"_
так звані Росси_ зараз змінили
еллінське й нечестиве вчення,
котре тримали до цього на
чисту й правдиву, християнську
віру;замість недавнього, ворожого
для нас нашестя і великого
насильства з любов'ю поставили
себе вчині підданих та друзів.
І так розпалила їх любов
і ревність до віри, що вони
прийняли єпископа і пастира
та вітали християнське богослужіння
з особливим запалом і старанністю."
цей
час християнізація була лише однією
з форм зв'язків різних народів
із візантійською імперією і спочатку
усвідомлювалася, як справа політична,
ніж релігійна.
З погляду
археології проникнення християнства
до київського регіону ознаменувалося
появою перших хрестоподібних підвісок,
окремих грунтових захоронень та
підкурганних ямних могил: поховання
саме в землі, а не на її поверхні
було однією з основних вимог нової
віри. Але це ще не була перемога православ'я.
Аж до кінця X ст. християнство, за зауваженням
великого знавця церковної історії
Є.Є. Голубинського, існувало на русі, як
"приватна віра".
Археологічні
дослідження слов'яноруських старожитностей
на території Західної Волині і літописних
Червенських міст, підтверджують
що на момент приходу "руського" панування
з Подніпров'я, тут уже існували
міста з правлячим класом феодалів,
який контролював населені східними
слов'янами території. Такий ранній
розвиток феодальних відносин міг породити
зацікавленість християнських доктрин.
В добу середньовіччя реалізація
економічних і політичних інтересів
відбувалася за використанням релігійних
можливостей. У науковій літературі
простежено спроби Риму і країн, що
прийняли католицтво, включити до сфери
своїх інтересів землі східних
слов'ян та Київської Русі. Почалося
це ще з часів княгині Ольги, коли
германський імператор Оттон
І 961 року направив лдо Києва місіонерів
на чозі з єпископом Адальбертом.
Відомо,що що ця спроба, як і інші , нне
мала успіху.
Є також
думка про так зване "слов'янське
християнство", яке могло проникати
на Русь із заходу, а саме це з країн,
які самі сприйняли релігі. З Візантії:
з Болгарії, Моравії та Чехії. Християнські
впливи поширювалися на Русь завдяки постійним
економічним і культурним відносинам,
які сприяли зближенню цих слов'янських
народів.
Проникнення
християнських ідей з території
сучасних Чехії і Словаччини підтверджується
тим, що на Русі знали житіє В'ячеслава
та деякі інші старослав'янські пам'ятки
великоморавського та давньочеського
походження. І. Франко у своїй праці
"Найстаріщі пам'ятки давньоруського
писемництва" повідомлення про проживання
в червенських містах двох учнів
солунських братів - Наума і Горазда.
Великоморавські традиції якоюсь мірою
відбились і в поховальному обряді
західноукраїнських земель.
Переважне
число дослідників бачили і бачать
основну причину поширення, і
офіційного визнання як державної релігії
християнства за православним обрядом
на Русі в невідповідності старих
язічницьких поглядів, що склались
за часів первісного ладу, новим
відносинам державного рівня. Для освячення
експлуатації широких мас панівній
верхівці, на думку вчених, був необхідний
новий бог. Після всебічної оцінки
плюсів і мінусів різних релігійних
систем верхівка давньоруського суспільства
вибрала саме християнство за православною
обрядовістю як найбільш зручну ідеологічну
доктрину.
Послідовна
перемога Христа над Перуном не була
миттевістю. Викладені в розділі
матеріали показують, що протягом перших
віків існування Київської Русі
нові ідеї сприймались язичниками не
без труднощів. До якогось моменту
процес цей проходив мирно і спокійно.
Цьому сприяла віротерпимість християнських
релігійних вчень, які "дозволяли
існувати" всім божествам.
Відукінд
Корвейський писав, що датчани вже
визнаючи Христа,
"...
тим не менше, дотримуючись
звичаїв вітчизни, вклонялися ідолам.
