Фінансове право як галузь права

ФІНАНСОВЕ ПРАВО ЯК ГАЛУЗЬ ПРАВА 

(лекції- 2 години, практичні заняття — 1 година, самостійна робота — 2 години)

План

1. Предмет і метод фінансового права.

2. Система  фінансового права.

3. Джерела  фінансового права. Фінансове законодавство.

4. Фінансове право в системі права.

5. Наука  фінансового права.

Основні категорії: фінансове право; предмет фінансового  права; метод фінансового права; джерела фінансового права; система  фінансового права; фінансове законодавство; фінансовий закон.

2.1. Предмет і метод фінансового права 

Організація, управління, контроль фінансової діяльності держави передбачає чітку правову  врегульованість відносин руху публічних фінансових ресурсів. Це означає визначеність у разі виокремлення об’єкта регулювання, системи суб’єктів відносин, їх повноважень, прав і обов’язків. Не варто зводити фінансово-правове регулювання тільки до руху коштів. Ці відносини є предметом кількох галузей права. Предметом фінансового права є тільки відносини, що регулюють рух публічних фінансів, які утворюються у зв’язку з функціонуванням державних фінансів та фінансів територіальних громад. Отже, фінансове право є сукупністю правових норм, що регулюють суспільні відносини у сфері формування, розподілу й використання централізованих і децентралізованих грошових фондів держави і територіальних громад. Саме на такому підході ґрунтується визначення предмета фінансово-правового регулювання, меж цієї галузі.

Фінансове право можна аналізувати в  кількох аспектах: як галузь права, як науку і як навчальну дисципліну. Як галузь права фінансове право  належить до публічних галузей. Однак  її публічний характер припускає  свій предмет регулювання, особливості  методу, які не властиві іншим галузям  і цим виокремлюють царину однорідних суспільних відносин.

Відносини, що становлять предмет фінансового права, мають певні ознаки:

- складаються  у сфері фінансової діяльності держави;

- реалізуються  в процесі руху (формування, розподілу  і використання) грошових фондів  публічного характеру; 

— їх об’єктом є грошові фонди держави і  територіальних громад; 

— припускається  виняткова роль держави в цих  відносинах. Отже, предметом фінансового  права є суспільні відносини  у сфері 

фінансової  діяльності держави і територіальних громад з приводу формування, розподілу  і використання централізованих  і децентралізованих фондів публічних  фінансів. 

У фінансових правовідносинах найбільш чітко  порівняно з іншими правовідносинами простежуються державно-владна і  майнова сторони. Відносини з  приводу публічних фінансів є  владно-майновими: з одного боку, держава  наділяє компетентні органи владними повноваженнями і контролює надходження  коштів у бюджет, з другого —  ці відносини регулюють формування власності держави, хоча спочатку й  у специфічній грошовій формі. Розглядаючи  цю проблему, Ю. А. Ровинський звертав увагу на різний ступінь прояву владного характеру методу правового регулювання, що відмежовує фінансове право від інших галузей1. Рівень прояву владного характеру дає змогу визначити і специфіку правовідносин. Головною особливістю методу регулювання цієї групи відносин є відсутність права оперативної самостійності суб’єктів. Права та обов’язки відносин регламентуються однозначно, без будь-яких варіантів і переважно імперативними нормами. 

Аналізуючи  предмет фінансового регулювання, доцільно враховувати фундаментальне положення Ю. А. Ровинського про зміст фінансових правовідносин як владно-майнових, яке використовують 

у своїй  роботі практично всі фахівці  галузі. При цьому слід звернути увагу саме на нерозривність відносин влади і специфічних майнових відносин та регулювання їх як єдиного  цілого. Показовим щодо цього є  порівняння фінансових правовідносин  з адміністративними і цивільними правовідносинами. їх часто змішують, хоч їх розмежування має ґрунтуватися з позицій владно-майнових відносин. Отже, адміністративні правовідносини - владні, цивільні - майнові, фінансові  — владно-майнові. 

