Проблема свободи та її меж

В IX - X ст. на Русі існували не лише наївні забобони села, а й державна язичницька релігія міста і соціальних верхів з добре виписаним космологічним  епосом, з уявленням про божественне  походження великокнязівської влади  зі складним ритуалом і розгалуженим станом жерців, який володів таїнствами напрочуд деталізованої символіки, а також різноманітних магічних діянь.

Важливе місце в житті східних слов'ян посідали культові споруди: капища, святилища, - де стояли виконані з різного матеріалу  зображення язичницьких богів. Згадуються вони в деяких писемних джерелах, зокрема, в "Слові о законі і длагодаті" митрополита Іларіона. Археологічні розкопки підтвержують свідчення про  наявність у Київській Русі язичницьких  культових споруд - вони виявлені в  Києві, Чернігові, новгороді, інших  містах і селах. Одне з них на Старокиївській горі (біля приміщення сучасного Національного  музею історії України) 1908 року розкопав відомий археолог В.В.Хвойка. Час  будівництва точно встановити не вдалося: Y/YI - X ст. н.е. Зберігся лише кам'яний фундамент, що складався з різних за величиною брил сірого пісковику. Навколо збереглися елементи підлого, виліпленої з товстого шару глини  білуватого кольору. Поблизу знайдено багато кісток і черепів тварин. За висновком дослідника, залишки  будівлі належали язичницькому капищу, а стовп являв собою жертовник, на якому протягом тривалого часу здійснювалися жертвоприношення.

В пошані у слов'ян були також священні дерева і дикі тварини, насамперед могутні  старі дуби й дикі кабани - вепри. Про полювання на вепра та урочисте споживання його м'яса розповідається в літописах і билинах. Підтвердженням того "Добрий дуб", що міститься  під Києвом на "Желяні", назва  якого відбилася в найменуванні урочища, що згадувалося в літопису під 1169 роком.

Отже, наведені матеріали свідчать про  те, що в дохристиянські часи у східних  слов'ян була значна кількість культових  споруд. Переважно святилища - капища, де стояли зображення язичницьких богів  у вигляді статуй. Більша частина  з них стояла просто неба і являла собою округлі чи овальні майданчики з ідолами та жертовниками посередині. І тільки окремі могли бути культовими храмовими будівлями (пантеон у  Києві та деякі інші комплеси).

Ще  одним важливим джерелом для реконструкції  релігійних поглядів слов'ян у дохристиянські часи служать поховальні пам'ятки - матеріальне відбиття тісно пов'язаного  з ідеологічними поглядами ритуалу. Найбільш раннім у слов'ян був обряд  кремації, який для пам'яток кінця I тисячоліття н.е. фіксується в двох стадіях: трупоспалення на стороні  і на місці майбутнього поховання. У першому випадку померлих спалювали  на загальному для усієї громади  вогнищі. Як і в пізніших похованнях (за обрядом інгумації) небіжчикові  клали різноманітний інвентар: побутові речі, прикраси, амулети-обереги, кераміку, іноді знаряддя праці та жертовні страви. В багатих похованнях зафіксовані  ще предмети озброєння й спорядження  воїна, в окремих комплексах виявлені загнуздані коні та вбиті слуги (найчастіше - наложниці). В окремих могилах  небіжчиків не виявлено - то булти меморіальні  споруди (кенотафи) на честь померлих далеко від домівки.

Всі перераховані елементи похвального  обряду вказують на те, що в уявленнях  слов'ян перших століть існування  Київської русі потойбічний світ нічим не відрізнявся від реального, а небіжчики, переступивши поріг  смерті, продовжували своє "життя" без суттєвих змін порівняно із земним.

Роміри  окремих комплекіс за обрядом  кремації і супровідний інвентар у цілому ряді могил на так званих дружинних некрополях перших століть  існування русі дозволяють припускати, що у слов'ян так само як у скандінавів  тих часів, існували судження про  кшалт наведеного в тексті 2Саги про Інглінгів": "Тоді вірили, що чим вище здіймається, в повітря  дим, тим вище посяде на небі місцетой, кого спалювали, і що він буде тим  багатший, чим більше майна згорить  разом із ним."

Яскравим  прикладом такого поховання може бути чернігівський курган Чорна  могила, написаний за князювання Святослава Ігоревича в 60-ті роки Х ст. Пам'ятку дослідив Д.Я. Самоквасов. Крім князя  тут було поховано, ще підлітка та жінку. Біля померлих покладено різноманітні речі, що являлися необхідними для  них на "тому світі": предмети озброєння  і військового спорядження (шоломи, кольчуги, мечі), кінська упряж (стремена, сідло), побутові речі (ножі, ключі, замки, сокири, наповнений кістками тварин казан), довгі ритуальні ножи, елементи одягу, пикраси, монети, численні зливки кольорових металів - рештки розплавлених у вогні  речей. Уногах небіжчиків лежали забиті бики і коні. Б.О. Рибаков інтерпретував  Чорну Могилу як захоронення князя  місцевої династії.