І сталося, що на якомусь
бенкеті в присутності государя
виникла суперечка про пошану
богів, коли датчане стали стверджувати,
що Христос - бог, але є й
інші боги, більш (могутні ніж
Христос), позаяк можуть викликати
перед льдьми ще більші знамення
і чудеса". Зрештою, описана
суперечка закінчилася тим, що
"... король розпорядився визнавати
богом одного тільки Христа, наказав
знищити ідолів у підкорених
народів відтоді належно вшановував
служителів і священиків господа".
Аналогічні
події відбувалися й на Русі.
Прийняття
християнства за
Володимира
Святославича
Як
вже відомо, в другій половині Х
ст. на Русі склалося кілька осередків
щеплення християнського віровчення.
Воно дедалі більше знаходило своїх
прихильників і в дружинному оточенні
великого князя київського - тій
панівній верхівці в державі, від
якої фактично залежали кардинальні
зрушення в системі ідеологічної
організації тогочасного суспільства.
Проте,
Володимир Святославович, котрий прийшов
до влади 980 року на хвилі язичницької
опозиції і через труп свого брата-християнина,
змушений був до певного часу орієнтуватися
на ту частину панівної верхівки, яка
дотримувалася традиційних язичницьких
вірувань і була схильна більше до
організації зовнішніх воєннополітичних
акцій, ніж до внутрішнього облаштування
Київської держави. В літописі 983
року засвідчується посилення проязичницьких
настроїв панівної верхівки. Тоді "київські
бояри і старці" вчинили справжн.
Гоніння на християн.
Пристосування
прадавніх язичницьких культів
східних слов'ян до нових форм економічного
і політичного життя не змогло
задовольнити потреби ранньофеодального
сіспільства і його держави. Збереження
язичництва перешкоджало рівноправним
відносинам Київської Русі з християнськими
державами середньовічного світу.
Тому панівна верхівка Київської
Русі інтенсивно шукає нові релігійні
структури, які найбільш вдало відповідали
б її інтересам.
Модель
християнства як найбільше відповідала
системі політичного устрою Київської
Русі, що була тоді єдиною раньофеодальною
молнархією. Християнізація відкривала
шлях до визнання за Київською державою
самостійного місця в політичній
структурі тогочасного світу
й входження до світової християнської
спільноти.
Охрещення
Володимира Святославича і навернення
в християнство підданих його країни
пов'язувалося літописцем із військовим
походом київського князя на грецьке
місто Корсунь. Про це розповідає
"Повість минулих літ". Згідно
з нею заволодівши Корсунем, Володимир
посилає послів до візантійської
столиці з посланням слідуючого
змісту:
"Осе
город ваш славний я взяв. Та
чую ось я , що сестру ви
маєте, дівчину. Тож якщо її
не оддасте за мене, то вчиню
вашому городу, що й сьому вчинив."
Стурбовані
василевси направляють до Володимира
своїх посланців, переказуючи князю
через них, що віддадуть за нього
заміж свою сестру тільки тоді, коли
"ти охрестишся... і з нами єдиновірцем
будеш". Володимир прийнявши охрещення
в Корсуні, взяв шлюб із грецькою принцесою
Анною. Після цього князь повертається
до Києва з багатими трофеями, а
Корсунь віддає грекам, як віно принцесу.
Створена
більш, як сто років після справжніх
подій літописна повість про
охрещення Русі і тепер залишається
предметом гострих дискусій. Коли
ж і де охрестився Володимир Cвятославович
- Крім корсунської версії, літописцям
були відомі й інші "адреси" Володимирового
хрещення. Зокрема, називають, ще Василів,
одначе вже сама назва цього міста, збудованого
на честь християнського патрона Володимира,
свідчить про пізнішу зміну первісного
текста. Є підстави вважати, що Володимир
прилучився до християнства в Києві на
початку 980 року. За обчисленнями А. Поппе,
днем охрещення київського князя було
обрано день Богоявлення Господня, який
припав на 6 січня. Відповідно до церковних
канонів, Володимир пройшов підготовку
до охрещення, так зване "оглашення",
що за звичаєм тривало 40 днів.
