Стратегія розвитку підприємства

Наприкінці 80-х років ХХ ст. з’явився новий  підхід до визначення поняття стратегії, який не суперечить минулим, але уточнює  деякі аспекти:

• у стратегії однаково важливі всі складові, бо на стадії впровадження можуть виникнути непередбачувані фактори, які значно змінюють результат;
• стратегія пов’язана також із внутрішніми чинниками діяльності організації;
• стратегія — це процес, що відображає філософію керівництва фірми [3, ст. 104].

На сьогодні існує багато визначень стратегії:

1) у  широкому розумінні стратегія  — це взаємопов’язаний комплекс  заходів щодо підвищення конкурентоспроможності  організацій;

2) у  практичному аспекті:

• це генеральна довгострокова програма чи спосіб дій стосовно вибору пріоритетів і розподілу ресурсів організації для досягнення її цілей;
• засіб досягнення довгострокових цілей фірми;
• продумана сукупність норм і правил, що лежать в основі розробки та прийняття стратегічних рішень, які впливають на майбутній стан підприємства [4, ст. 321].

Отже, стратегія — це конкретизована у певних показниках позиція в середовищі, яку займає підприємство, це — своєрідний погляд на внутрішнє і зовнішнє середовище і спроба знайти шляхи ефективного пристосування до зовнішніх, неконтрольованих фірмою факторів, а також проведення необхідних змін елементів та їхніх комбінацій внутрішнього середовища.

Стратегія розглядається як зразок, до якого  прагне наблизитись організація (підприємство). Найчастіше за зразок беруть процвітаючу  фірму, аналізують її позитивні сторони  діяльності й намагаються скористатися її досвідом. Наприклад, такий підхід використовувала свого часу японська фірма «Камацу», що вивчала діяльність американської фірми «Катерпіллер». «Катерпіллер» займала 60-70% світового  ринку сільськогосподарських, транспортних, будівельних та інших видів техніки. Нині «Камацу» є головним конкурентом  свого «зразка», витісняє його з  ринків.

З іншого боку, стратегію як мету управління можна визначити як ідеальну модель підприємства, в якій реалізується «бачення» його керівників і власників і яка побудована з використанням SWOT-аналізу.

Процес  прийняття та виконання стратегічних рішень, центральна ланка якого —  стратегічний вибір, що ґрунтується  на зіставленні власного ресурсного потенціалу з можливостями та загрозами  зовнішнього середовища, у якому  діє підприємство, називається стратегічним управлінням.

Об’єкт  стратегічного менеджменту —  зовнішнє середовище, відстежування  змін, пристосування до них, пошук  можливостей у конкурентній боротьбі

[5, ст. 146].

Вплив стратегічного управління на результативність діяльності організації:

1. організація може звести до мінімуму негативні наслідки фактора «невизначеності майбутнього»;
2. підприємство має змогу зосередитись на вивченні факторів зовнішнього середовища, що формують зміни, і відповідним чином пристосуватись до них;
3. фірма може отримати необхідну базу для прийняття стратегічних і практичних рішень;
4. організація стає керованішою, оскільки за наявності стратегічних планів є змога порівнювати досягнуті результати з поставленими цілями, конкретизованими у вигляді планових завдань.

Стратегічне управління, не є універсальним для  будь-яких ситуацій і завдань. Існують  обмеження на використання стратегічного  управління:

• стратегічне управління не може дати точного і детального опису майбутнього;
• стратегічне управління не можна звести до сукупності правил, процедур, схем діяльності. Воно не дає рекомендації, що і яким чином робити у разі розв'язання певних завдань або у певних ситуаціях. Кожен менеджер розуміє та реалізує стратегічне управління по-своєму;
• процес стратегічного управління вимагає величезних зусиль і великих затрат часу і ресурсів;
• різко зростають негативні наслідки помилок стратегічного передбачення та вибору;
• часто забагато уваги приділяється стратегічному плануванню. Проте розробка стратегічного плану не настільки важлива. Головне — це реалізація стратегічного плану, здійснення змін, що спричиняє опір персоналу і відбувається із значними проблемами [5, ст. 147].

