Курс лекций по "экономике"

Показник  трудомісткості є оберненим показником до виробітку, визначає суму всіх витрат праці на виробництво одиниці  продукції на даному підприємстві, може розраховуватися за окремими видами продукції (послуг) та використовувати  для розрахунків потрібної кількості  робітників, виявлення конкретних резервів підвищення продуктивності праці (відношення витрат праці до результатів праці).

Виділяють нормативну, планову і фактичну трудомісткість.

Нормативна  трудомісткість – це сума витрат часу окремого робітника чи бригади на виготовлення одиниці продукції або виконання комплексу робіт.

Планова трудомісткість – визначається на основі показників нормативної трудомісткості.

Фактична  трудомісткість – показує фактичні витрати робочого часу.

Цілеспрямоване  управління продуктивністю праці, розробка конкретних програм ефективнішого  використання трудового потенціалу підприємства (організації) потребують класифікації чинників її динаміки. З  огляду на можливості впливу на діяльність підприємства всі чинники зростання  продуктивності праці поділяють  на дві групи — зовнішні та внутрішні.

 

 

 

9. МОТИВАЦІЯ ТА ОПЛАТА ПРАЦІ

 

9.1. Поняття  мотивації трудової діяльності.

9.2. Сутність  заробітної платні.

9.3. Політика  оплати праці на підприємстві  та державна політика оплати праці.

9.4. Форми  та системи оплати праці.

9.5. Тарифна  та безтарифна системи оплати  праці.

9.6. Оплата  праці через участь у прибутку.

 

9.1. Поняття  мотивації трудової діяльності.

 

Необхідність пристосування  підприємств до мінливих ринкових умов господарювання вимагає від них  пошуку і оволодіння новими типами економічного стимулювання працівників. Вирішальним причинним фактором результативності діяльності працівників є їх мотивація.

Розвиток мотивації в  значній мірі визначає ефективність трудової діяльності. Мотивація –  це спонукання працівника або групи  працівників до досягнення цілей  підприємства через реалізацію особистих  цілей. Її поділяють на внутрішню  та зовнішню. Внутрішня мотивація  є індивідуальної для кожного  працівника і пов’язана з цікавістю  працівника до виконуваної роботи, можливістю реалізації себе, розвитку умінь і здатностей. Зовнішня мотивація формується під впливом зовнішніх факторів, таких як умови праці, рівень заробітної плати, соціальні гарантії.

При дослідженні мотивації  розглядають наступні фактори, що змушують людину діяти і посилюють його діяльність: потреби, інтереси, мотиви і стимули.

Потреби визначають поведінку  людини і поділяються на первинні (фізіологічні) та вторинні (психологічні).

Інтереси визначають індивідуальну  схильність працівника до виконання роботи.

Мотиви є рушійними  факторами в діях працівника. До них відносять: матеріальне заохочення, покращення умов праці, залучення до процесу управління.

Стимули складаються з  певного набору дій керівництва, які впливають на кінцевий результат  праці робітника.

 

9.2. Сутність  заробітної платні.

 

Ефективність  функціонування та соціальний розвиток підприємства забезпечується передусім  формуванням належних індивідуальних і колективних матеріальних стимулів, провідною формою реалізації яких є  оплата праці різних категорій персоналу.

Оплата  праці — це будь-який заробіток, обчислений, як правило, у грошовому виразі, який за трудовим договором власник або вповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану роботу або надані послуги.

Розмір  заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових  якостей працівника, результатів  його праці та господарської діяльності підприємства.

Додаткова заробітна плата – це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи і особливі умови праці.

Функція стимулювання зводиться до встановлення залежності рівня заробітної платні від кількості, якості та результатів праці.

Регулююча функція оплати праці розглядається як засіб розподілу та перерозподілу кадрів по регіонах країни, галузях економіки з урахуванням ринкової кон’юнктури.

Соціальну функцію заробітної плати спрямовано на забезпечення соціальної справедливості, однакової оплати за однакову роботу.

 

9.3. Політика  оплати праці на підприємстві  та державна політика оплати праці.

