Шпаргалка по "Истории экономики"

Сісмонді не був соціалістом, проте його ідеї знайшли підтримку в соціалістів Прудона, Родбертуса, Лассаля. Вони виступали із закликами справедливішого розподілу, втручання держави в економічні й соціальні процеси, реформування суспільства. Соціалісти-утопісти ставили своїм завданням вирішення соціальних питань. Проблему розподілу вони підпорядковували проблемі відносин власності і на цій підставі дійшли висновку про протилежність інтересів, суперечності між трудящими й «експлуататорами». Вирішення соціальних проблем вони сподівалися здійснити через свідому й розумну діяльність суспільства, організацію асоціацій, добровільну кооперацію. Проти теорій соціалістів виступали Бастіа і Кері, проголошуючи гармонію інтересів праці й капіталу. Ця гармонія зумовлена тим, що, на їхню думку, частка праці й капіталу в продукті зростає паралельно, проте частка праці зростає й абсолютно й відносно, а капіталу — лише абсолютно.

Історична школа сприяла розвитку та поширенню реформізму, зокрема доказу доцільності його застосування у сфері розподілу.

Маркс чітко й однозначно сформулював проблему класових суперечностей, експлуатації. Її суть полягає у привласненні капіталістами додаткової вартості. Усунення експлуатації, за Марксом, можливе лише революційним шляхом.

Маржиналісти розподіл пов’язують із оплатою факторів виробництва, хоч самі фактори та їхня продуктивність набувають нового тлумачення. Теорія граничної корисності маржиналістів передбачала відхід від розгляду соціально-економічних відносин. Проте її ідеологічна спрямованість породила особливо багато суперечок. Якщо Шумпетер уважав за можливе розглядати її як ідеологічно нейтральну, то Дж. Робінсон заявляла, що цю теорію просякнуто ідеологією і її покликано покласти край іншим ідеологіям.

Маршалл, як і маржиналісти, теорію розподілу зв’язує з теорією факторів виробництва. Проте в нього, на відміну від маржиналістів, і, зокрема, їхньої теорії граничної продуктивності, ідеться про умови попиту і пропозиції, якими визначається нормальна ціна кожного фактора виробництва. І тому завдання теорії розподілу Маршалл убачає в тім, щоб з’ясувати елементи, рушійні сили, які визначають попит і пропозицію. Він визнає недосконалість розподілу, його нерівність, проте виступає проти соціалістичних принципів рівного розподілу. Маршалл запропонував замінити назву «політична економія» новою — наука економіки (economics).

Якщо у ХІХ ст. відбувалася гостра теоретична боротьба різних шкіл, котра ще посилювалась політичними розбіжностями й різними соціальними інтересами, то поява нової функціональної теорії «есо­nоmiсs» означала послаблення її соціальної і класової спрямованості.

Але разом з неокласичним напрямом виник інституціоналізм, прихильники якого одразу заявили про себе гострою критикою капіталізму, критикою «бездіяльного, паразитичного класу». Інституціоналісти виступили з вимогою соціального контролю суспільства над економікою.

Кейнс не надавав особливого значення політичним і соціальним факторам і стояв на позиціях безперервності економічного розвитку, хоч і не заперечував необхідність реформ. Проте в посткейнсіанців у центрі уваги стоять проблеми економічного зростання й розподілу.

У 70-х — початку 80-х рр. на зміну кейнсіанству прийшов неоконсерватизм, який спирався переважно на неокласичні ідеї, хоч у неоконсервативних теоріях чіткіше виявляється ідеологічна спрямованість. Прихильники цих теорій виправдовують нерівність у доходах, у розподілі багатства. Вони виступають за податкові пільги для найбагатших верств населення, домагаються скорочення соціальних програм. Про зростання ролі політики та ідеології у неокласичному напрямі писали й західні економісти, зокрема американці А. Айхнер і Р. Ерл.

Не залишався незмінним і економікс після появи перших досліджень з цієї дисципліни А. Маршалла (1890) і американського економіста А. Гедлі (1896). Маршалл називав економікс наукою «чистою і прикладною», незалежною від державної політики.

Такі самі погляди висловлював і професор Чиказького університету Ф. Найт, який писав, що поява економікс означала відокремлення чистої науки від проблем державної політики. Проте ці заяви цілком безпідставні. Навіть сам Найт, визначаючи проблеми економікс, не зміг уникнути питань державної політики.

У всесвітньо відомому підручнику П. Самуельсона «Економікс»[6] спостерігається поступове зростання інтересу як до політичних, так і до соціальних проблем. До того ж Самуельсон неодноразово повертається до терміна «політична економія», підкреслюючи соціальну значущість останньої і увагу до соціальних проблем. На думку Самуельсона, предмет політичної економії (економічної теорії) збігається з предметом таких наук, як соціологія, психологія тощо[7].