Якщо адміністративно-правове  регулювання — це державне управління певними сферами, цивільно-правове - охоплює майнові відносини, то фінансово-правове  визначається: 

1) особливим  майновим характером, який полягає  в тому, що власником майна  є держава й існує це майно  у специфічній формі — у  вигляді централізованих і децентралізованих  грошових фондів; 

2) владним  характером, який полягає в тому, що владні повноваження має  сам власник коштів. Саме єдність  владно-майнових засад і дає  змогу розрізняти фінансово-правові  відносини, визначати Ух єдність  і за такого підходу вирізнити  однорідні відносини, що є предметом  регулювання. 

Класифікувати фінансові відносини можна залежно  від1: 

- стадії  руху грошових фондів (формування, розподіл, використання грошових  ресурсів, контроль); 

- характеру  фінансово-правових інститутів (бюджетні, податкові, валютні тощо); 

- суб’єктного  складу відносин (можливі різні  варіації відносин, учасниками яких  виступають насамперед: держава,  територіальні громади, державні  органи, юридичні й фізичні особи). 

Проте групування фінансових відносин, видова особливість  кожної групи не позбавляють їх основного  загального змісту — утворення, розподіл і використання публічних грошових фондів. Держава забезпечує планомірність, гарантує і реалізує загальні принципи і форми фінансової діяльності, методи її регулювання. Фінансово-правовий аспект цих відносин визначається тим, що: 

- фінансові  ресурси забезпечують виконання  практично всіх функцій держави; 

за рахунок  фінансових відносин забезпечується формування централізованих і децентралізованих  грошових фондів; - відповідно до нормативних  актів відбувається рух публічних 

грошових  фондів. Важливим критерієм визначення природи галузі права, її місця в  системі права виступає метод  правового регулювання, під яким розуміють сукупність прийомів і  способів впливу права на суспільні  відносини. Метод правового регулювання  визначає також ступінь впливу на поведінку учасників суспільних відносин, на характер їх взаємозв’язків. Кожен метод правового регулювання  має характерні ознаки, сукупність яких і дає змогу реалізувати  завдання і мету правової регламентації. 

Аналіз системи  впливу на відносини, що регулюються  фінансовим правом, дає підстави для  висновку, що основною ознакою методу регулювання фінансових відносин є  державно-владні вказівки одними учасниками фінансових відносин іншим, що діють  від імені держави. Метод, що ґрунтується  на владному підпорядкуванні однієї сторони іншій, застосовують і в  інших галузях права (наприклад, в адміністративному), проте в  регулюванні фінансових відносин він  має специфіку. Так, особливістю  методу фінансового права є те, що владні приписи стосуються платників, порядку, умов і розміру платежів у бюджети, мети використання коштів та ін. Державними органами, які можуть давати розпорядження учасникам  фінансових відносин, є фінансові  органи. Інша особливість методу фінансового  права - широке застосування імперативних (тобто однозначних, що не допускають вибору) норм із метою формування бюджетів. 

Держава, забезпечуючи першочергові потреби (формування коштів на виконання державних функцій), установлює чіткі межі поведінки  підлеглих суб’єктів. Наприклад, їхній  обов’язок сплачувати податок, опосередкований  правом вимагати його сплати і контролювати його. Певна свобода зобов’язаних суб’єктів можлива лише в межах  імперативних приписів. Режим свободи  можливий у кількох формах: 

1) в межах  імперативного суб’єктивного права,  коли безумовне право фінансового  органа на перевірку може бути  реалізоване за власним планом, але при цьому обов’язкова  реалізація цього права є водночас  і його обов’язком, і засобом  здійснення його функцій; 

2) свобода  певного суб’єкта в межах делегованих  державою прав припиняти правовідносини (наприклад, залік сум податкової  застави в рахунок податкового  зобов’язання); 

3) свобода  зобов’язаних осіб при використанні  специфічних прав (наприклад, права  на застосування податкових пільг,  податкового кредиту). 

