Право екологічної безпеки як галузь права

Право екологічної безпеки  як галузь права. Поняття, види та принципи екологічної  безпеки

Категорія "екологічна безпека" отримала нормативно-правове  закріплення в  законодавчих і підзаконних  актах загальнорегулятивного  й охоронного спрямування, зокрема в Законі України "Про охорону навколишнього природного середовища"

На сьогоднішній день перед людством стають запитання: що ж підлягає охороні - навколишнє природне середовище чи навколишнє середовище і в його межах екологічна безпека? Чи екологічна безпека потребує особливого правового режиму забезпечення у відповідних правовідносинах?

Іншими словами, це ті матеріальні, духовні та інші блага, які мають для нас незаперечні  споживчі властивості будь-якого  призначення (матеріального, естетичного, духовного, культурного, пізнавального, рекреаційного, оздоровчо-лікувального тощо), тобто це речові або не речові блага, яких потребує людина (суспільство) і за допомогою яких вона задовольняє свої інтереси.

Право екологічної безпеки  як комплексна галузь права

З огляду на це навколишнє природне середовище або "соціалізоване середовище проживання людини" потребує збереження його якості, охорони, зокрема за допомогою державно-правових засобів, обмеження непродуманої, спонтанної і шкідливої людської діяльності, здатної змінити його якісні та кількісні характеристики.

Така охорона  передбачає логічну і послідовну систему заходів, спрямованих на попередження негативної дії на стан природного навколишнього середовища (шляхом видання дозволів на викиди і скиди, встановлення лімітів і нормативів оплати, заборони, обмеження та припинення екологічно шкідливої діяльності, здійснення інших організаційно-розпорядчих заходів), або корегування зміненого його якісного стану до рівня, який не призводить до виникнення негативних процесів у природному середовищі і його негативного впливу на саму людину та на компоненти біосфери (проведення рекультивації земель, очищення водних об'єктів, підвищення продуктивності лісів і рибопродуктивності рибогосподарських водойм тощо).

Навколишнє  природне середовище, яке є джерелом підвищеної екологічної небезпеки, перетворюється внаслідок дії стихійних сил природи або техногенної руйнівної дії на екологічно небезпечний об'єкт, що вимагає "ізоляції" від людини і суспільства, інших природних систем і комплексів шляхом встановлення спеціального правового режиму, який би обмежував або забороняв взагалі проживання населення, здійснення суспільного і приватного виробництва, проведення системи заходів щодо ліквідації джерел небезпеки, встановлення особливого правового статусу постраждалих громадян. 

За таких  умов доцільно розробити систему  заходів, у тому числі правового  характеру, які були б спрямовані на запобігання виникненню небезпеки  для людини і навколишнього природного середовища від природної стихії, техногенних аварій і катастроф, на ліквідацію шкідливих наслідків прояву підвищеного екологічного ризику і небезпеки наслідків, подібних до аварії на Чорнобильській АЕС, від явищ стихії, необдуманих рішень, які призводять до спустошення довкілля і виникнення надзвичайних екологічних ситуацій на Землі.

Отже, об'єктивно  наявне нове коло суспільних відносин, які вимагають всебічного правового  регулювання і які за характером виникнення, складовими елементами не вкладаються у межі відносин стосовно використання природних ресурсів і охорони навколишнього природного середовища.

Необґрунтоване  заперечення реально існуючих відносин щодо забезпечення екологічної безпеки  гальмує прогрес правового регулювання. Від цього тільки страждає еколого-правова  наука, кодифікація законодавства, біднішає практика його застосування,  а відтак страждає сама людина, яка позбавлена юридичної можливості захистити суб'єктивне право на екологічну безпеку.

Зазначена суб'єктивна  можливість громадян України вперше в історії еколого-правового регулювання була передбачена Законом України "Про охорону навколишнього природного середовища" від 25 червня 1991 року (ст. 9). Конституція України конкретизувала його, визнавши право громадян на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої його порушеннями шкоди (ст. 50).

Екологічна  ситуація і реальність - жорстка  і очевидна: людина "виділилась" із природного середовища і формується за притаманними суспільству і природі  закономірностями та законами з відповідними "відхиленнями", дедалі ускладнюючи свою взаємодію з природним оточенням, створюючи внаслідок здійснення екологічно шкідливої діяльності чимраз більші осередки небезпеки місця свого перебування.

Значно ускладнився  і суто природний вплив на людину, особливо аномального походження. За таких умов мають діяти законодавчі імперативи і пріоритети забезпечення не тільки якісного, але й обов'язково безпечного навколишнього природного середовища для людини, природних компонентів світу, що її оточує.

Отже, людина стає не тільки суб'єктом відносин існування підвищеного екологічного ризику, але й об'єктом, який безпосередньо зазнає лиха від наслідків вияву природної або техногенної небезпеки та вимагає адекватного правового захисту з боку держави.

У цьому виявляється  специфіка відносин щодо забезпечення екологічної безпеки як складової екологічних правовідносин, що становлять предмет їх правового регулювання галуззю екологічного права.

Не меншою мірою забезпечення екологічної  безпеки пов'язане з охороною навколишнього природного середовища існування людини в частині забезпечення його якісного стану. Якість навколишнього природного середовища - це сукупність його природних та набутих під впливом антропогенної діяльності властивостей, які відповідають встановленим екологічним, санітарно-гігієнічним нормативам, що забезпечують умови для розвитку і відтворення живих організмів, у тому числі життєдіяльності людини.