Охрещенню
киян передувало знищення загальнодержавного
язичницького пантеону, зовсім недавно
спорудженого в центрі стольного
граду. Князь наказав, як повідомляє
літописець,
"
поскидати кумирів - тих порубати,
а других вогню оддати. Перуна
ж він повелів прив'язати коневі
до хвоста і волочити з гори
по боричевому на ручай, і
дванадцятьох мужів приставив
бити його палицями... І коли
ото волокли його на ручай
до Дніпра, оплакували його невірні
люди, бо іще не прийняли вони
були хрещення. І, приволікши його,
вкинули його в Дніпро. І приставив
Володимир до нього людей, сказавши:
"Якщо де пристане він, то
ви одпихайте його од берега,
доки пороги пройде. Тоді облиште
його." І вони вчинили звелене.
Коли пустили і пройшов він
крізь пороги, викинув його вітер
на рінь, яку й досьогодні зовуть
Перунова рінь."
Це
означало, що за межі їхньої держави
випроваджувалося язичництво, поступаючись
місцем новій християнській релігіїї.
Джерела свідчать, що відразу після
знищення язичницьких ідолів у Києві
розпочалася насильницька християнізація
населення Новгородської землі.
Восени 990 року і населення Суздальщини.
Тут, на березі річки Клязьма, було тоді
й закладено місто Володимир,
яке в майбутньому стало важливим
церковним центром.
Тільки
в першій половині ХІ ст. завершився
процес навернення в християнство мешканців
Муромської землі. Цікаво, що охрещення
сов'янських і неслов'янських
народів відбувалося не за одним
церковним ритуалом.
За
правління Володимира Святославича
не всі давньоруські землі було цілком
християнізовано, але є підстави
вважати, що більшість населення
формально прийняло нову віру. Було
закладено основи церковної організації.
Отже,
Володимиру Святославовичу належала вирішальна
роль у справі запро-вадження християнського
віровчення. Він розумів, що хритсянізіція
підданих його країни відкриває до
визнання за Київською державою самостійного
місця в того-часному християнському
світі, уможливлює закріплення за її
володарем нових знаків влади
та титулатури.
Запровадження
християнства в Київській державі
наприкінці Х ст. було визначальною
віхою історії України-Русі, повторним
пунктом усього її подальшого історичного
розвитку. Ще за довго до офіційного
проголошення християнства державною
релігією Русі воно знаходило своїх
прихильників серед окремих соціальних
груп населення давньоруського суспільства.
Нові ідеологічні віяння, освячуючись
традицією, поступово проникли в
суспільну свідомість. Проте цей
процес проходив повільно й хворобливо,
спричиняючи неоднзначну реакцію
різних соціальних груп, що не зрідка призводило
до протистояння, сутичок і боротьби.
Залежно від розстановки цих
сил хритсиянське віровчення переживало
тут свої падіння і злети. Короткі
періоди підйомів змінювалися смугою
переслідувань, за якою в їх суспільстві
знов утверджувалася певна терпимість
до християнства.
Разом
із тим слід зазначити, що і язичництво
не залишалося чимось незмінним, зазнавало
певної еволюції. Релігійна реформа
980 року була спробою створення монетеїзму
на місцевому слов'янському грунті.
Вона, як показав час, виявилася неспроможною
задовольнити потреби ранньофеодального
суспільства та його держави. Необхідно
було знайти таку релігійну структуру,
яка найбільш вдало відповідала
б інтересам Київської держави.
З огляду на це запровадження християнства
на Русі наприкінці Х ст. було наслідком
свідомого вибору князя Володимира,
всієї верхівки Київської держави.
Збереження язичництва перешкоджало рівноправним
стосункам Київської Русі з християнськими
державами середньовічного світу,
унеможливлювало входження їх до
світової християнської спілки. Запровадження
за візантійським взірцем відповідало
ситемі політичного устрою Київської
Русі, що була тоді відносно єдиною ранньофеодальною
монархією. Християнізація відкривала
шлях до визнання за Київськоб державою
самостійного місця в політичній
структурі тогочасного світу
й можливість закріплення за її володарем
нових знаків влади та титулатури.