Основним  методом фінансово-правового регулювання  є імперативний. Він припускає  нерівність суб’єктів відносин для  забезпечення особливого стану і  ролі держави і виявляється у  владних приписах, наказах одних  суб’єктів іншим, що представляють  державу, органи самоврядування. Може скластися враження, що цей метод  повторює метод регулювання адміністративно-правових відносин, який також має владний, імперативний характер. Проте, на відміну  від останнього, метод фінансового  права має певну галузеву специфіку: 

- не ґрунтується  на вертикальній субординації, співпідпорядкованості  суб’єктів, тоді як владні  вказівки виходять від фінансових  органів, з якими інші суб’єкти  відносин не перебувають в  адміністративній залежності; 

більшість владних розпоряджень виходить від  органів, спеціально створених державою для фінансової діяльності; 

- не передбачає  повного підпорядкування і залежності  одного суб’єкта від іншого, а  стосується тільки економічного  змісту фінансової норми; 

- передбачає  чітку імперативність на всіх  рівнях законодавчого регулювання,  яка не змінюється і не знижується  залежно від типу законодавчого  акта (закону, інструкції тощо); регулювання  здійснюється щодо специфічного  об’єкта -публічних грошових фондів. 

Владність як зміст методу фінансово-правового  регулювання має свої особливості, які й реалізуються в імперативних приписах у сфері фінансової діяльності держави1, а саме: 

а) переважають  позитивні зобов’язання. Держава, видаючи  владні розпорядження, зобов’язує суб’єктів  виконувати їх (причому, нерідко в  однозначній формі); 

б) суб’єкти фінансового права чітко виконують  обов’язки відповідно до приписів законів і підзаконних актів. Права при цьому є похідними  від обов’язків; 

в) підстави виникнення правовідносин регулюються  на основі того, що за наявності певного  юридичного факту суб’єкт права  зобов’язаний вступити в ці правовідносини відповідно до закону, а не волі вибору; 

г) виявляється  юридична нерівність суб’єктів, коли одні з них мають однобічні  юридично-владні повноваження щодо інших  суб’єктів, тоді як останні не мають  адекватних повноважень щодо владних  суб’єктів. На цьому ґрунтується  правосуб’єктність: у владних суб’єктів  вона складається переважно з  прав, а в зобов’язаних - з обов’язків і похідних від них прав. Може скластися враження, що у фінансовому  праві, поряд з імперативним методом, застосовують також елементи диспозитивного методу. Приміром, у сфері регулювання  відносин з формування грошових ресурсів добровільного характеру (облігації  державної внутрішньої позики, казначейські сертифікати, лотереї тощо) поряд  з видимістю диспозитивності основою регулювання залишаються владні розпорядження. Справді, державні цінні папери придбавають добровільно, проте всі відносини, що випливають з цього факту, регулюються державними, однобічними розпорядженнями (терміни позики, відсотки, порядок погашення заборгованості не можуть бути предметом договору, вони закріплені законодавчо). 

Імперативний  метод фінансово-правового регулювання  передбачає застосування рекомендацій, погоджень. Дійсно, узгодження між суб’єктами фінансово-правових відносин можливі, але з приводу більш зручного, точного, своєчасного виконання  імперативного обов’язку, тобто  погоджують не саму природу обов’язку, а порядок, особливості його виконання. Рекомендації також доречні у  фінансовому праві, проте вони або  гарантуються, підкріплюються імперативними  розпорядженнями, або уточнюють  їх. 

При застосуванні імперативного методу можливе також  використання рекомендацій, погоджень, що передбачає право вибору в поведінці  підлеглого суб’єкта. Так, податкові  органи можуть надати підприємствам  податковий кредит (відстрочку платежу) на підставі спеціальної угоди. Крім того, часткова диспозитивність поведінки підлеглої сторони платника податків - може виявлятися й у можливості податкового планування. Однак усі ці особливості в кінцевому підсумку підпорядковані методу владних приписів.