Проте якісний  рівень довкілля ще не гарантує його безпечного, тобто ризикованого порогового стану, що оцінюється на рівні нормативів екологічної безпеки, який може ранжуватися залежно від режиму середовища життєдіяльності і правосуб'єктності осіб, що зазнають небезпечного впливу на них екологічно шкідливих, токсичних об'єктів, видів діяльності. Іншими словами, забезпечення екологічної безпеки визначається ступенем вияву екологічного ризику і характером потенційно небезпечної діяльності для навколишнього природного середовища, життя і здоров'я людини.

Безпечне навколишнє природне середовище не тотожне його стану якості, що забезпечується у процесі реалізації природоохоронних вимог і охорони довкілля у межах природоохоронних (середовищеохоронних) правовідносин: забезпечення режиму охорони об'єктів і територій природно-заповідного фонду, курортних, лікувально-оздоровчих, рекреаційних зон, інших природних і природно-антропогенних територій (санітарно-захисних, охоронних зон, середовища населених пунктів, економічних районів тощо), екосистем і комплексів, виключної (морської) економічної зони, континентального шельфу, Азовського і Чорного морів, окремих або групи природних ресурсів.

Якщо охорона  навколишнього природного середовища вимагає, передусім, дотримання його якісного стану, збереження відповідних якісних  характеристик, то забезпечення екологічної безпеки передбачає оцінювання екологічного ризику здійснюваної діяльності, дотримання сукупності вимог, норм і нормативів екологічної безпеки, зафіксованих в екологічному та інших галузях законодавства.

Сьогодні  "забезпечення екологічної безпеки" набуло не тільки власне еколого-правового, але й загальноюридичного регулятивного й охоронного значення через характер прояву різних видів екологічно шкідливої діяльності, джерел і об'єктів походження екологічного.

Розвиток  законодавчого та іншого нормативно-правового забезпечення екологічної безпеки відбувається в міру впорядкування різноманітних видів діяльності за об'єктами та джерелами екологічної небезпеки - виробництва, збереження, використання, захоронення та утилізації отруйних речовин, токсичних відходів, біотехнологій, радіоактивних відходів і матеріалів, використання атомної енергії, інших екологічно небезпечних факторів.

Така диференціація  правової регламентації екологічно небезпечних видів діяльності - неодмінний шлях у правовому становленні й розвиткові правовідносин щодо забезпечення екологічної безпеки.

Поняття екологічної безпеки, її види та принципи

Економічна  безпека – такий стан навколишнього  природного середовища, при якому  забезпечується попередження погіршення екологічного стану та виникнення небезпеки для здоров’я людей.

Екологічна  безпека гарантується  громадянам України здійсненням широкого комплексу взаємопов’язаних політичних, економічних, технічних, організаційних, державно – правових та інших заходів.

Економічна  безпека – це складова глобальної і національної безпеки, тобто такого стану розвитку суспільних відносин в галузі економії, при якому  системою державно – правових, організаційних, науково – технічних, економічних та інших соціальних засобів забезпечується регулювання економічно – небезпечної діяльності, режим використання природних ресурсів, охорона НПС, безпечного для життя і здоров’я людей, попередження погіршення економічної обстановки та виникнення небезпеки для природних систем і населення.

Екологічна  безпека має свої види:

За територіальними  ознаками:

• глобальна (міжнародна);
• національна (державна);
• регіональна;
• локальна.

За способами  забезпечення:

• технічно – економічна (радіоекологічна);
• соціально - економічна;
• природна;
• економічно - екологічна.

За об’єктами  охорони:

• економічна безпека НПС і його компонентів;
• економічна безпека суспільства і людини.

Суб’єкти  правовідносин у галузі економічної  безпеки: громадянин України, фізичні, юридичні особи, держава.

Об’єкти правовідносин: життя і здоров’я людей, безпечне НПС та його компоненти (природні умови).

Екологічним законодавством  визначено основні принципи охорони навколишнього природного середовища. Це, зокрема: пріоритетність вимог економічної безпеки її обов’язковість дотримання економічних стандартів; гарантування економічно безпечного природного середовища для життя і здоров’я людей; випереджаючий характер з охорони навколишнього природного середовища; науково обґрунтоване узгодження економічних, екологічних  та соціальних інтересів суспільства; використання природних ресурсів з урахуванням ступеня антропогенних змін території проживання населення; прогнозування стану навколишнього середовища й обов’язковість  економічної експертизи; демократизм при ухваленні рішень, що впливають на стан НПС і формування в населення економічного світогляду; стягування плати за забруднення навколишнього середовища і погіршення якості природних ресурсів; компенсація збитків, заподіяних порушення екологічного законодавства та деякі інші принципові вимоги.

Принципи охорони НПС як основні засади правового регулювання  взаємодії суспільства з природою істотно впливають на визначення екологічної правосуб’єктності  державних органів і громадян країни.

Прийняття в  Україні законодавчих і підзаконних  актів, орієнтованих на регулювання правовідносин у сфері екологічної безпеки свідчить про формування нормативно-правових засад комплексної галузі екологічного права - права екологічної безпеки як системи правових норм та інших засобів, які спрямовані на створення правових умов для реалізації суб'єктивного права громадян на безпечне для життя і здоров'я довкілля та захист його в разі порушення, а також регулювання відносин щодо здійснення екологічно небезпечної діяльності з метою запобігання погіршенню екологічної обстановки, виникненню небезпеки для природних систем, населення, інтересів держави і юридичних осіб та здійснення системи заходів у разі виникнення екологічної небезпеки щодо ліквідації небезпечних наслідків, визначення режиму використання екологічно небезпечних територій і об'єктів, встановлення особливого статусу осіб, що постраждали від негативних наслідків природної стихії чи техногенного впливу, досягнення режиму безпечного існування населення і стану довкілля на місцевому, регіональному, національному і транснаціональному рівнях.