У другій
половині ХІІІ ст. має місце подальше
проникнення християнського віровчення
в усі сфери народного життя.
Матеріали археологічних досліджень
засвідчують перевагу християнської
поховальної обрядовості в тогочасному
селі, яке з погляду духовного
життя було значно концервативнішим,
ніж місто. Отже, саме до цього часу
(друга пол. ХІІІ -
ХІV
ст. ) слід віднести перемогу християнства
над язичництвом.
Використана
література:
I. Орест
Субтельний. Історія України. Видання
третє, перероблене і доповнене.Київ,
"Либідь",1993.- 718 с.
II. Моця
О.П., Ричка В.М. Київська Русь:
від язичництва до христи-янства.
Навчальний посібник для учнів
старших класів та студентів.
Київ, "Глобус", 1996. - 224с.
III.
Чубатий М. Історія християнства
на Русі-Україні. - Т.1. - Рим-Нью-Йорк,
1965.
IV. Костомаров
М. І. Слов'янська міфологія. - Либідь,1994.
На
Русі (у Києві) язичництво
існувало офіційно до
введення християнства.
Найвідомішими руськими
богами були: Ярило (бог
сонця та весни), Дажбог (бог
сонця та багатства),
Велес (або Волос) (бог
скота), Перун (бог
грому), Род (бог народження).
Язичество скасував
князь Володимир
у 988 році, а замість
нього було введено
християнство східного
обряду (православ'я).
Попри намагання
знищити будь-які
прояви язичества
серед населення
Русі, деякі язичеські
культи та обряди ще
довго зберігалися
та відправлялися
потай, а деякi трасформувалися
у християнські обряди
з елементами язичества (коломийки,
веснянки, колядки, щедрівки,
корогоди, свято Івана
Купала, масляна) (оскільки
православна церква
намагалася підлаштувати
язичницькі свята
під християнські,
щоб полегшити
ідеологічне загарбання
Русі) та й протривали
дотепер.
Цікавим є те, що на території
Галичини на берегах
річки Збруч язичницький
релігійний центр діяв
до 17 століття.
Ярило, у міфології східних
слов'ян бог сонця, кохання
та весняної плодючості,
сліди якого збереглися
зокрема в народній
традиції. Заступник
сівачів і всіх, хто
встає рано, до схід
сонця. Місяць Ярила -
ярець (травень). Зображувався
молодим, у білій полотняній
одежі, на білому коні,
босим. На голові - вінок
квітів як символ вічності
й неба. У лівій руці -
пучечок житніх колосочків -
знак життя і щастя,
доброго врожаю і благополучності,
у правиці - мертва чоловіча
голова - нагадування
про те, що кожного чекає
смерть, а тому треба
жити яро. На грудях
Ярило носив, згідно
з повір'ям, зображення
бика - символ дужої
ярості й пристрасті.
Культ Ярила був поширений
за Київської Русі дохристиянського
часу, однак він перейшов
і в християнську традицію,
а як пережиток поганських
часів у деяких місцях
України, зокрема на
Поділлі, зберігся до 20
століття у звичаях
«похорону Ярила» та
«гоніння шуліки» у
перший понеділок «петрівки».
Під впливом християнства
магічна функція Ярила
була перенесена на
святого Юрія.
Дажбог
Матеріал з Вікіпедії
— вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація,
пошук
Дажбог, або Даждьбог
— син Сварога, бог Сонця.
Податель добра і багатства,
божество достатку.
Опікун громади й народу.
Дажбог вважався родоначальником
руського народу, у Слові
о Полку Ігоревім русичі
звуться його внуками: "Погибашеть
жизнь Даждьбожного
внука". В Іпатіївському
списку зазначено: "Сонце
цар, син Сварога, він
же Даждьбог".
Дажбог вважався подателем
благ, насамперед достатку
та врожаю. Деяку дослідники
навіть вважали його
на цій підставі божеством
дощу, проте сонячна
символіка Дажбога є
незаперечною.
У весняних обрядових
піснях Дажбог причетний
до відмикання весни:
Ой, соловейку, ти ранній
пташку,
Ой чого так рано із
вир'їчка вийшов?
