Цивільне право як приватне право

Відносини економічного обороту - це відносини, у рамках яких відбувається рух матеріальних благ. Розпоряджаючись своїм майном, власник вступає з іншими особами у відносини купівлі-продажу, міни, позики й т.д. Для цих відносин характерно те, що воля їхніх учасників предметно виражена або, інакше кажучи, персоніфікована в приналежним їм речах (майнова відособленість); учасники ставляться один до одного як незалежні особи (автономність); вони рівні, тому що кожний з них перебуває в однаковому положенні й перехід майна від одного до іншому можливий лише за допомогою їх загального вольового акту (рівність,заснована на вольовому зв'язку, позбавленої владного характеру). Названі відносини об'єктивно вимагають для свого врегулювання встановлення специфічних норм права. Причини ж, що повідомляють цим майновим відносинам зазначені властивості, криються в їхньому змісті, у способі виробництва, необхідним елементом якого ці відносини є [19; 11].

Із сказаного також випливає, що регульовані цивільним правом майнові відносини є відносини, які безпосередньо виражають розподіл у суспільстві матеріальних умов виробництва, що визначають природу самого цього виробництва, наступний розподіл створених у процесі виробництва матеріальних благ, їхній обмін і споживання. Громадяни, що беруть участь у цих відносинах, організації (у тому числі державні), діють не як органи влади, а господарюючих суб'єктів, тобто організацій, що здійснюють господарську діяльність. Всі інші відносини, у яких беруть участь державні організації, виражають обумовлену суспільним виробництвом потреба керування їм або опосередковують перехід майна від суб'єктів відносин, регульованих нормами цивільного права, у дохід держави на підставах, передбачених законом. Тут характерні владні засади. Тому до всіх цих відносин, заснованим на адміністративному підпорядкуванні однієї сторони інший, а також до податкових і бюджетних відносин норми цивільного права не застосовуються (ст.1 ЦК України). Ці відносини, як було сказано, регулюються нормами публічного права.

У літературі дискусійним є й питання про найбільш істотну юридичну ознаку майнових відносин цивільного права. Один з наукових напрямків у цьому питанні зводиться до того, що рівність сторін - ознака не самих майнових відносин, а методу їхнього регулювання. Головною ознакою останніх є те, що об'єкт цих відносин - завжди майно, що має певну вартість [37].

Із цим твердженням важко погодитися, по-перше, тому, що вартість, якщо під нею розуміти абстрактна праця вкладена у товарі, саме й обумовлює в цих відносинах рівність сторін. Відношення однієї особи до іншої в процесі обміну товарами на основі загального для обох вольового акту є відношення рівності [23; 187]. По-друге, вказівка на вартість майна як просто на певну грошову суму або річ, що має грошову оцінку не є ознакою, що дозволяє відмежувати майнові відносини цивільного права від відносин публічного права, оскільки й платежі в бюджет, і податки, все це - вартості, виражені в грошових сумах.

Багато авторів визнають рівність сторін як ознаку майнових відносин цивільного права, але вказують, що майнові відносини цивільного права мають цю ознаку тому, що всі вони так чи інакше пов'язані з товарним оборотом. Із цього погляду й відносини власності становлять предмет цивільно-правового регулювання лише остільки, оскільки вони виконують роль передумови й результату товарно-грошового обігу [39; 86]. Важко погодитися й із цим, тому що безпідставно звужується коло майнових відносин, регульованих нормами цивільного права, і за його межами виявляються відносини, що виникають при спадкуванні, всі безоплатні майнові відносини.

Нарешті, в цивілістичній літературі не завжди підкреслюється, що майнове відношення, у якому суб'єкти цивільного права діють на засадах рівності, позбавлене владного характеру. Тому справедливо вказують, що й у відносинах, наприклад, між пенсіонером і відповідним органом соціального забезпечення у зв'язку з клопотанням про призначення пенсії жодна із сторін не підлегла одна одній [28; 8]. Але ці відносини стоять за межами цивільного права, тому що державні організації, що беруть участь у цих відносинах, діють як органи влади. Зрозуміло, що ці відносини й не можна кваліфікувати як майнові. Для останніх, тільки як для відносин цивільного права, характерні юридична децентралізація й приватне самовизначення. Цивільне право регулює відносини між громадянами й організаціями лише як між членами цивільного суспільства.

Іншу групу відносин, регульованих нормами цивільного права, становлять особисті немайнові відносини, тобто ті відносини, об'єктом яких є нематеріальні блага. Зрозуміло, і особисті немайнові відносини між громадянами, між громадянами й організаціями, між організаціями регулюються цивільним правом як відносини між членами цивільного суспільства. Тому не входять у предмет цивільного права, наприклад, особисті немайнові відносини, що складаються в області політичної діяльності громадян при здійсненні ними виборчих прав і права бути обраними у відповідні органи державної влади. Ці відносини визначають участь громадян у керуванні справами держави.

