Цивільне право як приватне право

 

Міністерство освіти,молоді та спорту України

Львівський державний  університет внутрішніх справ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Курсова робота

На тему: «Цивільне  право як приватне право»

 

Виконала

Студентка 3 курсу 6 групи

Сагач А.Ю

 

 

 

 

 

ЗМІСТ

 

ВСТУП ………………………………………………………………………..…. 3

 

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ ТА ОЗНАКИ ПРИВАТНОГО ПРАВА

1. Диференціація публічного та приватного права………………………………………………………………..….……7
2. Поняття та ознаки приватного права ....…………………….………...…10
3. Ознаки цивільного права як приватного права……………..……………….……………………….……..….……..12

 

РОЗДІЛ 2. ПОНЯТІЙНИЙ АПАРАТ ТА МЕТОДОЛОГІЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА ЯК ПРИВАТНОГО ПРАВА

2.1. Предмет цивільного права та його особливості………..…...……………….………………………………...……....16

2.2. Джерела та принципи цивільного права.……………………………………………………………………….…..…25

2.3. Функції та методи цивільного права як приватного права…………………………………………………………………...……….....32

 

 

ВИСНОВКИ……………………………………………..……………………....40

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………….43

 

 

ВСТУП

До недавнього часу вітчизняна правова система, що розвивалася як система радянського права, представляла собою комплекс численних самостійних правових галузей. Її головною особливістю було різномаїття складових елементів при принциповій відмові від їх загальної, традиційного поділу на сфери приватного і публічного права.

До числа відомих переваг такого підходу можна було віднести можливість максимального врахування специфіки різноманітних видів суспільних відносин, регульованих правом, ретельність і розгалуженість їх регламентації. Однак, при цьому неминучими стали складності і громіздкість сформованої системи, необхідність послідовного розмежування правових комплексів, що ускладнюють їх взаємну узгодженість. Це було особливо помітно в "прикордонних", перехідних ситуаціях, що складалися "на стику" окремих правових галузей. Рішення проблеми нерідко шукали у створенні нових, "комплексних", або "вторинних" правових галузей поруч із колишніми, загальновизнаними, що ще більше ускладнювало всю систему.

Проте головним завданням правової системи є не розмежування правових галузей та їх сфер (хоча очевидно, що без цього просто не можна говорити про їх системі), а забезпечення їх єдиного, комплексного впливу на регульовані суспільні відносини. Тому система права повинна характеризуватися внутрішньої узгодженістю всіх вхідних в неї підсистем (елементів), що спирається на соціально-економічні та організаційно-правові чинники.

Колишній правопорядок в тій чи іншій мірі досягав цих цілей за допомогою побудови системи правових галузей за ієрархічним принципом. Вона представляла собою якусь "піраміду", на чолі якої знаходилося конституційне (державне) право. Потім йшли підлеглі йому "основні" галузі - цивільне, карне, адміністративне, процесуальне право, - у свою чергу очолювали групи правових галузей, здебільшого виділилися з базових, "материнських" (наприклад, з цивільного права виводилося сімейне та трудове право, з адміністративного - фінансове і т.д.). Таким чином, всю цю систему пронизували публічні початку, оформляли безмежне, по суті, втручання держави в будь-які сфери життя суспільства і його членів і забезпечували переважну захист державних і суспільних (публічних) інтересів. Даний підхід цілком відповідав і адміністративно-планового характеру одержавленої економіки, і реальної ролі тодішньої держави в суспільному житті.

Кардинальне реформування економічного і суспільного ладу в якості одного з неминучих наслідків мало зміна даної системи. Відновлення приватноправових почав і перехід до принципового поділу всієї правової сфери на приватноправові і публічно-правову призвели до того, що місце "піраміди" супідрядних галузей зайняла нова їхня система, заснована на рівності приватноправового та публічно-правового підходів. У цій системі дві взаємодіючі, але не супідрядні сфери приватного і публічного права поглинають безліч окремих правових галузей та їх груп.