Не сам же я вийшов, Дажбог
мене вислав —
З правої ручейки —
літо відмикати,
З лівої ручейки — зиму
замикати...Dażbóg
Велес — бог торгівлі,
музики, мистецтва, поезії
та підземного світу.
Він є опікуном худоби,
та асоціюється із багатством
та магічними силами
світу духів. На думку
академіка Б.Рибакова,
культ походить з палеолітичних
часів, коли це божество
ототожнювали з ведмедем,
якому поклонялися "хоробрі
мисливці, одягнуті
в шкури тих звірів,
на яких полювали".
Лише в бронзовому віці,
як довів Б. Рибаков,
Волос-Ведмідь стає
богом худоби.
Про Велеса казали, що
він є "скотій бог".
Слово "скот" в
давнину означало багатство
і гроші, навіть скарбниця
називалась "скотниця",
а худоба була деколи
грошовою одиницею.
Княжі представники
клялись Велесом і Перуном
у торгівельних договорах
із греками.
Там, де ідол Велеса
стояв у Києві на Подолі
нині пролягає старовинна
вулиця Волоська.
Зображався Велес з
сопілкою в руках (сопілка
миру). За легендою, коли
між полянами і древлянами
зчинилася кривава січа "за
межу" (побоїще не
міг зупинити навіть
Перун зі своїми блискавками),
з'явився В. і заграв
на сопілці. Гра була
такою чарівною, що воїни
обох сторін опустили
мечі й побраталися.
Про те, що Велес опікувався
мистецтвом, свідчить
також і те, що у "Слові
о полку Ігоревім"
співець Боян названий "Велесовим
внуком".
Із культом Велеса пов'язаний
ритуал, коли на останні
колоски залишали на
полі, та звивали їх
у "велесову" бороду.
Перун — в старослов'янській
міфології бог грому
і блискавки, повелитель
дощу, творець земних
урожаїв та покровитель
хліборобства. Також
він бог-воїн, справедливий
і суворий месник, покровитель
війська та коваль багатства.
Імовірно син Сварога.
Культ Перуна дуже давній.
Вважають, що за Володимира
Перун був головним
божеством Київської
держави й символом
державного єднання.
Ідол Перуна стояв на
одному із київських
пагорбів, був він дерев'яний,
мав залізні ноги, срібну
голову та золоті вуса.
Густинський літопис
згадує, що в руках він
тримав коштовний камінь:
рубін або карбункул.
Військо присягалося
та божилось Перуном.
В договорі 971 р. Святослав
клявся іменами Перуна
та Волоса. Також він
згадується у договорах
з Візантією та київськими
князями Олегом (907 г.),
Ігорем (945 г.)
Давні слов'яни вірили,
що грім — то його мова,
а блискавка — погляд,
також вони сприймали
грім і блискавку як
небесне орання та сівбу.
Вважалось, що перший
грім і дощ володіють
очисною силою та повертають
землі життєдайність.
Таким чином бог грому
що дає родючість став
такою і покровителем
шлюбів.
Східні слов'яни вшановували
Перуна щотижня у четвер (у
Перунів день). Цього
дня дівчата приходили
до води, а взимку —
до місця, де поклонялися
богам, і співали довкола
багаття пісні про Перуна.
Щовесни Перуну обирали "наречену"
— Додолу.
Деревом, присвяченим
Перунові, був дуб. Константин
Порфірородний у своїх
записках відмітив що
руси в часі походу на
Царгород приносили
під великим дубом в
жертву птахів, хліб
і м'ясо. Густинський
літопис також свідчить,
що Перуну приносили
жертви та підтримували
невгасимий вогонь із
дуба.
Його зіллям була папороть.
За легендами, в ніч
на Івана Купала на кущ
папороті міг упасти
вогонь Перуна й спалахнути
яскравим сяйвом. Якщо
сміли¬вець зуміє оволодіти
жар-квіткою, то знатиме
усі таємниці світу,
володітиме чарами і
буде вічно молодим.