Характеристики  стратегічного менеджменту:

1. Суб'єкти стратегічного управління. За розроблення і вибір стратегії відповідає вище керівництво організації. В заходах з реалізації стратегії беруть участь менеджери всіх рівнів управління і співробітники підприємства.
2. Зміст місії. За стратегічного управління головним завданням є виживання в довготерміновій перспективі шляхом установлення динамічного балансу з оточенням, задоволення потреб зацікавлених в діяльності підприємства осіб: споживачів, акціонерів, керівництва, персоналу, ділових партнерів та ін. Місія підприємства за нестратегічного управління полягає у виробництві товарів і послуг з метою одержання прибутку від їх реалізації.
3. Головна увага керівництва. Зовнішнє середовище, відстеження і адаптація до його змін, пошук можливостей в конкурентній боротьбі — об'єкт головної уваги керівництва підприємств за стратегічне управління. За звичайного управління керівники, в першу чергу, вирішують внутрішні проблеми підприємств.
4. Фактор часу. Стратегічне управління орієнтоване на довгострокову перспективу. В розвинутих країнах із стабільним середовищем підприємства можуть розробляти стратегію розвитку на 5,10,15 років і більше. Звичайне (оперативне) управління передбачає розроблення середньо- і короткострокових планів (на 1-2 роки), що забезпечують реалізацію стратегії.
5. Порядок планування. Стратегічне планування починається з оцінки потреб ринку, аналізу дій конкурентів, вивчення тенденцій розвитку галузі. За звичайного управління планування починається з аналізу внутрішніх можливостей і ресурсів організації.
6. Критерії ефективності управління. За звичайного управління такими критеріями є забезпечення прибутковості та раціонального використання виробничого потенціалу. За стратегічного управління найважливішими критеріями ефективності є своєчасність і точність реакції організації на нові запити ринку і зміни в оточенні.
7. Підхід до управління персоналом. За звичайного управління працівники є одним із основних видів ресурсів, виконавцями окремих функцій і завдань. За стратегічного управління працівники — це основа організації, головна цінність і джерело добробуту, якщо їхні професійні якості відповідають обраній стратегії підприємства.
8. Масштаби діяльності підприємства. Стратегічне управління здійснюється керівництвом середніх і великих підприємств на формальній основі з розробленням і затвердженням необхідних документів. Керівництво невеликих організацій, якщо і займається розробленням і реалізацією стратегії, то менш формальною, за допомогою періодичного обговорення довготермінових цілей і заходів з її досягнення [5, ст. 149].

1.2 Принципи  і особливості стратегічного  планування

До основних особливостей сучасного планування належать:

1. збільшення масштабності й комплексності завдань організації, що спонукає керівництво використовувати значну кількість спеціалістів. Оскільки кожен фахівець «розмовляє власною мовою», має свою точку зору щодо способів досягнення основних цілей організації, спеціалізація може призвести до порушення узгоджених дій. Саме планування дає змогу поєднати точки зору і дії різних фахівців у єдине ціле;
2. зростання значення часу. Будь-які послуги, продукти, ідеї (як результат реалізації планування) повинні бути представлені ринку, споживачам не раніше і не пізніше, а точно у визначений термін;
3. обмеженість і подорожчання ресурсів. Тому дуже важливо забезпечити їх раціональне використання. План повинен бути розроблений так, щоб забезпечити оптимальне використання обмежених ресурсів;
4. зростання важливості контролю над витратами, рентабельністю запланованих і реалізованих проектів, програм;
5. підвищення рівня ризику при реалізації цілей організації. Тому для фінансування реалізації цілей необхідне їх серйозне обґрунтування, ресурсне забезпечення;
6. значний вплив змін у бізнес­оточенні організації на процес планування, необхідність оперативного втручання для коригування планів;
7. залежність досягнення цілей організації від участі кожного її працівника;

8)        часті зміни складу керівництва і виконавців, що змушує звертати значну увагу на послідовність роботи над реалізацією цілей підрозділів і організації загалом [3, ст. 289].

Під принципами планування слід розуміти об'єктивну  категорію науки планування, що виступає в якості відправного основного  поняття, що виражає сукупну дію  ряду законів розвитку як об'єкта планування, що визначає завдання, напрямок і характер складання, можливості виконання планових завдань, а також перевірки їх виконання.

Стратегічне планування є центральним елементом  системи керування суспільством, фірмою, для нього також загальнозначущими  є слідуючі основні принципи керування, до яких відносяться:

1. Принцип  єдності економіки й політики  при пріоритеті політики. Змістом  цього принципу є вимога, згідно  з якою розроблювачі прогнозів,  стратегічних програм і планів  повинні виходити із цілей  політики, наміченої до реалізації  відповідними суб'єктами керування.  Політика це не що інше, як  організаційно оформлена система  інтересів суспільства. Вона виражає  відношення між людьми й до  держави, напрямок її діяльності  убік, що дозволяє реалізувати  ці інтереси. У системі інтересів  центральне місце займають економічні  інтереси, вони є визначальними  в порівнянні з усіма іншими  й у цьому змісті політика  не може не бути концентрованим  вираженням економіки. Разом з  тим, для безперешкодного розвитку  економіки, потрібні відповідні  політичні умови, необхідна держава  з усіма своїми інститутами  і органами влади. Тому політика  виступає в якості направляючого  русла, у рамках якого функціонує  економіка будь-якої країни. Тому, без пріоритетного початку політики  в керуванні економікою остання  не може успішно розвиватися,  чим й визначається співвідношення  між економікою і політикою.