Що  стосується шляху досягнення іншого світу, а також його місцеперебування за уявленнями середньовічних слов'ян, слід зауважити, що інформація щодо цього  в наявних писемних джерелах відсутня. Тому слід брати до уваги найбільш загальні вірування давніх індоєвропейців, до яких належало і східноєвропейське  слов'янство.

У більшості  індоєвропейських народів Космос був  упорядкования і систематизований у вигляді трьох просторово-часових  пластів: нижнього (підземний світ), середнього (земний) і горішнього (небесний). Це так звана "концепція світового  дерева". У східних слов'ян така модель досить підтверджується композицією  Збруцького ідола.

Ведучи  мову про тричленний поділ Космосу, слід враховувати, що в міфології  чітко простежується циклічна структура  часу, коли все йде по заведеному, раз і назавжди встановленому  колу. Тому, кожен об'єкт, перебуваючи  в одному зі вказаних "світів", через певний час переміщувався  до іншого. Це положення важливе  тим, що під час обряду кремації можна  уявляти лише один початковий напрямок переміщення померлого в прсторі - разом із димом угору, до "небесного  світу". Та й згодом, коли вже ховали за обрядом інгумації, душа відлітала "на небо".Підтвердженням цього  є один із міфів Давньої греціії  про Геракла, якого боги з поховального вогнища на хмарі під гуркотіння грому віднесли на Олімп.

Отже, прадавні уявлення слов'ян, у яких був  присутній увесь міфологічний світ землеробів східної Європи в купі з відголосками уявлень, ще даніших  часів, нічим не відрізнялися од світоляду  сусідніх народів.

Але в суспільстві обов'язково мали бути особи, які досконало знали всі  обряди і звичаї, стежили за неухильним дотрмиманням прадідівських канонів, а також доповнювали традиції новими реаліями. Такі люди були й на Русі, їх називали волхвами, чаклунами, відунами.

Найдавніше  літописне повідомлення про нихдатується 912 р. і міститься в повісті  про смерть Олега. Йдеться в ній  про чаклуна, який віщував князю  Олегу смерть від власного коня.

Про існування волхвів в останні  століття I тисячоліття н.е. свідчать також окремі поховальні комплекси, виявлені в різні роки на могильниках  сучасних українських земель. Це так  звані "скорочені поховання" в  яких померлого було покладено на бік з підігнути ногами. Таких  поховань не багато, але вони все-таки присутні на деякому числі могильників.

Такий звичай захоронення пояснюють етнографічні матеріали ХІХ-ХХ ст., в яких відбиті  традиції давнішніх часів. Згідно з  ними одну групу населення, дуже нечислену, ховали в мішках, підрізаючи або  м'язи ступні щоб "померлий не ставав із домовини". Це були чаклуни, попередниками  яких у довньоруські часи саме були волхви. На зламі І-ІІ тисячоліть, як і в пізніші століття люди бажали убезпечити своє існування від посиертних витівок з язичницьких жерців та чаклунів через зв'язування їх мотузками, обгортання саваном тощо, внаслідок чого із'являлось скорчене положення кістяка.

На  чолі пантеону поставлено Перуна - володаря грому і блискавок, покровителя  великого князя та його єдиновладдя. Перун був грізним божеством. Але водночас це був і мудрий бог, адже його зображали сивою головою  та золотими вусами. Н апосаді "першого  сере перших" він змінив Рода. Згодом його не порубали, як інших ідолів, а  під наглядом та в супроводі князівських  слуг спустили до Дніпра й сплавили за межі держави.

Другим  богом пантеону був Хорс. Окремі давні дослідники вважали, що це бог  сонца і тепла. Наступний Даждьбог - одне з головним божеств язичницької  Русі. Під цим ім'ям обожнювалося сонце, яке згідно з віруваннями  наших предків, давало життя, живило все наше середовище.

Антиподом Даждьбогу був в пантеоні 980 р. Стрибог - бог, який знищує добро. В ньому  ще уособлювалися холод, непогода. Наступним  богом вважався Сімаргл, образ якого  трактується як охоронця зерна і  посівів.

Єдиною  представницею жіночої статті в  цьому поважному зібранні богів  була Мокош. Вона вважалася заступницею  дому, родинного вогнища, покровителькою ткацтва, прядіння, вишивання та інших  жіночих занять.

