Шпаргалка по "Истории экономики"

Отже, монополізацію економіки Брентано розглядав як оздоровчий засіб для економіки. Науковий напрям, розроблений Брентано, набув дальшого розвитку в соціально-інституційній течії та доктринах державно-монополістичного регулювання.

У трактуванні сутності прибутку Брентано дотримувався погляду, що він складається «з надлишку вартості нового продукту, який виникає в ньому через поєднання всіх елементів виробництва, понад вартість цих елементів до їхнього поєднання». Відтак він ототожнював прибуток із підприємницьким доходом, із винагородою підприємцеві за його «творчий дух».

Щодо аграрної сфери економіки та законів її регулювання, то тут погляди Брентано не були оригінальними. Він усіляко вихваляв «стійкість дрібного селянського господарства», уважаючи, що великі господарства мають певні переваги лише в зерновому виробництві. В інших галузях і підгалузях сільського господарства дрібне господарство більш вигідне і перспективне. Брентано був переконаним прихильником закону спадної родючості грунту. На його думку, цей закон є абсолютним і чинним для будь-якого виду сільськогосподарської діяльності.

З інших питань, що над ними працював Брентано, треба назвати питання праці, товару, рівня заробітної плати і продуктивності праці, способів вирішення виробничих конфліктів, юридичної рівноправності працедавців і робітників.

Досить популярною серед реформістів різних поколінь є теорія високої заробітної плати Брентано. Суть її полягає в тім, що між прибутком капіталіста і заробітною платою робітника немає суперечності, оскільки підприємці теж заінтересовані в зростанні заробітної плати найманих робітників. Головний аргумент, який висунув на захист цієї тези Брентано, полягав у тім, що підприємці, як товаровиробники, залежать від розширення ринку, збільшення платоспроможного попиту на товари. А це значною мірою визначається рівнем заробітної плати основної маси трудящих.

Значний внесок у економічну науку зробили й інші представники німецької історичної школи. Одним із них був Карл Бюхер — автор відомої книжки «Піднесення національної економіки» (1893). У цій праці він досліджує доекономічні стадії індустріальної еволюції, які передували розквіту цивілізації, аналізує зростання національної економіки на стадіях домашнього господарства, розвитку міста, нації, приділяючи особливу увагу відносинам, які складаються між виробником і споживачем.

З позицій мінової концепції К. Бюхер розробив періодизацію економічної історії людства, яка включала три види господарств:

— замкнуте домашнє господарство (виробництво для власного споживання, господарство без обміну);

— міське господарство (виробництво для зовнішнього споживача, для безпосереднього обміну);

— народне господарство (коли товари проходять цілий ряд господарств, перш ніж дійти до споживача)[1].

Відповідно до цих критеріїв К. Бюхер до замкнутого домашнього господарства відносить первісний лад «нецивілізованих народів», античну латифундію, землеробське господарство вільних селян, а також маєток раннього середньовіччя. Не беручи до уваги характеру виробничих відносин і змін цих відносин, К. Бюхер поєднує в один блок різні економічні системи — первісний лад, рабовласницький лад і ранній феодалізм.

Характеристика міського господарства обмежувалася, головне, описуванням ремісничого виробництва, особлива увага приділялася роботі ремісників на замовлення. Проте Бюхер недооцінював роль товарного обігу, зокрема торгівлі ремісників, а також лихварства, що відіграли важливу роль у розкладі натурально-господарського устрою.

Щодо народного господарства, то К. Бюхер ототожнює його з капіталістичним виробництвом, коли загального поширення набуває торгівля і з’являються єдині національні ринки. Він розцінює товарний обіг, найсуттєвішу рису капіталізму. Вирішального значення у розвитку народного господарства Бюхер надавав грошовому капіталу, який перебуває у стані постійного руху, спрямовуючись туди, куди його вабить високий процент.

Головним критерієм, за допомогою якого здійснюється історична періодизація суспільства, є, на його думку, зміни у сфері обігу. Безперечно, характер обміну відіграє важливу роль у визначенні якісних особливостей того чи іншого способу виробництва, але він не може бути вирішальним фактором соціально-економічної класифікації суспільства, оскільки сам є похідним від виробництва й економічного зростання.