Норми цивільного права регулюють особисті немайнові відносини, пов'язані з майновими (наприклад, відносини, об'єктом яких є здобутки науки, літератури, мистецтва, винаходи, раціоналізаторські пропозиції й т.д.), і особисті немайнові відносини, не пов'язані з майновими (наприклад, відносини, об'єктом яких є честь і гідність громадян й організацій, інші нематеріальні блага, невіддільні від особистості людини).

Особисті немайнові відносини, пов'язані з майновими (з можливістю одержання винагороди за використання здобутків науки, літератури, мистецтва, винаходів, раціоналізаторських пропозицій і т.д.), становлять із останніми єдине ціле. Однак названі особисті немайнові відносини незалежно від їхнього зв'язку з майновими регулюються цивільним правом тоді, наприклад, коли мова йде лише про визнання авторства на відповідні здобутки науки, літератури або мистецтва й про захист цих благ як таких.

Особисті немайнові відносини - як перші, так і другі - істинно відносини цивільного права. Так само як і майнові відносини цивільного права, вони виражають приналежність конкретних благ певним особам (окремим громадянам й організаціям) і характеризуються відособленістю осіб у цих відносинах, їхньою автономністю (незалежністю один від одного) і рівністю. Саме на підставі спільності ознак майнових й особистих немайнових відносин останні включаються в предмет цивільного права.

Дискусійним у літературі є й питання про відносність до цивільного права особистих немайнових відносин. Деякі автори вважають, що особисті немайнові відносини, пов'язані з майновими, у силу нерозривності з останніми включаються в предмет цивільно-правового регулювання. Щодо особистих відносин, не пов'язаних з майновими, вони не дають яких-небудь пояснень і просто констатують, що такі, оскільки їхнє регулювання у вигляді захисту в особливо зазначених випадках передбачено законом, входять у предмет цивільного права [31,30]. Якщо ж і погодитися з тим, що перша група особистих немайнових відносин дійсно пов'язана з майновими відносинами, то саме по собі це ще не визначає їхньої приналежності до цивільного права. Вони, як було сказано, можуть регулюватися цивільним правом і незалежно від зв'язку з майновими відносинами. Отже, це самостійний вид відносин у структурі предмета цивільного права.

Настільки ж самостійне значення в структурі предмета цивільного права мають особисті відносини, не пов'язані з майновими. Ці відносини й до їхнього порушення мають правове значення й, притім, саме цивільно-правове. Буде правильним вважати, що й всі особисті відносини, безпосередньо не пов'язані з майновими, органічно включаються в предмет цивільного права. Цивільне суспільство, основу майнових відносин якого становить ринкова економіка з її різноманіттям форм власності й підприємництва, з необхідністю припускає в якості найважливішого свого компонента й властиві йому особисті відносини, що існують без яких-небудь обмежень у цивільно-правових засобах захисту.

Піддані аналізу майнові й особисті немайнові відносини, обумовлюючи існування в системі права його особою галузі - цивільного права, визначають, природно, і всі специфічні риси самої цієї галузі права. Вони насамперед проявляються в методі, за допомогою якого цивільне право регулює суспільні відносини, у його функціях й у тих принципах, відповідно до яких воно здійснює регулювання цих відносин [39; 15].

Як особисті немайнові, так і майнові відносини є відносинами цивільними.

Цивільні відносини, які є предметом цивільного права, характеризуються такими ознаками:

• Суб'єкти. Учасники цивільних правовідносин виступають стосовно один одного як юридично рівні суб'єкти, відокремлені один від одного в організаційно-правовому і майновому сенсі. До майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони іншій, цивільне законодавство застосовується лише у випадках, коли це прямо передбачено законом. Такі відносини не є цивільними, оскільки регулюються за допомогою імперативного методу, не властивого цивільному праву.
• Характер зв'язку між суб'єктами. Цивільні правовідносини - це правовий зв'язок, що виникає з приводу нематеріальних і матеріальних благ, що належать приватній особі.
• Зміст. Учасники цього виду відносин виступають як носії цивільних прав і обов'язків.
• Характер захисту суб'єктивних прав і спонукання до виконання суб'єктивних обов'язків. Це відбувається за допомогою специфічних заходів впливу і, як правило, в судовому порядку.
• Особливість підстав виникнення, зміни і припинення цивільних правовідносин. Зокрема такими підставами є не тільки обставини, передбачені законом чи іншими актами, а також і дії суб'єктів, які хоч і не встановлені цивільним законодавством, але внаслідок його загальних засад і значення породжують відповідні відносини.

.