Отже, будь-які спроби заперечити зв’язок економічної теорії та ідеології, створити деідеологізовану історію економічної думки не мали успіху. І не випадково американський економіст Уоррен Дж. Се­мюельс писав: «Неокласична школа, кейнсіанство, монетаризм, марксизм і інституціоналізм — усі ці напрями економічної думки є більшою чи меншою мірою невизначеними, але відносно відособленими парадигмами. Усі вони функціонують як ідеологія, виступаючи одночасно як пізнавальні системи і як вираз систем цінностей»[8].

Щодо більш широкого аспекту визначення місця й ролі ідеології в науці й усьому духовному житті, то тут для другої половини XX ст. можна назвати два етапи, два підходи до вирішення проблеми. У 50—60-ті роки, а це був період економічного піднесення в розвинених капіталістичних країнах, з’являється цілий ряд концепцій, що проголошували «деідеологізацію» західного суспільства й міжнародного життя в цілому.

Одним із перших, хто заклав основи концепції «деідеологізації» у праці «Опіум інтелектуалів» (1955), був французький соціолог Р. Арон. На початку 60-х рр. ця ідея розроблялася в різних варіантах американськими вченими С. Ліпсетом, А. Шлезінгером, Т. Парсонсом. Д. Белл у збірці статей «Кінець ідеології» (1969) прямо заявляє, що традиційні системи вичерпали свої творчі можливості й відходять у минуле.

У 70-ті роки західні теоретики оголосили про «оновлення духу», виникнення «нової ідеології». Вони закликали до «реідеологізації» західного суспільства, тобто відродження ідеологізації. Переглядають свої погляди щодо ролі ідеології в сучасному суспільстві Р. Арон, Д. Белл, С. Ліпсет, Т. Парсонс та інші. А західнонімецький соціолог Є. Хельце в монографії «Ідея та ідеологія» (1969) заявив про необхідність оцінювати значення ідеології в рамках історичного процесу, відмовитись від концепції деідеологізації як такої, що не витримує критики, не підтверджується фактами. Він підкреслював, що ідеологія активно втручається в усі сфери життя, що навіть саме поняття «деідеологізація» уже має ідеологічне забарвлення. Поява цієї ідейної хвилі, що означала посилення ролі ідеології, позначилась на всіх напрямах суспільної думки.

2. Завдання курсу

Яким є завдання курсу, або для чого ми вивчаємо історію економічної думки?

Оволодіння економічною теорією потребує знання магістрального шляху розвитку економічної думки. Історія економічної думки розкриває процес виникнення економічних категорій, концепцій, теорій, показує їх спадкоємність і безперервність процесу.

Відомий англійський історик економічної думки М. Блауг пише, що вивчення історії економічної науки потрібне для того, щоб ліпше знати інтелектуальну спадщину, яку нам залишили попередні покоління. На підтвердження своєї думки він цитує слова англійського поета Т. С. Еліота і навіть бере їх епіграфом до своєї праці: «Хтось сказав: “Письменники минулого ще далі від нас тому, що ми знаємо значно більше за них”. І це правильно: ми знаємо більше тому, що ми їх читали»[9].

Вивчення історії економічної думки необхідне і для розуміння й розвитку сучасних економічних теорій.

Визнаний авторитет у галузі історії економічної думки японський економіст Такаші Негіші в книжці «Історія економічної теорії», як і Блауг, ставить запитання: «Для чого ми вивчаємо історію економічної думки?» Даючи відповідь, він наголошує, що це необхідно не лише для того, щоб довідатись, як сприймали і вирішували економічні проблеми в минулому, а й для розуміння сучасних теорій, які часто успадковують теорії минулого. «Порівняльне дослідження економічних теорій тепер, — пише Негіші, — можливе лише на базі визначення того, як ці різні теорії розвинулись із тих чи інших традицій, що домінували в минулому. Корисна конкуренція між парадигмами стала можливою лише завдяки вивченню історії економічної думки»[10]. І справді, сучасні неокласичні теорії неможливо зро­зуміти без глибокого усвідомлення ідей класиків. Кейнс, наприклад, називає своїми попередниками меркантилістів і Мальтуса. Монетаризм, який відіграє провідну роль у сучасній економічній думці, розвиває ідеї кількісної теорії грошей, започаткованої ще в XVII ст.

Блауг писав з цього приводу: «Сучасна теорія вкрита рубцями вчорашніх проблем, нині вже вирішених, учорашніх промахів, нині виправлених, і не може бути повністю зрозумілою, якщо не розглядати її як спадщину минулого»[11].

Ясна річ, розвиток економічної думки не є тільки безперервним накопиченням і вдосконаленням економічних ідей. У різні економічні епохи вчені досліджують різні економічні реальності. І економічні ідеї минулого можуть бути не лише підвалинами теорії, а й застереженням від сучасних помилок.

