Шпаргалка по "Истории экономики"

Заслуга постановки питання про розвиток капіталізму в Росії належить саме народництву. Проте вирішення його народниками виявилось незадовільним. Як ідеологи дрібних виробників, приречених капіталізмом на загибель, народники не бачили в капіталізмі історично неминущого явища, а відтак вірили в можливість уникнути його. Вони ідеалізували вигаданий ними «народний лад», оголошуючи його запорукою прогресивніших, ніж капіталізм, суспільних відносин соціалізму.

Підгрунтя для соціалістичних перетворень у Росії народники бачили в общині. Виходячи з утопічних та ідеалістичних уявлень про особливий шлях розвитку Росії, народники ідеалізували селянську общину, розглядали її як «форму побуту», що якнайліпше відповідає «російському народному духові». Російського селянина народники вважали навіть «комуністом за інстинктом». Велике поширення в Росії общини і віра в так званий «общинний дух», «кому­ністичні інстинкти» російського селянина породили в народників віру в те, що Росія ближче стоїть до соціалізму, ніж країни Заходу. Оскільки розвиток капіталізму розкладав общину, народники закликали «зміцнювати» її.

Як суб’єктивісти в соціології, народники не розуміли закономірностей суспільного розвитку. Вони вважали, що суспільні відносини люди будують свідомо. Провідну роль у суспільному розвитку вони відводили інтелігенції, яка нібито здатна на своє бажання спрямувати його в той чи інший бік.

Віра в особливий уклад, в общинний лад російського життя, у можливість селянської соціалістичної революції породила так зване «ходіння в народ». З допомогою пропаганди й підготовки селянських бунтів народники сподівались підняти селянство на соціалістичну революцію. Переконавшись на практиці в наївності віри в «комуністичні інстинкти» селянства, народники перейшли до боротьби з самодержавством власними силами, застосовуючи тактику індивідуального терору.

Революційне народництво. У революційному народництві
існували три різні течії, які очолювали П. Лавров, П. Ткачов і М. Бакунін.

Петро Лаврович Лавров (1823—1900) — один з провідних ідеологів народництва, філософ, соціолог, економіст, математик. Він закінчив Петербурзьке артилерійське училище і викладав математику у військових навчальних закладах. 1868 року за свою суспільну діяльність був заарештований і висланий у Вологодську губернію.

Саме у засланні Лавров написав знамениті «Історичні листи» (1868—1869), які друкувались в «Неделе» і стали програмним документом революціонерів 70-х рр. За допомогою Г.Лопатіна Лавров утік із заслання і виїхав за кордон, де познайомився з Марксом і Енгельсом. За кордоном розпочав видання журналу «Вперед», який відіграв важливу роль у пропаганді соціалістичних ідей у Росії.

Лавров і його послідовники (так звані лавристи) були прихильниками соціалістичної революції, яку здійснить народ, селянство, кероване революційною інтелігенцією. Підготовка революції передбачала тривалу пропаганду ідей соціалізму в народі.

Значне місце в працях Лаврова присвячується економічним питанням, які охоплюють всі сторони суспільно-економічного життя тогочасної Росії. Ще до проведення реформи Лавров писав про тяжке, безправне становище селянства, проте його погляди на проблему звільнення селянства були досить поміркованими. Більш послідовно він виступив з критикою реформи, яка, на його погляд, «не звільнила селян повністю». Лавров гостро критикував самодержавство і його економічну політику.

У питанні про роль общини погляди Лаврова не були незмінними. У 70-х рр. він розглядав общину як умову переходу до соціалізму, як основу побудови майбутнього соціалістичного суспільства. Спостерігаючи процес розкладу общини і зародження капіталістичних відносин, Лавров характеризує його як початок підготовки со-
ціального перевороту. На місце капіталістичного ладу, писав він, прийде робочий соціалізм[1]. Робочий соціалізм, за Лавровим, здійснюватиметься через передачу землі селянським общинам, а промислових підприємств — робітникам. Тим самим буде ліквідовано приватну власність і експлуатацію людини людиною. Отже, основною вимогою Лавров вважав заміну приватної власності суспільною.

У працях 90-х рр. Лавров досліджує різні етапи розвитку майбутнього соціалістичного суспільства. Під впливом К.Маркса аналізує категорію «перехідного часу» до соціалізму, а також розкриває завдання «більш віддаленого періоду». Проте проект соціальної революції, розроблений Лавровим, обмежувався лише загальними вимогами революції буржуазно-демократичної.