Сьогодні  можна з певністю стверджувати відбір до пантеону 980 року був цілеспрямованний і продуманний. Всі шестеро богів  символізували основні аспекти  економічного, політичного та військового  зверхництва соціальної верхівки Київської  держави .

Визначний політичний діяч Київської Русі великий  князь Володимир Святославович  релігійною язичницькою реформою 980 року хотів спертися на авторитет  окремих богів з різних куточків Східної Європи під час феодалізації підлеглих йому земель. Це засвідчує  картографування знахідок амулетів-оберегів, що ототожнювалися з певними божествами, найбільш шановними в конкретних місцевостях. Так, символи Перуна частіше  зафіксовані на археологічних пам'ятках  Правобережжя Дніпра, а "сонячні" та "місячні" символи - на Лівобережжі.

Зміна функцій божеств окремих племінних  угрупувань східних слов'ян має численні аналогії в багатьох народів світу  на етапі переходу до цивілізації. Наведені матеріали цілком вписують релігію  Київської Русі кінця І тисячоліття  н.е. до політеїзму - найбільш уставленої, майже повсюдної форми релігійно-міфологічних систем, що відповідала структурі  давніх держав. Хоча поступово в  усіх політеїстичних релігіях виокремлювалася  фігура верховного, головного божества: у греків - Зевса, у римлян - Юпітера, у вавілонян - Мардука, у японців - Аматерасу, - зверхність одного бога майже  ніде не спричинялася до зневаження всього сонму великих і малів богів. З перетворенням племінних богів  на великі божества державного культу лише змінюються їхні функції. Відтепер боги охороняють недоторканість держави, захищяють її внутрішній устрій, освячують владу царя: цар - улюблений син богів або головного бога, їхній помазанець.

Як  і скрізь у світі, язичнцтво східних  слов'ян віднайшло своє місце в  новому історичному середовищі.

Поширення християнства на території Східної  Європи

і причини  його розповсюдження.

Паралельно  з розвитком східнослов'янського язичництва на території східної  Європи поступово розвивалася християнська віра.В першій половині І тисячоліття  н.е. можна визначити дві місцевості в яких історики і археологи вбачали  її поширення - це Кримський півострів, де мешкало змішане грецьке й  автохтонне населення.

Вже на зламі двох останніх століть середньовічний Корсунь (околиці суасного севастополя) вважався в історіографії центром  проникнення нової релігії на східноєвропейській землі, сполучною  ланкою (Константинополь-Корсунь-Київ) між Візантійською імперією та Київською  Руссю в часи християнізації останньої  наприкінці І тисячоліття н.е.

Для підтвердження помітної ролі корсуня  в християнізації східонєвропейського  населення використовувалася легенда  про діяльність у цьому місті  Климента - третього спадкоємця апостола Петра на єпископській кафедрі Риму. Створення першого єпископства  в Крсуні датується періодом гонінь на християн за правління імператора Діалектіана, коли "мученики херсонеські" творили чудеса, проповідували ідеї Христа і були розтерзані язичниками.

Згідно  з археологічними джерелами, для  римського часу відомі лише окремі знахідки з християнською символікою. Згодом, у V-VII ст., вже з'являються  перші кам'яні споруди для відправлення християнської служби - церкви у  формі базиліки, а також поховальні склепи, в особливостях обладнання якої простежуються риси обрядовості. Побічним підтвердженням того, що тільки в другій половині І тисячоліття  н.е. в Херсонесі цілком перемагає  християнська релігія, може служити  факт існування тут обряду кремації тут аж до V ст. (проте цього ритуалу  церква виступала найзапекліше вже  з часів перших вселенських соборів).

Другим  регіоном розповсюдження ранього християнства було межиріччя Дніпра і Дунаю - місцевість, де жили носії черняхівської культури. Такій гіпотезі сприяли писемні  джерела, які свідчать проте, що після  засудження на Нікейському непокірні  ареанські єпископи й священники були вислані до дунайських провінцій, де в цей час активно пересувалися варварські племена (народи з неантичними  традиціями життя). Християнським наставником  східних готів - одного з германських племен - став єпископ Ульфіла, який і переклав їм Біблію. Наслідком місіонерської діяльності засланих аріан, стало те, що чимало варварів прийняли християнство в єретичному варіанті, що згодом спричинило криваві події: боротьбу між послідовниками різних релігійних напрямків.

Піднесення  християнства на більшій частині  східнослов'янського світу розпочинається під час формування Київської  держави, хоч язичництво продовжувало ще ровиватися протягом певного часу. Реальне знайомство східних слов'ян з новою релігією сталося після  походів на Крим та Амастридуі, особливо після вдалого походу на Константинополь. Саме тоді патріарх Фотій у своєму окружному посланні напише: