Шляхи вдосконалення ринку банківських послуг

    4. Залежно від плати за надання послуг:

    — платні;

    — безоплатні.

    5. Залежно від можливості обліку платних послуг і можливості визначення розміру плати:

    — послуги, розміри яких підлягають обліку (розрахунково-касові, кредитні, валютні);

    — послуги, аналоги яких є у відповідних  тарифах (консультаційні);

    — послуги, вартість яких не може бути встановлена  об'єктивно (як правило, надаються банками  в пакеті з платними товарними послугами) ” [5, 189].

    Отже, розглянемо більш детальніше основні  банківські послуги.

А) Кредитно-розрахункове та касове обслуговування

    Відповідно  до Закону України «Про банки і  банківську діяльність» (стаття 25) до головних функцій комерційних банків відноситься здійснюване на договірних умовах кредитно-розрахункове, касове та інше обслуговування підприємств, установ, організацій і громадян. Потрібно зазначити, що касове обслуговування контрагентів здійснюється паралельно з розрахунковим. Іншими словами розрахунково-касове обслуговування є предметом єдиної угоди між комерційним банком та суб’єктом господарської діяльності.

    «Під  розрахунковими операціями комерційного банку слід розуміти накази — розпорядження  клієнтури щодо оплати робіт, послуг, товарів, одержаних від постачальників, погашення заборгованостей за податками та іншими платежами, а також зарахування на поточні рахунки клієнтів грошових коштів, що поступають від продажу продукції в оплату за виконані роботи та послуги” [11, 135].

    Економічні інтереси банку можуть задовольнятися максимальною мірою лише тоді, коли його діяльність відповідає економічним інтересам його клієнтури, тобто суб'єктів підприємництва та фізичних осіб.

    Одним із найважливіших принципів банківської  комерції є принцип "усе для клієнта". Усі напрями партнерських відносин між підприємством і комерційним банком, у тому числі в галузі кредитування, регулюються двосторонніми договорами. В них фіксуються умови, за яких банк здійснює ведення рахунків клієнтів, кредитування, безготівкові розрахунки за їх дорученнями, касове обслуговування, втому числі проведення інкасації та перевезення грошових знаків, довірчі операції, консультативні послуги, які пов'язані з банківською діяльністю, тощо.

    Законодавством  України встановлено, що кожне підприємство має право відкривати поточний рахунок в одному або кількох комерційних банках за власним вибором. Поточний рахунок використовується для проведення всіх розрахунково-касових операцій (платежі підприємства своїм постачальникам, до державного бюджету, зарахування коштів, які надходять підприємству від покупців, видача готівки для виплати заробітної плати робітникам і службовцям підприємства тощо). Що ж до інших банківських операцій, у тому числі відкриття депозитних рахунків, одержання й погашення кредитів, то підприємство має право вступати в партнерські відносини не тільки з банками, у яких відкриті його поточні рахунки, а й з іншими банками. Цим створюються умови для конкуренції банків між собою, для боротьби за клієнтуру, що сприяє впровадженню ринкових відносин і поліпшенню банківської справи в країні.

    Основним  документом, який регулює кредитні відносини між підприємством  і банком, є кредитний договір. Підприємство і банк самостійно виробляють форми своїх договірних відносин, тому кредитні договори можуть складатися або один раз на рік, або на кожний випадок одержання кредиту підприємством, а кредити можуть надаватися одноразово або відповідно до відкритої кредитної лінії.

    Форма кредитного договору вільна. Будь-яких спеціальних інструкцій щодо складання кредитних договорів між комерційним банком і підприємством Національний банк не видає.

    Якщо  у підприємства виникає потреба  в одержанні банківського кредиту, воно звертається в банк з пропозицією  про укладення договору (угоди). Форма  звернення може бути у вигляді листа, клопотання, заявки, заяви. У будь-якому разі воно має вміщувати інформацію про необхідну суму кредиту, його цільове спрямування, форми забезпечення та строки погашення.

    Кредитний договір визначає права й зобов'язання позичальника і банку, за допомогою яких реалізуються основні принципи банківського кредитування: строковість, поворотність, платність, забезпеченість кредитів товарно-матеріальними цінностями або відповідними витратами виробництва, цільовий характер позичок.

    Зокрема, банк зобов'язується в певні строки надати кредит підприємству на умовах і на цілях, визначених договором. Фіксується домовленість щодо суми кредиту, строку його погашення, процентної ставки за кредитом, обсягу прав банку, пов'язаних з використанням наданого кредиту та забезпеченням його поворотності, інші домовленості (наприклад, спрямування валюти позички: або на оплату товарно-матеріальних цінностей, або на поточний рахунок, або для використання в інший спосіб).

    Зі  свого боку підприємство зобов'язується використати кредит за призначенням, здійснити заходи для своєчасного повернення боргу, своєчасно сплачувати проценти за користування кредитом у встановленому розмірі. Договорами звичайно передбачається збільшення процентної ставки за затримку повернення позички понад обумовлений строк, що спонукає підприємство здійснювати заходи щодо додержання принципу строковості кредитування.

    З метою гарантування повернення виданих  позичок комерційні банки в процесі  кредитування підприємств постійно вивчають стан кредитоспроможності позичальників і матеріальну забезпеченість кредитів (кредитоспроможність — це здатність позичальника своєчасно здійснювати розрахунки за всіма видами своїх зобов'язань господарської діяльності).

    «Основні  критерії оцінки кредитоспроможності  підприємства, які приймаються до уваги банками, такі:

• відсоток забезпеченості діяльності позичальника власними коштами (не менш як 50%);
• репутація позичальника, у тому числі за критерієм своєчасності повернення кредитів, одержаних раніше;
• забезпеченість продукції підприємства збутом та ін.” [11, 137].