Нова система права більшою мірою відповідає завданням формування правової держави і громадянського суспільства, яке не повинно більш перебувати під постійним і всеосяжним державним впливом. Єдність та узгодженість цієї системи забезпечуються не ієрархічною соподчиненностью її елементів, а єдністю лежать в її основі загальних правових принципів, а також критеріїв виділення (відокремлення) правових галузей, визначальним функціональні особливості кожної з цих підсистем. Соціально-економічну базу такого положення складають визнання ключової ролі невід'ємних прав і свобод особистості, федеративна система державного устрою, заснована на зростаючій ролі регіонів і місцевого самоврядування, а також ринкова організація господарства.

Основними загальновизнаними критеріями самостійності галузей права є наявність самостійного предмета правового регулювання, тобто особливої галузі суспільних відносин, і методу правового регулювання, тобто відомої сукупності прийомів, способів впливу на дану групу суспільних відносин, відповідних їх особливому характеру. В якості додаткових критеріїв вказується також наявність особливих, самостійних функцій галузі права, що пов'язане з її положенням елемента загальної системи права, і загальних положень (Загальної частини), що свідчать про юридичну однорідності складових галузь правових інститутів і норм. Цивільне право як самостійна правова галузь в повній мірі відповідає всім перерахованим критеріям.

Цивільне право становить основу приватноправового регулювання. Тим самим визначається його місце у правовій системі як основний, базової галузі, призначеної для регулювання приватних, перш за все майнових відносин.

З цього випливає, що загальні норми та принципи цивільного права можуть застосовуватися для регулювання будь-яких відносин, що входять до приватноправових сферу, якщо на цей рахунок відсутні прямі приписи спеціального законодавства.

Метою даної роботи є вивчення поняття цивільного права як приватного права та визначення властивостей, методів, принципів та функцій цивільного права як приватного права.

Для досягнення мети в роботі ставляться наступні завдання:

• провести диференціацію публічного та приватного права;
• розкрити поняття та ознаки цивільного права як приватного права;
• розкрити функції та методи цивільного права;
• розкрити принципи цивільного права та джерела цивільного права як приватного права.

Об’єктом курсової роботи виступають правовідносини, які виникають з приводу здійснення фізичними та юридичними особами своїх майнових та особистих немайнових прав.

Предметом дослідження роботи є норми права, які являють собою галузь цивільного права як приватного права.

Курсова робота складається із вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел. В першому розділі курсової роботи проведена диференціація публічного та приватного права, розкрито поняття та ознаки цивільного права як приватного права.

В другому розділі розкриті функції та методи, джерела та принципи цивільного права як приватного права.

 

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ ТА ОЗНАКИ ПРИВАТНОГО ПРАВА

1.1. Диференціація публічного та приватного права

Теоретичне обґрунтування поділу системи права на публічне і приватне сягає ще часів Стародавнього Риму. Саме римські юристи були першими, хто вважав цей поділ природним, оскільки він відображає природні відносини між державою і приватною особою. Видатний римський юрист Ульпіан писав, що публічне право має відношення до держави (римські юристи не бачили різниці між поняттями «держава» і «суспільство»), а приватне – відбиває інтереси окремих осіб.

Майже через тисячоліття на Заході відбулася рецепція римського права разом з ідеєю про поділ права на приватне і публічне. І це було цілком закономірно, оскільки розвиток буржуазних ринкових відносин і формування громадянського суспільства об'єктивно викликали до життя ідею відокремлення приватного права і повернення до вчення про приватне і публічне право.

Такий поділ права дістав теоретичну підтримку в працях мислителів Західної Європи (Г. Гроція, Т. Гоббса, Ш. Монтеск'є, І. Канта, Г. Гегеля та ін.). Ідея поділу права була ґрунтовно розроблена на теренах дореволюційної Російської імперії відомими правознавцями Л. Петражицьким, М. Коркуновим, Г. Шершеневичем та ін. У тій чи іншій формі вона зберігається і сьогодні. Якщо в континентальній Європі ідея поділу права на публічне і приватне набула майже повного визнання, то в країнах англо-саксонської правової системи вона підтримується не всіма юристами і трактується по-іншому.

Протягом існування радянської держави офіційна юридична наука негативно ставилась до поділу права на публічне і приватне. Такий підхід був обумовлений ідеологією марксизму-ленінізму. У відомій записці Д. Курбському В. Ленін висловив свою жорстку позицію щодо приватного права. «Ми нічого «приватного», – писав він, – не визнаємо, для нас все в галузі господарства є публічно-правовим, а не «приватним». Звідси – розширити застосування державного втручання у «приватно-правові» відносини; розширити право держави скасовувати «приватні» договори; застосовувати до «цивільних правовідносин» нашу революційну правосвідомість...». Ця ідеологія стала основою тотального одержавлення всієї правової системи.