Ще одним внеском К. Бюхера в економічну теорію є його власна класифікація форм і стадій розвитку промисловості:

— перша стадія зв’язується з домашнім, замкнутим вироб-
ництвом;

— друга — з працею ремісника на замовлення;

— третя — з працею ремісника на вільний ринок;

— четверта — з домашнім виробництвом для скупника;

— п’ята — з великим фабричним виробництвом.

К. Бюхер, досліджуючи новітні форми капіталу, дав власне трактування суті фінансового капіталу як процесу абсолютного підпорядкування промислового капіталу позичковому. На його думку, нові форми капіталу справляють домінуючий вплив на всі верстви суспільства.

До нової історичної школи можна прилучити ще Вернера Зомбарта (1863—1941) і Макса Вебера (1864—1920). Найвідоміша багатотомна праця Зомбарта «Сучасний капіталізм» (1919—1927) є одним із кращих досліджень німецьких учених у галузі економіки. Зомбарт висунув та обгрунтував концепцію соціального плюралізму. Він не погоджувався з марксистами щодо неминучості революційної заміни капіталізму соціалізмом. Зомбарт стверджував, що
суспільство прямує не до соціалізму, а до складнішої економічної системи, котра включає як старі, так і нові форми господарюван-
ня. Він прогнозував еволюцію капіталізму до більш гармонічної і зрілої системи, позбавленої економічних криз, антагоністичних суперечностей, яка базуватиметься на впорядкованому, планомірному типі господарства. Ці передбачення Зомбарта багато в чому справдилися: досить згадати змішану економіку, яка сьогодні є панівною на Заході.

Розглядаючи історію виникнення капіталізму, він доводив, що цей суспільний лад своєю появою зобов’язаний найліпшим ри-
сам людського характеру. Він розрізняв так званий буржуаз-
ний дух і дух підприємництва. Перший, на думку Зомбарта,
проявляється в скромності, ощадливості, працьовитості, а дух підприємництва відбиває тяжіння особистості до новаторського пошуку в певній сфері виробництва. Таким чином, Зомбарт дотри-
мувався думки, що в основі капіталістичної системи лежить людська психіка. Більше того, природу буржуазного суспільства він зв’язував із біологічним розвитком людини, її інстинктами та уподобаннями.

Поступово економічні погляди Зомбарта набирали все більш реакційного характеру, а його праці сприяли формуванню ідеології німецького фашизму. Він підтримував расову теорію, пропагував ідею «життєвого простору» і «геополітики».

Макс Вебер був дослідником широкого діапазону, який системно аналізував процеси суспільного розвитку і встановив деякі загальні його закони. Він висунув концепцію так званих ідеальних типів, суть якої полягала у формулюванні закономірностей і узагальнень на підставі аналізу конкретних фактів і процесів історичного розвитку. У 1919—1920 рр. Вебер прочитав у Мюнхенському університеті курс лекцій «Історія господарства», які пізніше були видані окремою книжкою. У ній подано стислий огляд економічної історії Європи з доісторичних часів і до XVIII ст.

1897 р. німецький філософ, соціолог і економіст Рудольф Штаммлер (1856—1938) опублікував книгу «Господарство і право», якою започаткував формування соціального напряму в економічній науці. Основними факторами соціально-економічного прогресу прихильники такої концепції вважали не явища економічного характеру, а право (пізніше державу), яке, на їхню думку, сприяє розвитку соціально гармонічної суспільної системи.  

Віддаючи переваги праву над економікою, Штаммлер стверджував, що «соціальне життя є зовні відрегульованим спільним життям людей». Він розрізняв два елементи — форму і зміст, причому в першому випадку малася на увазі спільна діяльність людей, а у другому — зовнішнє регулювання, яке здійснюється за допомогою права, державних законів.  

Першопричину правової домінанти в житті суспільства представники «соціального напряму» пояснювали психологією людини. Вони протиставляли світ природи, який розвивається за об’єктив­ними законами, і світ людського духу, що залежить від свободи людської волі. Тому соціальна поведінка людини не є об’єктивно зумовленою і регулюється лише законом, державою.  