Михайло Олександрович Бакунін (1814—1876) — виходець із дворянської сім’ї. 1840 року виїхав за кордон, де включився в революційну діяльність. В історії революційного руху Західної Європи він відомий як анархіст. Анархізм і народництво — близькі ідеології, проте не тотожні.

Сподівання Бакуніна на негайну соціальну революцію, його
заклики до молоді «йти в народ» і очолити селянські бунти бу-
ли сприйняті частиною народників, які з гордістю називали себе анархістами. В історії народницького руху цей напрям назвали
бакунізмом.

Бакунін вважав, що російський народ — «бунтар від природи». Революційність народу, а отже й неминучість соціальної революції, він зв’язував зі злиденним станом, в якому перебував народ, а також із його вірою в право на землю. Бакунін був непримиренним противником кріпацтва.

Реформа 1861 р. не задовольнила його, він називає її обманом, тому що вона не дала народу справжньої свободи і примусила сплачувати великі викупні платежі.

Виступив Бакунін і з критикою капіталізму. Він засуджує апологетику капіталізму в буржуазній літературі й підкреслює його зв’язок з попередніми експлуататорськими способами виробництва. Капіталізм Бакунін розглядає як нову форму експлуатації, яка змінює лише свою назву порівняно з попередніми формами — рабством і кріпосництвом. Критикуючи капіталізм, Бакунін головну увагу звертає на критику «буржуазних порядків», а не на характер економічних відносин.

Робітників він називав «чистими соціалістами» і вважав, що політична боротьба їм не тільки не потрібна, а й шкідлива, вона служить лише інтересам буржуазії. Робітникам вистачатиме боротьби на грунті «економічних інтересів». Проте Бакунін підкреслював непримиренність класових суперечностей капіталізму і приреченість буржуазії.

Бакунін і його послідовники виступали проти держави і пропагували ідею вільної федерації робітничих асоціацій і землеробських общин, в основі якої лежала б абсолютна свобода особи (аж до права на аморальність, паразитизм, лінощі тощо). Економічну основу майбутньої вільної асоціації бакуністи вбачали в передачі всієї землі землеробським общинам і всіх засобів виробництва — робітничим асоціаціям.

1876 р. виникла народницька організація «Земля і воля», програма якої була бакуністською. На перший план цією програмою висувалось аграрне питання, на відміну від Західної Европи, де головним вважалось питання фабричне.

«Ходіння в народ», в якому взяли участь і лавристи, і бакуністи, зазнало невдачі. Селяни не сприйняли народницьких ідей, їх хвилювали проблеми безземелля і високих податків. За цих умов стався розкол «Землі і волі» на «Народну волю» і «Чорний переділ». Чорнопередільці на чолі з Плехановим продовжили традиції «Землі і волі», а народовольці стали на шлях терору.

Петро Микитович Ткачов (1844—1885) і його прихильники вважали метою боротьби досягнення «народних ідеалів», тобто «селянського соціалізму». Вирішити цю проблему мали самі революціонери, поваливши царський уряд і захопивши владу. Росія, на думку Ткачова, готова до соціалістичної революції, оскільки не має капіталу і буржуазії. Саме тому він виступив з теорією негайного захоплення політичної влади «революційною меншістю» шляхом змови[1].

Ткачов багато уваги приділяє дослідженню економічних проблем Росії. У статтях «Продуктивні сили Росії», «Статистичні нариси Росії» та інших Ткачов на великому статистичному матеріалі аналізує економічний стан країни, підкреслює, що їй притаманний низький рівень продуктивних сил у землеробстві, відсутність раціонального господарювання. Усе це, робить він висновок, є доказом неспроможності існуючої системи. Змінити ситуацію й поліпшити становище селянства Ткачов вважає можливим, перетворивши селянина із «землероба» на «землевласника». Отже, одна з його програмних вимог полягала у ліквідації поміщицького землеволодіння і передачі землі у власність селянам.

Визнавав Ткачов і необхідність промислового розвитку країни, без чого сільське господарство не може не тільки процвітати, а й взагалі існувати. Він виступав з гострою критикою капіталізму і бур­жуазної політичної економії, яка, за його словами, захищає інтереси капіталу. Ткачов зробив навіть спробу створити нову економічну науку, виходячи з вимог «справедливості та моралі». На відміну від Бакуніна, він не заперечував необхідності держави в майбутньому соціалістичному суспільстві.

Державу Ткачов розглядав як самостійну силу, не зв’язану з експлуататорськими класами. Він закликав до її негайного повалення заради того, щоб запобігти розвиткові капіталізму і урятувати общину. На цих позиціях стояла і створена 1879 р. партія «Народна воля». Народовольці вважали, що економічне й політичне рабство народу в Росії зумовлюється не економічним ладом, а волею держави. Революційний переворот, повалення держави народовольці сподівались здійснити силами «Виконавчого комітету». Проте всі їхні зусилля обмежилися вбивством царя Олександра ІІ (1881 р.).

