Цивільне право як приватне право

Особливу увагу слід звернути і на те, що до цивільного законодавства  України також можуть належати і  нормативно-правові акти Союзу РСР та Української РСР. Однак питома вага таких нормативно-правових актів є незначною і застосовуються вони лише у випадках, якщо немає регламентації нормами вітчизняного законодавства, а також, якщо така регламентація не суперечить Конституції України та нормативно-правовим актам вищої юридичної сили.

Окрім цивільного законодавства  до джерел цивільного права ЦК України  вперше відніс звичай, в тому числі  звичай ділового обороту.

Звичаєм визнається правило  поведінки, яке не передбачене актами законодавства, але є усталеним, внаслідок неодноразового та однакового його застосування, та таким, що широко застосовується у певній сфері відносин. Юридична сила звичаю є доволі низькою і тому звичай, що суперечить договору або актам цивільного законодавства, у цивільних відносинах не застосовується (ч. 2 ст. 7 ЦК).

Вперше ЦК України  як джерело цивільного права закріпив і договір. При чому, навіть попри  те, що договір є індивідуальним правовим актом, законодавець дозволяє при укладенні договору врегульовувати не лише відносини, які не врегульовано актами цивільного законодавства, а також і відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд (чч. 2, 3 ст. 8 ЦК). Однак, таку свободу врегулювання цивільних правовідносин в договірному порядку може бути обмежено у випадку, якщо в актах цивільного законодавства прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін договору положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Окремо слід також  зупинитись і на актах, що їх видає  судова гілка влади, та їх впливі на регулювання цивільних правовідносин. Відповідно до ст. 124 Конституції України  правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. До системи судів в Україні належать Конституційний Суд України та суди загальної юрисдикції.

Конституційний Суд  України відповідно до ст. 147 Конституції  України вирішує питання про  відповідність законів та інших  правових актів Основному Закону і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України. З огляду на це рішення Конституційного Суду України мають обов'язкову природу і є джерелами цивільного законодавства.

Щодо загальних судів, то вони представлені розгорнутою системою відповідних судових органів, найвищим серед яких є Верховний Суд України. Акти, які прийняті Верховним Судом України та Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ, наприклад, роз'яснення Пленуму ВСУ, узагальнення судової практики з окремих категорій справ, судові рішення тощо, відповідно до чинного законодавства не є джерелом цивільного права, оскільки вони не створюють, як правило, нової норми права, а лише тлумачать ту, що вже існує. Аналогічно вирішується питання і про віднесення до джерел цивільного права судової практики (прецедентів), оскільки вони є індивідуалізованим актами, що не поширюють свою дію на всі правовідносини.

. Під принципами цивільного права розуміють основні засади, в яких втілені корінні, найхарактерніші риси цього права. Керуючись принципами права, законодавець проводить удосконалення цивільного законодавства, врегульовує ті суспільні відносини, які раніше цивільним правом не регулювалися. Становлення і розвиток цивільного права базується як на загально-правових принципах, так і на спеціальних.

Загально-правові принципи визначаються в Конституції України. Вони поширюються на всі галузі права.

До спеціальних слід віднести такі принципи:

• створення рівних умов для розвитку всіх форм власності та їх захисту;
• закріплення рівності прав і обов'язків суб'єктів цивільного права;
• поєднання інтересів особи і суспільства;
• матеріальної зацікавленості суб'єктів цивільно-правових відносин;
• трудового характеру створення і примноження доходів суб'єктів цивільно-правових відносин;
• недопущення такого здійснення цивільних прав, яке б суперечило їх призначенню;
• захисту цивільних прав від будь-яких порушень та інші.

Принцип створення рівних умов для розвитку всіх форм власності  та для їх захисту. Цей принцип  полягає в тому, що всі форми  власності в державі є рівними. Всім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Особи можуть мати майно на праві спільної власності. Держава безпосередньо не втручається в господарську діяльність суб'єктів права власності та забезпечує їм рівні умови захисту права власності.

Принцип закріплення  рівності прав і обов'язків суб'єктів  цивільного права. Власник, здійснюючи свої права, зобов'язаний не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати права та охоронювані законом інтереси громадян, юридичних осіб і держави.