2.2. Джерела та принципи цивільного права

Джерело цивільного права – це форма вираження цивільно-правових норм, що мають загальнообов'язковий характер. У цивільно-правовій системі України основним джерелом цивільного права є нормативно-правовий акт, а в окремих випадках – також звичай та договір.

Цивільне законодавство – це сукупність нормативно-правових актів різної юридичної сили, які містять цивільно-правові норми. Ієрархія системи нормативно-правових актів обумовлена їх юридичною силою.

Основу цивільного законодавства становить Конституція України (ч. 1 ст. 4 ЦК України). В її нормах закладені цивільно-правові засади регулювання відносин власності (ст.ст. 13, 14, 41), особистих немайнових прав (ст.ст. 3, 21, 23, 24, 27, 28, 29, 31, 32), відносин інтелектуальної власності (ст.ст. 41, 54), підприємницької діяльності (ст. 42) тощо. Вона наділена вищою юридичною силою і може бути застосована безпосередньо до врегулювання цивільно-правових відносин, оскільки є нормативно-правовим актом прямої дії.

Джерелом цивільного права є і міжнародні договори. Однак для визнання за міжнародним договором правової природи джерела права потрібно, щоб згоду на його обов'язковість було надано ВР України. При цьому він має вищу юридичну силу, порівняно з законами України, тобто якщо в чинному міжнародному договорі, укладеному у встановленому законом порядку, містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом цивільного законодавства, то застосовуються правила відповідного міжнародного договору (ст. 10 ЦК України).

Основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України (ч. 2 ст. 4 ЦК України). ЦК України було прийнято 16 січня 2003 року і він вступив у силу з 1 січня 2004 року. За структурою ЦК України містить 1308 статей в 90 главах, зібраних у 6 книг:

• 1 книга – Загальні положення;
• 2 книга – Особисті немайнові права фізичних осіб;
• 3 книга – Право власності та інші речові права;
• 4 книга – Право інтелектуальної власності;
• 5 книга – Зобов'язальне право;
• 6 книга – Спадкове право.

При прийнятті ЦК України  з його проекту було вилучено книгу "Сімейне право", яку прийнято окремим Сімейним кодексом України, а також книгу "Міжнародне приватне право". Як бачимо, ЦК України розроблено за пандектною системою, оскільки він містить Загальну частину та Особливу частину. Це вже третій числом Цивільний кодекс України (перший ЦК УРСР було прийнято в 1922 p., другий – у 1964 p.).

Окрім ЦК України до джерел цивільного права належать і деякі  інші кодифіковані нормативно-правові  акти, які містять цивільно-правові  норми. Наприклад, Сімейний кодекс України містить норми, які визначають правовий режим майна подружжя (ст.ст. 57–74 СК) та порядок укладання шлюбного контракту (ст.ст. 92–103 СК), Кодекс законів України про працю – норми, якими передбачено укладення трудового договору (ст.ст. 21, 24, 24' КЗпП), Житловий кодекс – норми, що регулюють відносини користування житловим приміщенням та передачі його у власність, Земельний кодекс України – норми про оренду земельних ділянок та власність на земельні ділянки тощо.

Ще одним поширеним  джерелом цивільного права є також і інші закони, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК України. При цьому, визнавши за ЦК України та законами однакову юридичну силу, законодавець, з метою усунення суперечностей та конкуренції між цими нормативно-правовими актами, зазначає, що суб'єкт права законодавчої ініціативи, який подав до Верховної Ради України проект закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж ЦК України, зобов'язаний одночасно подати проект закону про внесення змін до ЦК України, які розглядаються ВР України одночасно (абз. 3 ч. 2 ст. 4 ЦК). В один рівень із законами слід поставити також і декрети Кабінету Міністрів України, окремі з яких чинні і до сьогодні.

До цивільного законодавства  відносять також і низку підзаконних  актів, які, хоча і стоять за ієрархією нижче Конституції, міжнародних договорів та законів, проте за певних обставин також є джерелами цивільного права. Це, наприклад, цивільні відносини можуть регулюватись актами Президента України у випадках, встановлених Конституцією України (ч. 3 ст. 4 ЦК). Актами цивільного законодавства є також постанови Кабінету Міністрів України, які не можуть суперечити положенням ЦК України або іншого закону (ч. 4 ст. 4 ЦК). До джерел цивільного законодавства також належать і нормативно-правові акти інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим, але лише у випадках і в межах, встановлених Конституцією України, ЦК України та іншими законами (ч. 5 ст. 4 ЦК). При цьому, якщо ці нормативно-правові акти врегульовують права, свободи та обов'язки громадян або мають міжвідомчий характер, то підлягають обов'язковій державній реєстрації в Міністерстві юстиції України.