиевской традиции.

Центральное место в диссертации занимает рассмотрение проблемы перехода от язычества  к христианству в Киевской Руси. Исследуются состояние развития язычества накануне официального принятия христианства, рассматриваются отдельные  попытки князей ввести новую религию, акцентируется внимание на конкуренции  языческого и христианского культов.

Автор считает, что официальным введением христианства в 988 году князь Владимир положил  начало становлению Киевского христианства. Цель деятельности апологетов Киевского  христианства состояла в построении автокефальной церкви, о чем свидетельствуют  попытки поставить местных иерархов во главе Киевской митрополии. Становление  Киевского христианства сопровождалось использованием языческой религиозной  традиции и болгарского опыта  воплощения в жизнь кирилло-мефодиевского  наследства. Это дает основание утверждать, что в Руси утвердился славянский вариант христианства, независимый  как от Константинополя, так и  от Рима.

Формирование  народного христианства в значительной мере стало возможным благодаря  сознательному  приспособлению церкви к язычеству, что осуществлялось в рамках кирилло-мефодиевской традиции, которая допускала веротерпимость по отношению к древним народным представлениям и верованиям. Представления о языческих богах слились с христианскими взглядами на святых, верования в многочисленные демонические существа — с христианской нечистой силой, набрав при этом отрицательного оттенка.

Большое количество заимствований с язычества имеет  место в церковной обрядности. Наиболее важные праздники христианского  календаря приурочены к языческим  празднованиям, в основе которых  лежал солярный культ. В процессе становления народного христианства были синтезированы также древние  народные представления о духовной субстанции человека и потусторонний  мир с христианскими положениями  о душе и загробной жизни.

Ключевые  слова: язычество, развитие, Киевская Русь, народное христианство, смена религии, взаимодействие, синкретизм, процесс, синтез.