    З метою матеріальної забезпеченості й забезпечення повернення кредитів чинним законодавством передбачені  певні положення, які банки використовують у взаємовідносинах зі своїми позичальниками.

    По-перше, при складанні кредитних угод банк має право обумовити видачу кредиту укладанням договору застави. Предметом такого договору є майно (або майнові права), яке не може бути відчужене підприємством-позичальником та на яке може бути накладене стягнення при невиконанні зобов'язання на погашення позички. Конкретно об'єктами застави можуть бути основні засоби, виробничі запаси, готова продукція, товари, цінні папери; їх вартість має бути достатньою для погашення кредиту, процентів за користування ним, а також для сплати штрафних санкцій за затримку повернення позички.

    По-друге, банк має право вимагати до видачі кредиту подання підприємством  гарантії третьої юридичної особи; така гарантія — це зобов'язання гаранта  погасити борг за позичкою в разі її несплати підприємством-позичальником. Кредитування під гарантію банки застосовують щодо підприємств, фінансове становище яких, за їх оцінкою, визнається нестійким (наприклад, якщо підприємство функціонує збитково або якщо воно має низькі показники ліквідності).

    Щодо  таких підприємств банки мають право запроваджувати також кредитування на умовах страхування кредитного ризику. В такому разі підприємство для одержання банківського кредиту спочатку звертається в страхову компанію і укладає з нею договір на страхування кредитного ризику.

    Банк  також має право вимагати від  підприємства переуступити йому право  вимоги від страхової організації  сплати страхового відшкодування у  разі несплати боргу в установлений строк. Тоді між підприємством, страховою  організацією та банком укладається  відповідний договір.

    В будь-якому разі одержання кредитів на умовах страхування кредитних  ризиків пов'язане зі значними додатковими  витратами для позичальників.

    По-третє, банки в процесі кредитування мають право вимагати від підприємств  подання всієї необхідної інформації і звітності для контролю за використанням кредиту, фінансовим станом і станом обліку та збереження заставленого майна (бухгалтерські баланси, дані про залишки товарно-матеріальних цінностей тощо), здійснювати перевірки на місці стану забезпеченості кредитів як за даними бухгалтерського обліку, так і в натурі.

    У кредитних договорах в обов'язковому порядку передбачається відповідальність підприємства-позичальника за використання не за цільовим призначенням одержаного кредиту у вигляді штрафу в  розмірі до 25 відсотків від розміру використаного не за призначенням кредиту, а якщо для кредитування банк використовує кредитні ресурси Національного банку, штраф складає не менше 25 відсотків.

    При цьому, за порушення цієї норми чинного  банківського законодавства комерційний банк несе матеріальну відповідальність перед Національним банком України (у разі якщо кредит виданий за рахунок кредитних ресурсів НБУ).

    При порушенні підприємством строків  повернення кредитів і затримці сплати процентів банк у встановленому чинним законодавством порядку вживає заходів щодо стягнення боргу на свою користь. Примусове стягнення таких боргів здійснюється банком, якщо це передбачене договором. У разі неможливості стягнення боргів з підприємства банк має право порушити в суді справу про банкрутство підприємства-боржника.

    Банк  за законом зобов'язаний зберігати  банківську таємницю та забезпечувати  конфіденційність інформації щодо операцій, здійснюваних клієнтами, в тому числі  операцій з видачі, повернення кредитів, сплати процентів.

Б) Операції банків з  цінними паперами

    Важливу роль у застосуванні позикового капіталу в державі відіграють операції з  цінними паперами. Більшість комерційних  банків активно виступають емітентами цінних паперів і укладають угоди  як через фондову біржу, так і на позабіржовому РЦП (торгівля облігаціями, продаж акцій тощо).

    «Відповідно до ст. 47 Закону України “Про банки  і банківську діяльність” комерційні банки мають право займатися  емісійними операціями — випуском власних цінних паперів, організацією їх купівлі та продажу за дорученням клієнтів” [13, 75].

      За допомогою  емісії цінних паперів комерційні  банки — збільшити кредитні  кошти і розширити кредитування, а підприємства — залучити  кошти для розширення своїх  основних і оборотних фондів. Законодавством встановлено обов'язкову реєстрацію випуску акцій і облігацій підприємств та комерційних банків. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    Рис. 2.1. Класифікація   операцій  комерційних   банків   із   цінними паперами 

    На   основі   приведеної   класифікації (див. рис. 2.1)  можна   виділити   наступні «напрями діяльності комерційних банків на фондовому ринку:

    -         операції з державними цінними паперами;

    -         купівля-продаж цінних паперів;

    -         депозитарно-реєстраторські функції;

    -         операції на ринку приватизації;

    -         випуск власних цінних паперів

    -         операції по довірчому управлінню коштами клієнтів” [18, 99].

    Емісійна  діяльність банків полягає у випуску  власних цінних паперів з метою  залучення коштів для формування і поповнення статутного капіталу, а також з метою тимчасового  залучення ресурсів для проведення окремих банківських операцій, фінансування певних програм чи напрямів діяльності. Випуск банком цінних паперів відбивається у пасивних операціях банків.

    Інвестиційна  діяльність банків передбачає вкладення  коштів у цінні папери від свого  імені і за свій рахунок. Метою  інвестиційної діяльності є передусім отримання прибутку. Банки, як правило, — активні інвестори на ринку державних цінних паперів. Що стосується ролі банків на ринку корпоративних цінних паперів, то є істотні розбіжності в законодавстві різних країн. Залежно від ролі банків на цьому ринку умовно можна виділити три моделі організації ринку цінних паперів: банківську, небанківську і змішану.