Тварина Перуна — вепр.
Їх приносили йому в
жертву. Археологи часами
знаходять шматки закам'нілого
дуба із втесаними в
них кабанячими щелепами.
Із приходом християнства,
функції Перуна перебрав
на себе святий Ілля,
а також частково архангели
Гавриїл та Михаїл.
Род
Матеріал з Вікіпедії
— вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація,
пошук
Род, Рід, первісний
бог давніх слов'ян.
Деякі вчені вважають
Рода одним з найважливіших
верховних богів, приймавших
участь у творенні Всесвіту:
згідно віруванням древніх
словян, саме він посилає
з небес на Землю душі
людей, коли народжуються
діти. В одному російському
рукописі XVI в. говориться:
„те ти не Рід седя на
повітрі метає на землю
купи й у тім народжуються
діти“. Таким чином,
Рід виступає Творець.
Язичники саме Рода
вважали творцем нового
життя на Землі. Для
того щоб народилися
діти, язичеський бог
повинний скидати з
неба якісь "купи",
що сприяють народженню.
Найбільш ймовірно,
що це слово означало
просто дощові краплі ("грудие" -
краплі, "грудие росное"
— краплі роси, "градные
купи" – дробинки
граду). Рукопис спростовує
думка язичників, що
виникнення життя на
землі виробляється
Родом, що зрошує Землю
небесними краплями,
унаслідок чого народжуються
діти. Тут Рід виглядає
Зевсом, що зійшов до
Данаї золотим дощем.
Далі Рід представляється
не тільки продовжувачем
життя, але і творцем
світу.
Проти культу Рода, як
божества неба, володаря
дощів і творця світу,
що давав життя всьому
живому, виступали автори
церк. поученій 11 ст.
Культ Роду був пов'язаний
з культом рожаниць.
Згідно дослідами Б.
Рибакова культ Рода
прийшов на зміну культові
Богині-Матері доби
матріархату й установився
ще до виникнення дружинного
культу Перуна.
Слов'янське поняття,
позначене словом Рід,
містило в собі ідею
родючості, врожаю (на
це вказують слова з
коренем "рід").
Для слов'ян, що займаються
землеробством, було
повністю природньо
сполучити в одному
понятті долю і врожай,
тому що їхня доля прямо
залежала від врожаю.
Тому Рода треба розцінювати
як дуже значне божество
родючості, що велить
землею.
________________________________________
Багато найважливіших
слів, зв'язаних з поняттям
споріднення і народження:
походить від кореня
«рід», співзвучного
імені цього Бога: РІД,
наРОД, РОДня, РОДичи,
РОДина, батьківщина (рос.
«РОДина»), наРОДжувати,
приРОДа, вРОЖай.
Крім названої групи
слів, існують слова
з цим коренем — це позначення
води, водяного джерела
— "РОДища", джеРЕЛа,
а також і квітів, що
ростуть біля води, —
лілій ("РОДій").
І остання група слів,
об'єднана значеннєвим
поняттям: вогненне,
червоне полум'яніюче,
блискавкоподібне: родиа
— блискавка; рдеть,
рьяный – червоніти,
червоний, родъ-ство
— геена вогненна ("родьство
огньное" — так переводили
поняття пекла слов'янські
перекладачі в різних
містах і в різні століття),
родиа — плід граната.
Слова-омоніми, що позначають
блискавку і плід граната,
дозволяють усвідомити,
про яку саме блискавку
мова йде, — червоному
круглому гранату подібна
лише кульова блискавка.
Зв'язок Роду з блискавкою
і громом пояснює нам
афоризм Данила Заточника: "Діти
бігають роду, а господь
п'яної людини".
Таким чином, Рід з'являється
перед нами всеосяжним
божеством Всесвіту
з усіма його світами:
верхнім, небесним, відкіля
йде дощ і летять блискавки;
середнім світом — природи
і народження; і нижнім
— з його "вогненним
спорідненням". Тепер
стає зрозумілим протиставлення
Роду християнському
богу, уседержителю
Всесвіту. У ранніх перекладах
біблійної книги Буття,
у якій розповідаєтьсяся
про створення світу,
іменується "Родьство",
а бог-творець — "рододєлатєль".