2.Принцип  єдності централізму й самостійності.  Сутність цієї закономірності  стратегічного планування полягає  в тому, що підготовлені регулювальними  органами проекти рішень у  формі прогнозів, стратегічних  програм і планів, з одного  боку, повинні базуватися на інформації  про наміри господарюючих суб'єктів,  враховуючи їх інтереси, а з  іншого - забезпечувати вплив на  них у потрібному для суспільства  напрямку. У рамках фірми, корпорації, централізм і самостійність у стратегічному плануванні, знаходять своє конкретне застосування в наданні своїм філіям максимально можливої свободи в господарській діяльності, у т.ч. і в плануванні, але в рамках загальної стратегії фірми, корпорації.

3.Принцип  наукової обґрунтованості й ефективності  прогнозів, стратегічних програм  планів означає необхідність  урахування в процесі їх складання  наступних вимог:

а) дія  всієї системи законів розвитку суспільства, що визначають зміст і  напрямок окремих елементів і  сфер діяльності. Розробляючи прогнози, проекти стратегічних програм і  планів, їх укладачі повинні виходити із сутності, змісту й форм прояву в  практичній діяльності економічних  законів ринкового господарства, законів розвитку соціальних відносин, законів розвитку науки й техніки;

б) глибоке  вивчення й практичне використання в плановій роботі досягнень сучасної вітчизняної й закордонної науки  й техніки, з метою своєчасного  здійснення структурної перебудови економіки. Матеріалізації в господарській  практиці найважливіших напрямків  науково технічного прогресу, екологізації виробництва, забезпеченні його соціальної спрямованості, а також високий  рівень інтенсифікації й ефективності;

в) на основі широкого використання економічних  інструментів орієнтувати фірми, корпорації на своєчасне технічне озброєння, конструкцію  й відновлення виробництва, сприятливість  до наукового прогресу. Швидке реагування на постійно мінливі потреби суспільства;

г) забезпечення в процесі стратегічного планування органічної єдності стратегічних і  тактичних планів, програм і прогнозів;

д) підвищення ступеня вірогідності планово-облікової  інформації, що є інформаційною базою для розрахунків показників прогнозів, стратегічних програм і планів;

е) постійне вдосконалювання технології розробки всіх планових документів;

ж) забезпечення комплексного використання всіх інших  елементів методології стратегічного планування.

4. Принцип  комбінації загальних і локальних  інтересів при пріоритеті інтересів  більш високого рангу й стимулювання  особистої й колективної зацікавленості  у виконанні завдань стратегічних  програм і планів. Цей принцип  означає: 

• об'єктивну необхідність органічного вв'язування інтересів різних класів, соціальних шарів, колективно комерційних організацій і окремих працівників у єдину систему й забезпечення в процесі керування стратегічних цілей програм і проектів планів.
• при регулюванні відтворювальних процесів, що відбуваються в національній економіці за допомогою федеральних і регіональних цільових, комплексних стратегічних програм і планів, вирішувати ці проблеми виходячи із пріоритету для усіх членів суспільства інтересів зміцнення його безпеки й інших загально людських цінностей;
• створення за допомогою системи економічних стимулів, у вигляді різноманітних форм заробітної плати, премій, податкових і кредитних пільг, забезпечення необхідними матеріальними ресурсами, особистої колективної зацікавленості працівників в успішному виконанні планових завдань. Непогодженість інтересів господарюючих суб'єктів, усередині трудових колективів не дозволяє управляти економічними й соціальними процесами, досягати намічених цілей, а відсутність економічних стимулів трудової активності людей, призведе до низької ефективності праці, до руйнування самої економічної системи.

5) цільова  спрямованість планування. Вихідним  пунктом планування є чітко  і виважено визначені кінцеві  цілі;

6) принцип  системності у плануванні. Планування  повинно охоплювати всі сфери  діяльності підприємства, враховувати  всі тенденції розвитку, зміни  ситуації. Застосування системного  підходу при обґрунтуванні та  визначенні планових завдань  на всіх рівнях управління полегшує забезпечення субординації цілей;

7) принцип  безперервності планування, що означає:  забезпечення постійної планової  перспективи; формування і періодичні  зміни горизонту планування з  урахуванням ситуації на підприємстві, у зовнішньому середовищі; взаємозв’язок,  узгодження і коригування довго­, середньо­ і короткотермінових  планів; 

1.3 Вплив  застосування стратегії на розвиток  підприємства