Принцип поєднання інтересів  особи та суспільства. Кожен громадянин має право у відповідності  із законодавством України користуватися  природними об'єктами для задоволення  власних потреб і зобов'язаний охороняти  землю, повітряний простір, водні та інші ресурси, сприяти їх відновленню як першооснов свого життя і життя суспільства.

Принцип матеріальної зацікавленості суб'єктів цивільно-правових відносин. Цей принцип має своє втілення в нормативному положенні, згідно з  яким власникові надається право на свій розсуд володіти, користуватися й розпоряджатися належним йому майном. Використовуючи майно для здійснення господарської та іншої незабороненої законом діяльності, він, зокрема, може передавати його безоплатно або за плату у володіння і користування іншим особам.

Принцип трудового характеру  створення і примноження доходів  суб'єктів цивільно-правових відносин. Праця громадян є основою створення  і примноження їх власності. Громадянин набуває права власності як на доходи від участі у суспільному виробництві, від індивідуальної праці, підприємницької діяльності, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, так і на майно, одержане внаслідок успадкування або укладення інших угод, не заборонених законом.

Принцип недопущення  здійснення цивільних прав, яке б суперечило їх призначенню. Цей принцип дістав своє відображення в ст.5 ЦК України, яка встановлює, що «цивільні права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав». У випадках і в порядку, встановлених законодавчими актами України, діяльність власника може бути обмежена та припинена. Одним із способів позбавлення права власності є передбачене законодавством безоплатне вилучення (конфіскація) майна у власника за рішенням (вироком) суду, як санкція за вчинене правопорушення.

Принцип захисту цивільних  прав від будь-яких правопорушень. На підставі цього принципу носієві  цивільних прав надається можливість застосування до правопорушника засобів  примусового впливу. При цьому можливість застосування таких засобів потрібно розуміти не лише як можливість звернення до компетентних органів з вимогою захистити порушені права. Принцип захисту цивільних прав включає:

• можливість уповноваженої особи самостійно використати дозволені законом засоби для примусового впливу на правопорушника (самозахист цивільних прав - необхідна оборона, застосування засобів у стані крайньої необхідності);
• можливість застосування засобів оперативного впливу на порушника зобов'язань безпосередньо самою уповноваженою особою;
• можливість уповноваженої особи звернутися до компетентного органу (суну) з вимогою примусити зобов'язану особу дотримуватися певної поведінки.

Підкреслимо, що відмова  від захисту тих чи інших цивільних  прав тієї чи іншої особи може мати місце лише тоді, коли це передбачено законом, і тільки за рішенням органу, якому таке право надане.

Цей принцип набуває  особливого значення в період формування ринкової економіки, коли можливостей  зловживання цивільними правами  є досить багато [20; 11].

2.3. Функції та методи цивільного права як приватного права

Термін "функція" походить від латинського слова functia, яке  означає виконання, здійснення. Вважається, що функції права поряд з методом  правового регулювання і принципами права становлять правові категорії, які відображають основні елементи змісту сучасного права і характеризують його в цілому.

Функції цивільного права - це напрями впливу цивільно-правових норм на суб'єктів права.

Цивілістична наука, цивільне законодавство, практика розрізняють  такі функції цивільного права: регулятивну, охоронну, попереджувально-виховну та попереджувально-стимулюючу.

Реалізація регулятивної функції забезпечує врегулювання нормами  цивільного права відносин власності, товарно-грошових та особистих немайнових. Так, статті 655-717 ЦК України виконують регулятивну функцію, оскільки правила зазначених статей регламентують товарно-грошові відносини з приводу купівлі-продажу майна і, отже, передбачають права та обов'язки покупця і продавця, наслідки невиконання сторонами своїх обов'язків, відповідальність продавця за відсудження проданої речі у покупця. Те саме можна сказати про переважну більшість цивільно-правових норм, у яких реалізується регулятивна функція.