 

Повна та ефективна реалізація головних функцій  оплати праці можлива за умови  формування й послідовного здійснення науково обґрунтованої політики як на рівні держави, так і на рівні  підприємства.

Державна  політика оплати праці практично  реалізується через механізми її регулювання. До них відносять:

1. В питаннях оплати праці:

2. В питаннях соціального захисту.

Конкретна реалізація політики заробітної плати  здійснюється на підставі договірного  регулювання оплати праці найманих працівників підприємств, тобто на підставі укладання истеми тарифних угод на трьох рівнях.

Тарифна угода — це договір між представниками сторін переговорів з питань оплати праці та соціальних гарантій.

У разі найму працівника за контрактом власник або вповноважений ним  орган може встановлювати за згодою працівника як передбачені в колективному договорі, так і індивідуальні  умови оплати праці.

 

9.4. Форми  та системи оплати праці.

 

На  підприємствах використовують дві  форми оплати праці – відрядну і погодинну.

Відрядна  безпосередньо залежить від обсягу виконаної роботи і буває:

• пряма – передбачає виплати за кожну одиницю праці за встановленими розцінками;
• непряма – передбачає виплати за певний кваліфікаційний або соціальний статус працівника;
• преміальна – передбачає преміювання за виконання та перевиконання норм;
• прогресивна – передбачає гарантовану оплату в межах норм і підвищену оплату понад норм;
• акордна – розцінки встановлюються на весь комплекс виконуємих робіт.

Погодинна залежить від кількості відпрацьованого  часу і буває:

• проста – оплата проводиться відповідно до фактично відпрацьованого часу і тарифної ставки у відповідності до кваліфікації;
• преміальна – передбачає виплати премії для посилення стимулювання працівників.
• окладна – використовується для оплати праці керівників та ІТР, які мають ненормований робочий день.

 

9.5. Тарифна  та безтарифна системи оплати  праці.

 

Для організації  заробітної плати на підприємствах  використовують прості (тарифні) та змішані (безтарифні) форми оплати праці.

Тарифна система – це сукупність нормативів, які забезпечують можливість здійснювати диференціацію та регулювання заробітної плати різних груп і категорій працівників залежно від якісних характеристик їх праці.

Основним елементами тарифної системи оплати праці є  тарифна сітка, тарифна ставка і  тарифно-кваліфікаційний довідник.

Тарифна сітка – це шкала кваліфікаційних розрядів і відповідних їм тарифних коефіцієнтів.

Тарифна ставка – визначає абсолютний розмір оплати праці різноманітних груп працівників за одиницю робочого часу, який виражений у вартісній формі.

Тарифно-кваліфікаційний  довідник – збірник нормативних документів, що містить систему вимог, яким повинні відповідати працівники визначеної професії і кваліфікації.

За відсутності  можливості виплати працівникам  заробітної плати на умовах тарифної системи застосовують безтарифну систему. Кожен варіант застосовування безтарифної  моделі оплати праці є унікальною розробкою керівництва конкретного  підприємства.

Розробка безтарифних  систем оплати праці є дуже клопітним  і відповідальним завданням. Але  за допомогою їх грамотного впровадження можна досягти значного підвищення трудової можливості працюючих, що сприятиме  суттєвому зростанню продуктивності праці та ефективності роботи в цілому.

 

9.6. Оплата  праці через участь у прибутку.

 

Участь  працівників у прибутку є важливим напрямком стимулювання підвищення ефективності виробництва. Така участь здійснюється у формі виплат із прибутку, тобто певна частина прибутку розподіляється між працівниками. Виплати  персоналу підприємства з прибутку поділяються на два види:

- виплати за участь у капіталі;

- виплати за результати діяльності.

Досить  ефективними і поширеними є виплати  за результати діяльності як стимулювання працівників із прибутку, не пов’язане з відносинами власності. Його механізм може бути різним залежно від конкретних умов і політики стимулювання на підприємстві. При цьому важливе значення має економічний статус підрозділів підприємства — є вони центрами витрат чи центрами прибутку.