Після розгрому «Народної волі» у народництві стали переважати ліберальні тенденції.

Ліберальне народництво. З середини 80-х рр. у суспільному русі переважають ідеї ліберального народництва. Цьому сприяють розвиток капіталістичних відносин у країні і посилення диференціації селянства. Хоч ліберальні народники, як і революційні, виступали від імені всього селянства, проте вони були фактично виразниками інтересів сільської буржуазії. Ідеологами ліберального на­родництва були: В. П. Воронцов (1847—1918), М. Ф. Даніельсон (1844—1918), М. К. Михайловський (1842—1904), С. М. Кривенко (1847—1906), С. М. Южаков (1849—1910) та інші.

На відміну від революційних, ліберальні народники відмовились від боротьби із самодержавством і сконцентрували всю увагу на розробці програми так званих «малих діл». Свою економічну програму вони зв’язували з ідеєю некапіталістичного шляху розвитку Росії, яка грунтувалась на вченні С.Сісмонді. Спираючись на теорію реалізації Сісмонді, народники ігнорували виробниче споживання, вартість сукупного продукту зводили до суми доходів. Відтак робився висновок про скорочення внутрішнього ринку, неможливість реалізації додаткової вартості без зовнішніх ринків, про постійну кризу надвиробництва. Це служило підставою для доведення безперспективності розвитку капіталізму в Росії.

Так, В. Воронцов писав, що Росія, яка пізно стала на шлях капіталістичного розвитку, не може розраховувати на вільні зовнішні ринки. Внутрішній ринок, зазначав він, теж скорочується, бо капіталісти нездатні «витратити всю додаткову вартість», а російський мужик «сильно охляв», отже, в Росії немає грунту для розвитку капіталізму[1].

Воронцов не міг не бачити явних ознак розвитку капіталізму в країні. Проте він усупереч фактам називав «усе це більше грою в капіталізм, ніж проявом його дійсних відносин»[2]. Змушений визнати розвиток капіталістичних відносин в окремих галузях промисловості (наприклад машинобудуванні), Воронцов пояснював цей факт протегуванням уряду.

Отже, Воронцов, з одного боку, твердив про брак грунту в Росії для розвитку капіталізму, а з іншого — змушений був визнати цей розвиток. Саме тому він закликає вжити заходів для затримки розвитку капіталізму.

Аналогічну позицію з цього питання займав і С. Южаков. Звертаючи увагу на загрозу капіталізму, яка насувається з Заходу, він заявляв, що її ще не пізно зупинити і повернутись до старих патріархальних порядків.

На некапіталістичну еволюцію Росії покладався і М. Даніель­сон[1]. Зазначаючи, що капіталістична течія, очевидно, перемагає, що «... все більша й більша частина виробників експропріюється...»[2], він закликає розум і совість врятувати «вітчизну» і народ від навали капіталізму. Здійснити це він сподівався через зміцнення общини і розвиток дрібного селянського виробництва.

Виступаючи з критикою капіталізму, яка багато в чому мала «романтичний», дрібнобуржуазний характер, народники протиставляли йому небуржуазний лад, репрезентований «народним виробництвом», який, на їхню думку, панував у Росії. До «народного виробництва» вони відносили общинне селянство, кустарні промисли і навіть відробітки.

Ідеалом ліберального народництва було міцне селянське господарство, яке протиставлялось капіталістичному. Саме для забезпечення цього господарства вони вимагали розширення селянського землеволодіння, упорядкування орендних відносин, надання селянам позичок, створення на селі ощадних кас, різних форм кооперації, забезпечення селян поліпшеним сільськогосподарським реманентом. Отже, фактично, йшлося про створення умов, необхідних для капіталістичного розвитку сільського господарства. Економічна програма ліберальних народників мала, таким чином, буржуазно-демократичний характер.

4. Політична економія в Росії в другій половині
ХІХ — на початку ХХ ст.

Розвиток політичної економії в пореформеній Росії мав певні особливості, зумовлені особливостями капіталістичного розвитку країни. Суттєві залишки кріпацтва, общинний лад, які надовго збереглись у пореформений період, не могли не позначитися на роз-
виткові економічної думки. Вони зумовили появу критичного струменя в політичній економії, спрямованого проти пореформених порядків. І важливо те, що ця критика велась з позицій, близьких до ідей класичної політичної економії.