Представники «соціального напряму» висунули тезу, що політична економія є суспільною наукою, а економічні категорії мають конкретний соціальний зміст і відбивають суспільні відносини. Вод­ночас, спираючись на неокантіанську філософію, вони стверджували, що в основу суспільних процесів покладено явища ідеалістичного характеру. Звідси робилися висновки щодо нематеріальної природи суспільних процесів.

Іще одна відома теза, обгрунтована Р. Штаммлером, полягає в тім, що за об’єктивної зумовленості історичних процесів недоцільно проявляти політичну і взагалі будь-яку активність, аби прискорити ту чи ту подію. В активній політичній боротьбі Штаммлер бачив невизнання людьми об’єктивності законів, переважання прагнень та бажань особистості.

Іншим помітним представником «соціального напряму» був Р. Штольцман. Найбільш відомими є його праці «Соціальні категорії» (1896) та «Мета в народному господарстві» (1907). Штольцман дотримувався погляду, що виробництво є нейтральним у соціальному плані і не зв’язаним органічно з конкретним суспільним ладом. Його основу він бачив у суспільному поділі праці, але роз­глядав останній як виключно технологічне явище.

У такий самий спосіб трактував Штольцман і суть праці. Він уявляв її лише як речову категорію й обстоював тезу, що за глибокого й послідовного аналізу соціальних відносин треба абстрагуватися від праці.  

Поглядам Штольцмана, як і всьому «соціальному напряму», властиве ідеалістичне трактування економічних категорій. Зокрема, у своїй книжці «Мета в народному господарстві» він виходив з принципу, що економіку підпорядковано моральним ідеалам і вона є засобом, який використовується людьми для моральних цілей. На його думку, метою капіталістичного виробництва є реалізація принципу життєвого достатку, який забезпечує існування всім членам суспільства. Штольцман доводив, що окремі економічні категорії (вартість, заробітна плата, прибуток), є тільки засобами для досягнення цього вищого морального принципу. Заробітна плата, стверджував він, має забезпечувати нормальне достойне життя робітникам, а прибуток — гідне існування капіталістам. Отже, сучасна економічна система може дати можливість усім верствам населення задовольнити свої життєві потреби. До речі, різницю між робітниками та капіталістами Штольцман бачив лише в тім, що перші є виконавцями, другі — організаторами виробництва, а така різниця існуватиме завжди.

Штольцман назвав капіталістів вождями нації, а робітників — класом, що перебуває під захистом капіталістів.

«Соціальний напрям» активно захищав права приватної власності, обстоюючи, що її існування відповідає не тільки інтересам індивіда, а й суспільства. Дієздатне суспільство потребує організаторів-капіталістів. Тому капіталісти повинні отримувати достатню винагороду і мати приватну власність, щоб виконати свої функції.

Головній моральній меті підпорядковано й дію закону вартості. Штольцман розділяв вартість на два елементи: заробітну плату і прибуток. Обидві ці частини мають конкретне функціональне призначення. На думку Штольцмана, суть закону вартості полягає в тім, щоб забезпечити нормальне існування всіх членів суспільства, регулювати їхні доходи.

Теоретична спадщина нової історичної школи, незважаючи на її суперечливий характер, справила значний позитивний вплив на дальший розвиток як консервативного, так і реформістського напрямів політичної економії. Заслуга її представників полягає в тім, що вони започаткували основи економічної соціології, обгрунтувавши єдність правових, соціальних і економічних відносин, доводили необхідність розвитку системи економічних знань та економічної освіти, показували значення статистичних фактів, історії економічного життя, вплив існуючих правових відносин, економічних інституцій на суспільне життя.

237

[1] List F. National Sistem of Political Economy. — N.Y., Lloyd, 1985. — Р. 87.

[1] List F. Op. cit., p.113.

[1] C. Gide & C.Rist. History of Economic Doctrines. — N.-Y., 1948. — P. 382.

[2] Ibid., p. 392.

[1] C. Gide & C.Rist. Op. cit., p. 394.

[1] C. Gide & C.Rist. Op. cit., p. 394.

[1] Всемирная история экономической мысли. — М., 1989. — Т. 3. — С. 95.

[1] Брентано Л. Причины экономического расстройства в Европе. — СПб., 1898. — С. 29.

[1] Бюхер К. Возникновение народного хозяйства. — Петроград, 1923. — С. 54.