У першому випадку, тобто коли підрозділи — центри витрат, виплати із прибутку працівникам підрозділів здійснюються централізовано за економне використання ресурсів і зниження витрат порівняно  з установленим плановим завданням (нормами) чи просто у відсотках від  заробітної плати.

У випадку, коли підрозділ виготовляє продукцію безпосередньо на ринок  і одержує реальний прибуток від  її продажу, стимулювання з прибутку є самостійним у межах установленого  підприємством порядку його розподілу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

10. СОБІВАРТІСТЬ ПРОМИСЛОВОЇ ПРОДУКЦІЇ

 

10.1. Поняття  витрат виробництва та їх класифікація.

10.2. Методи  визначення собівартості продукції.

10.3. Класифікація  витрат за економічними елементами.

10.4. Класифікація  витрат за калькуляційними статтями.

10.5. Зміст  і методика обчислення кошторису  виробництва.

10.6. Зарубіжний  досвід визначення витрат виробництва.

10.7. Шляхи  зниження витрат на виробництво  продукції.

 

10.1. Поняття  витрат виробництва та їх класифікація.

 

Виробнича діяльність любого підприємства пов’язана з витратами. Витрати – це обсяг спожитих виробничих факторів, необхідних для здійснення підприємством господарської діяльності, направленої на отримання прибутку та максимізації добробуту власників у грошовому вираженні.

Витрати утворюються в  процесі формування та використання ресурсів для досягнення певної мети. Вони

мають різне спрямування, але найбільш загальним і принциповим  є поділ їх на інвестиційні та поточні (операційні) витрати, зв'язані з безпосереднім виконанням підприємством своєї основної функції — виготовлення продукції (надання послуг).

Витрати мають натуральну та грошову форми. Планування й облік витрат факторів виробництва в натуральній формі (кількість, маса, об'єм, довжина тощо) мають важливе значення для організації діяльності підприємства. Проте для оцінювання результатів цієї діяльності вирішальною є грошова оцінка витрат, оскільки вона виражає вартість продукції (послуг).

Витрати мають досить широку класифікацію. Розрізняють:

- витрати загальні (сукупні) та витрати на одиницю продукції. Загальні витрати — це витрати на весь обсяг продукції за певний період, їхня сума залежить від тривалості періоду й кількості виготовленої продукції. Витрати на одиницю продукції обчислюються як середні за певний період, якщо продукція виготовляється постійно або серіями;

- за ступенем однорідності  витрати поділяються на елементні й комплексні. Елементні витрати однорідні за складом, мають єдиний економічний зміст і є первинними. До них належать матеріальні витрати, оплата праці, відрахування на соціальні потреби, амортизаційні відрахування, інші витрати. Комплексні витрати різнорідні за складом, охоплюють кілька елементів витрат;

- за способом обчислення  витрати поділяються на прямі й непрямі. Прямі витрати безпосередньо зв'язані з виготовленням певного різновиду продукції і можуть бути прямо обчислені на її одиницю. Непрямі витрати зв'язані не з виготовленням конкретних виробів, а з процесом виробництва в цілому;

- на підставі зв'язку  з обсягом виробництва витрати  поділяють на постійні та змінні. Постійні витрати є функцією часу, а не обсягу продукції, їхня загальна сума не залежить від кількості виготовленої продукції (зрозуміло, у певних межах). Змінні витрати — це витрати, загальна сума яких за певний час залежить від обсягу виготовленої продукції.

 

10.2. Методи  визначення собівартості продукції.

 

Собівартість продукції  — це грошова форма витрат на підготовку виробництва, виготовлення та збут продукції. Відображаючи рівень витрат на виробництво, собівартість комплексно характеризує ступінь використання всіх ресурсів підприємства, а отже, і рівень техніки, технології та організації виробництва.

Склад витрат, які включаються  в собівартість продукції (послуг), може дещо змінюватися, залежно від  методу її калькулювання. Згідно з чинним законодавством та інструктивними матеріалами  виокремлюють: кошторисний метод, метод  підсумування попередньо визначеної собівартості окремих виробів, пофакторний метод.