________________________________________
Гельмольд повідомляв: "Серед
різноманітних божеств,
яким вони присвячують
полючи, лісу, прикрості
і радості вони (слов'яни)
визнають і єдиного
бога, що панує над ними
в небесах, визнають,
що він усемогутній,
піклується лише про
справи небесних, інші
боги коряться йому,
виконують покладені
на них обов'язку, і що
вони від крові його
відбуваються і кожний
з них тим важливіше,
ніж ближче він коштує
до цього бога богів" .
Таким "Богом богів"
у західних слов'ян іменують
Свентовита, швидше
за все, це одна з головних
іпостасей Роду.
Вперше згадувється
про Рід і Рожаниць у
творі «Слово святого
Григорія, винайдене
в толцеях про тім, како
перше Погани суще языци
кланялися ідолом і
треби їм клали; те і
нині діють» (для стислості
його називають "Слово
про ідолів"). Епоха
Роду поставлена в цьому
творі між далекою первісністю
й епохою Перуна. Вона
продовжувалася досить
тривалий проміжок часу
переходу від полювання
і рибальства до землеробства
і скотарства. Автор "Слова
про ідолів" вважав
культ Роду однієї зі
світових релігий, що
деякий час панувала
в Єгипеті, Вавилоні,
Греції, Римі і слов'янському
світі. Він зіставляє
Рода з єгипетським
богом Осірисом. В одному
зі списків "Слова
про ідолів" (Паісієвськом)
є доповнення, де Рід
і Рожаниці уподібнені
еллінськими Артеміду
й Артеміді. Однак, в
античній міфології
не існує бога Артеміда:
єдиного чоловічого
божества, близького
Артеміді, — це її брат
Аполлон. Отже, у пошуках
аналогій Роду, автор
звертається не до дрібних
божеств, а до божеств
найвищого рангу.
Коштовним свідченням
про значимість Роду
і Рожаниць є «Слово
Ісайї пророка, витлумачено
святим Іоанном Златоустом
об поставляющих другу
трапезу Роду і Рожаницям".
Це повчання присвячене
винятково культу Рода
і Рожаниць. Рід, щопрямує
по небесах, розглядається
як суперник біблійно-християнського
Бога-Батька — творця
всього сущого на Землі.
Примітне згадування
невідомого автора про
те, що, на думку язичників,
Рід "сидить на повітрі",
тобто знаходиться десь
на небі, у божественній
сфері. Цим раз Рід зрівнюється
з Ваалом, "єздящим
на хмарі".
Щедрівки — величальні
українські народні
обрядові пісні. Виконуються
під Новий Рік і під
Йордан у Щедрий Вечір.
Відповідно до різдвяно-новорічних
звичаїв, щедрівки так
само, як і колядки, величають
господаря і членів
його родини.
У щедрівках висловлюється
побажання багатого
врожаю, добробуту, приплоду
худоби, доброго роїння
бджіл. Поетичне слово
в щедрівках і колядках
виконує магічну функцію.
У давніх щедрівках
і колядках відбилися
часи Київської Русі
й збереглися образи
князівсько-дружинного
побуту. У щедрівках
і колядках християнського
циклу знаходимо мотиви
біблійних і євангельських
та апокрифічних оп.:
картини нар. Христа,
поклоніння волхвів
і пастухів. У багатьох
щедрівках і колядках
христ. мотиви і євангельські
оп. сполучені з життям
і побутом українського
селянина («Господь
волики гонить, Пречиста
Діва їсточки носить,
а святий Петро за плугом
ходить»). Образи святих
вводяться, щоб надати
ще більшої магічної
сили поетичній формулі.
Щедрівки і колядки
християнського циклу
відзначаються своїм
глибоким етичним змістом
і великою мистецькою
красою. Основні мотиви
їх — християнська любов,
милосердя, глибока
пошана до матері.
Щедрівки відрізняються
від колядок своїм неодмінним
приспівом «Щедрий вечір,
добрий вечір, добрим
людям на весь вечір».