Чинність охоронної  функції забезпечує захист порушених  суб'єктивних майнових і особистих прав. Так, ст. 1166 ЦК України виконує охоронну функцію, бо за її допомогою може бути відновлено майнове становище, зокрема громадянина, право власності якого на певну річ порушено внаслідок її знищення. Чимало цивільно-правових норм виконують охоронну функцію, у тому числі норми, присвячені цивільно-правовим договорам: купівлі-продажу, поставці, найму тощо. Цивільно-правові норми, які передбачають охоронні позадоговірні зобов'язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди, безпідставного придбання чи збереження майна за рахунок коштів іншої особи, головним чином виконують охоронну функцію.

Попереджувально-виховна  функція тісно пов'язана з охоронною. Попереджувально-виховний ефект досягається  через інститут цивільно-правової відповідальності. Сам факт існування цивільно-правових норм про відповідальність позитивно впливає на свідомість громадян, утримуючи їх від правопорушень. Коли ж вчинено цивільний делікт шляхом заподіяння шкоди майну громадянина або організації, то попереджувально-виховний ефект цивільно-правової відповідальності реалізується через виконання обов'язку правопорушником з відшкодування заподіяних збитків. Відчувши майновий тягар, правопорушник повинен переглянути й змінити своє негативне ставлення до прав громадян та організацій. Під впливом понесених втрат у його свідомості мають вироблятися позитивні соціально-психологічні настанови, спрямовані на додержання у майбутньому покладених на нього цивільних обов'язків. У цьому полягає виховний і попереджувальний вплив заходів цивільно-правової відповідальності. Таким уявляється механізм здійснення охоронної і попереджувально-виховної функцій цивільно-правової відповідальності.

Попереджувально-виховна  функція може здійснюватися лише щодо правопорушників, чия поведінка  заслуговує на осудження. Неможливо виховувати громадян чи трудові колективи, які з погляду суб'єктивного ставлення до своєї діяльності є сумлінними і бездоганними. Якщо ж законодавець допускає цивільно-правову відповідальність незалежно від вини, то, на наш погляд, має застосовуватися не попереджувально-виховна функція, а попереджувально-стимулююча. Її зміст полягає у стимулюванні різними цивільно-правовими засобами необхідної суспільству і державі поведінки громадян та організацій. Так, інститут деліктної підвищеної (незалежно від вини) відповідальності за заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки виконує попереджувально-стимулюючу функцію. Суть останньої – у стимулюванні зусиль власників джерел підвищеної небезпеки на їх поступове зменшення для оточуючих шляхом удосконалення технічних засобів і заходів з техніки безпеки.

Говорячи про функції  тих чи інших норм цивільного права, на наш погляд, слід перш за все з'ясувати  практичну придатність цих правових норм. Ті норми, які реалізуються або  можуть бути реалізованими, слід віднести до правових норм, які функціонують. І навпаки, ті норми, що не придатні до застосування, не можна вважати такими, що функціонують [27; 12].

Особливості проаналізованих  майнових та особистих немайнових відносин, безумовно, стали визначальним фактором у формуванні цивільного права як галузі права. Визначення кола цих відносин дало нам відповідь на питання - які саме суспільні відносини становлять предмет цивільно-правового регулювання. Однак важливо встановити не лише що регулює цивільне право, а й як це здійснюється, якими засобами воно впливає на ці відносини, тобто який метод впливу закладається в цивільно-правове регулювання численних майнових та немайнових відносин. Специфіка відносин, що регулюються відповідною галуззю права, водночас обумовлює специфіку методу правового регулювання. Тобто існує безпосередній тісний взаємозв'язок між предметом правового регулювання і його методом [14; 10].

На думку  С.С. Алексєєва, вирішальне значення, що надає правовому режиму основних галузей права юридично чітке, контрастне вираження, має наявність особливих, притаманних лише даній галузі методу і механізму регулювання, які виявляються насамперед в особливостях правового статусу суб'єктів. Знання методу правового регулювання має не лише теоретично-пізнавальне, а й практичне значення. У процесі законотворення послідовне застосування правового методу дає змогу уникати неадекватного врегулювання суспільних відносин, будувати струнку і послідовну законодавчу систему. Натомість ігнорування методу неодмінно призведе до розбалансування правового механізму того чи іншого законодавчого акта, позбавить його цілісності.