Сьогодні, коли визнана і законодавчо закріплена приватна власність, коли Україна взяла курс на ринкові відносини, легалізація приватного права є природною і необхідною для формування громадянського суспільства, стимулювання приватнопідприємницької діяльності. Закономірно, що в юридичній науці відродився і підхід до поділу права на приватне і публічне.

Сутність цього поділу права полягає ось у чому: в кожній системі права є норми, які покликані забезпечувати насамперед загальнозначущі публічні інтереси, тобто інтереси суспільства, держави в цілому, а є норми, які захищають інтереси окремих осіб, перш за все – приватних власників. Тому сфери суспільних відносин, які пов'язані з державними або приватними інтересами, є предметом регулювання публічного і приватного права. Виходячи цього можна дати і їх визначення.

Публічне право – це сукупність норм, предметом регулювання яких є сфера публічних (державних) інтересів. Це передусім норм конституційного, адміністративного, кримінального, фінансового, процесуального права. Тут юридичний пріоритет має воля органів державної влади, котра, однак, у першу чергу спрямована на захист інтересів особи і населення країни в цілому.

Приватне право – сукупність норм права, предметом регулювання яких є сфера приватних, індивідуальних інтересів. Це норми цивільного, торгового, підприємницького та інших галузей права. Тут юридичний пріоритет належить волі приватних осіб, громадян, їх об'єднань, регулювання відбувається на засадах координації, тобто за принципами юридичної рівності, автономії.

Приватне право має велике значення в забезпеченні свободи автономної особи, незалежності і самостійності приватних осіб і тому є умовою і гарантом розвитку ринкової економіки, демократії, громадянського суспільства. Воно охоплює відносини, учасники яких не володіють ніякою примусовою владою один щодо одного, а більше того, відокремлені від державної влади і тому є «приватними». Однак, і це дуже важливо, їх договори, акти, в тому числі односторонні, наприклад акти власників, мають повноцінне юридичне значення, захищаються судом, визнаються і забезпечуються державою як їхня власна воля. Приватне право створює зону свободи, ізольовану від державної влади, в якій здійснюють свою майнову, господарську діяльність приватні особи. Державна влада може втручатись у цю діяльність тільки в передбачених законом випадках або за рішенням суду. Водночас, дії приватних осіб, якщо вони не порушують встановлених законом заборон, державна влада зобов'язана не тільки визнавати, але й захищати.

Між публічним і приватним правом нема неперехідних кордонів. Вони взаємопов'язані між собою. Ті функції, які вони виконують, зрештою відповідають інтересам усіх. Тому приватне право фактично не існує без публічного, оскільки публічне покликане охороняти і захищати приватні відносини. Приватне право ґрунтується на публічному, без якого воно могло б бути знецінене. Окрім того, в процесі історичного розвитку грані між ними в ряді сфер суспільного і державного життя стираються, виникають змішані публічно-правові і приватно-правові відносини (наприклад, з питань соціального, трудового та іншого права). Разом з тим, на сьогодні публічне і приватне право лишаються фундаментальними вихідними частинами дійсно демократичної правової системи.

 

1.2. Поняття та ознаки приватного права

Приватне право – підсистема права, що регулює майново-вартісні відносини і особисті немайнові відносини, які виникають із приводу духовних благ і пов'язані з особистістю їх учасників.

Предметом регулювання приватного права є сфера «приватних справ»: сфера статусу вільної особи, приватної власності, вільних договірних відносин, спадкування, вільного переміщення товарів, послуг і фінансових коштів і т.д.

Методом приватного права є диспозитивний метод. На відміну від публічного права, де основним методом є імперативний.

Існує декілька підходів до визначення ознак приватного права. Наведемо три з них.

Стефанчук Р.О. визначає три ознаки приватного права:

• предметом приватноправового регулювання, переважно, є відносини з належності майна (статики) та його використання (динаміки);
• ці відносини виникають на підставі автономії волі учасників та за їх ініціативи;
• ці відносини виникають та існують між юридично рівними суб'єктами, які є самостійними в майновому розумінні.[21]