Багатством змісту і
поетичною формою щедрівок
захоплювалися українські
письменники і композитори,
зокрема Микола Лисенко,
Микола Леонтович (відомий
«Щедрик»), Кирило Стеценко,
Михайло Вериківський,
Костянтин Данькевич
та ін.
Весня́нки (гаївки) —
назва старовинних слов'янських
обрядових пісень, пов'язаних
з початком весни і наближенням
весняних польових робіт.
Веснянки співаються
майже завжди одночасно
з танцями та іграми,
які мають «закликати»
весну та добрий урожай.
У західних регіонах
України веснянки називають
гагілками, гаївками.
Мелодії веснянок побудовані
на багаторазовому повторенні
однієї-двох поспівок
у межах невеликого
діапазону.
Коля́дки — величальні
обрядові пісні зимового
циклу, які походять
з глибокої давнини.
Колядки приурочені
до найголовнішого свята
— зимового сонцевороту,
перемоги світла і життя
над зимовим мороком
і змертвінням у природі.
Коляди і весь обряд
колядування у християнський
час значною мірою перенесені
на Різдвяні свята. З'явилися
колядки, в яких архаїчні
мотиви й образи перепліталися
з біблійними (народження,
життя, муки, смерть
і воскресіння Христа).
Окреме місце посідають
церковні коляди авторського,
книжного походження («Тиха
ніч, свята ніч»; «Нова
радість стала»; та інші).
Колядки з'явилися ще
у язичницькі часи і
пов'язані з днем зимового
сонцестояння, яке називали
святом Коляди, або Коротуна.
Його святкували 25 грудня.
Вважалося, що в цей
день Сонце з'їдає змій
Коротун. Всесильна
богиня Коляда в Дніпровських
водах народжувала нове
сонце — маленького
Божича. Язичники намагалися
захистити новонародженого.
Вони проганяли Коротуна,
який намагався з'їсти
нове Сонце, а потім
ходили від хати до хати,
щоб сповістити людей
про народження нового
Сонця, і зображення
цього сонця носили
з собою. Ця традиція
збереглася й до сьогодні.
А тільки на небі сходила
зоря, колядники заходили
в двір, будили господаря
і співали його родині
величальних пісень
про сонце, місяць, зорі.
Ці пісні й стали називати
колядами або колядками.
Згодом, із появою християнської
релігії обряд колядування
був приурочений до
Різдва Христового.
Виникли нові релігійні
колядки з біблійними
образами, які також
набули великої популярності
в народі. За обробку
та відновлення колядок
бралися видатні композитори:
Микола Лисенко, Станіслав
Людкевич та ін. Колядки,
за традицією вшановували
всіх членів родини:
господаря, господиню,
хлопця, дівчину. Колядування
поєднувалось із відповідними
іграми, танцями, музикою.
Колядували групами:
«отаман», «звіздар»,
«міхоноша» та «ряжені».
Через тиждень після
Коляди 31 грудня, або 13
січня (за новим стилем),
відзначали Щедрий вечір (День
преподобної Меланії).
Цей день ще називали
Меланки. За традицією,
святкування супроводжувалося
обходом хат із побажанням
людям щастя, здоров'я
і добробуту в Новому
Році. Щедрували теж
групами: «Меланка»
і «Василь» та «Ряжені».
Коли порівняти колядки
та щедрівки («Щедрик,
щедрик, щедрівочка,
прилетіла ластівочка»),
то можна побачити ластівок,
жито, посіви. Це свідчить,
що Новий Рік зустрічається
з весною.
На даний час під поняттям
«язичництво» розуміють
народні вірування та
релігії, які поширені
на планеті Земля. В
Україні в останні десятиліття 20
століття було відновлено
язичницьку релігію.
В Україні та по світу
загалом язичництво
починає відроджуватися.
Найбільш розвинені
неоязичницькі рухи
у Скандинавії, Прибалтиці,
Росії, Польші, Білорусі,
Україні.
Культура
Київської Русі як синтез
язичництва та візантійського
впливу