Отже, глибоке розуміння суті сучасних економічних теорій потребує з’ясування джерел їхнього зародження й розвитку. А знання сучасних економічних теорій дає змогу розуміти й формувати економічну політику держав, в основу якої завжди беруться ті чи ті економічні теорії. Чому, наприклад, економічно розвинуті країни у своїй економічній політиці перейшли від кейнсіанських рецептів до неокласичних теорій? Як формувалась економічна політика в колишньому СРСР? Яку економічну політику проводять зараз пострадянські країни, зокрема Україна? Які теорії лежать в її основі?

Економічні проблеми торкаються нас усіх. Ніхто не лишається байдужим до таких категорій, як заробітна плата, податки, безробіття, інфляція тощо. І якщо економічно неосвічені люди сприймають ці категорії інтуїтивно, то професіонали мають не тільки глибоко розуміти їхню суть, а й знати історію виникнення й розвитку з тим, щоб впливати на економічну політику сьогодення.

Знання історії економічної думки важливе для оволодіння культурою економічного мислення, для творчого сприйняття й використання економічної теорії, для дальшого розвитку економічної науки.

Історія економічної думки як науки теж має свою історію. Спроби критично осмислити теоретичні доробки попередників трапляються вже в працях стародавніх мислителів: Ксенофонта, Платона, Арістотеля. Критичному аналізу піддають погляди меркантилістів представники класичної політичної економії. Критичний аналіз класичної політичної економії має місце у працях представників історичної школи в Німеччині, у працях Сісмонді тощо. Такий підхід притаманний і наступним етапам розвитку економічної науки. Отже, праці з політичної економії завжди містили критичні оцінки попередників.

Щодо спеціальних досліджень з історії економічної думки, то початок їм було покладено статтями передовсім у Британській енциклопедії. Класичною працею з історії економічної думки є «Теорії додаткової вартості» К. Маркса.

Першим фундаментальним дослідженням з історії економічної думки вважають книжку Й. Шумпетера «Історія економічного аналізу» (1954), яка здобула високу оцінку фахівців. Згодом з’являється ціла низка праць з історії економічної думки — Е. Жамса, М. Блауга, Б. Селігмена, Такаші Негіші, Р. Хейлбронера та багатьох інших.

Викладання курсу історії економічної думки в університетах почалось наприкінці XIX ст. Протягом першої половини ХХ ст. спостерігалося як періодичне підвищення інтересу до курсу, так і втрата такого інтересу.

Як пише М. Блауг, на початку 60-х рр. історію економічної думки як предмет викладання було фактично виключено з програм англійських і американських університетів[12]. Але в 70-х рр. спостерігається «злива статей і книжок з історії економічної теорії... не кажучи вже про відновлення читання курсів з історії економічної думки на економічних факультетах усього світу»[13].

У СРСР читали переважно курс «Критика буржуазних економічних теорій», в якому вся буржуазна політична економія (після класичної) оголошувалась згідно з марксистською формулою вульгарною, тобто ненауковою.

Саме тому такою важливою для нас тепер є відповідна переоцінка цінностей.

Визначаючи роль історії економічної думки для розуміння й розвитку сучасної економічної теорії, звернімося знову до Блауга, який писав: «Правильно, що не слід вивчати сучасну теорію ціни, не знаючи Адама Сміта. Але не менш правильно й те, що не слід читати Адама Сміта до вивчення сучасної теорії ціни. Між минулим і сучасним економічним мисленням існує взаємодія, бо незалежно від того, чи вивчаємо ми їх коротко чи багатослівно, кожне покоління переписуватиме наново історію економічної думки»[14].

11

[1] Блауг М. Экономическая мысль в ретроспективе. — М., 1994. — С. 27.

[2] Див.: История экономических учений. — М., 1983; История экономических учений. — Ч. I — II. — М., 1989.

[3] Жид Ш., Рист Ш. История экономических учений. — М., 1995.

[4] Див.: Ядгаров Я.С. История экономических учений. — М., 1996. — С. 9.

[5] Алле Морис. Экономика как наука. — М., 1995. — С. 28,100.

[6] Підручник вийшов з друку 1948 р. і дотепер витримав 13 перевидань.

[7] Див.: Самуэльсон П. Экономикс. — М., 1964. — С. 26.

[8] Сэмюэльс У.Дж. Идеология в экономическом анализе // Современная экономическая мысль. — М., 1981. — С. 678.

[9] Блауг М. Назв. тв., с.660.

[10] Такаши Негиши. История экономической теории. — М., 1995. — С.18.

[11] Блауг М. Назв. тв., с.34.

[12] Див.: Блауг М. Назв. тв., с. XXVIII.

[13] Там само.

[14] Там само, с. XXIV.