Розподіл влади в країнах зі змішаною формою правління. Принцип розподілу влади у практиці конституціоналізму України

Звідси видно, що, проводячи відмінність між законодавчою і виконавчою владою, Руссо у жодному випадку не допускає незалежність уряду від народу-законодавця. Що стосується судової влади, то Руссо надає їй значно менше уваги, але підкреслює неухильну зв'язаність її законами, в той же час підкреслюючи її необхідну організаційну самостійність по відношенню, як до законодавця, так і до уряду.

Руссо виходить з того, що рівновага сфер влади в державі, їх узгоджена діяльність повинні забезпечуватися не відособленням або зіставленням їх один одному, не за допомогою взаємних стримань і противаг, як це пропонував Монтеск’є, а завдяки переважанню верховної законодавчої влади, що утілює суверенітет народу.

Будь-яка влада, будь-яка система законів повинна забезпечувати громадянам максимум свободи і рівноправності. Руссо також відзначав, що багаті люди завжди залишаються безкарними. Уряд, яким би він не був по своїй формі - демократичним, аристократичним або монархічним,він повинен знаходитися під постійним і безперестанним наглядом народу. Всякий уряд тимчасовий і може бути відмінений народом, доручення якого він виконує. «…Охоронці виконавчої влади, - говорить Руссо, - зовсім не пани народу, а його урядовці; що він може їх призначати і зміщувати, коли це йому бажано, що для них йдеться …про те, щоб покорятися; і що, беручи на себе посадові обов'язки, які Держава покладає на них, вони лише виконують свій обов’язок громадянина, не маючи жодним чином права обговорювати умови.» Щоб запобігти можливості захоплення урядом верховної влади Руссо рекомендує часто скликати народні збори і ставити перед ними питання: чи бажає народ зберегти дану форму правління і даних осіб, що стоять на чолі держави, народ може у будь-який момент відмінити навіть самий договір, на якому засновано державу: «не існує в Державі ніякого основного закону, який не може бути скасований, не виключаючи навіть і суспільної угоди. Бо якби всі громадяни зібралися, щоб розірвати цю угоду із загальної згоди, то можна не сумніватися, що вона була б цілком законним чином розірвана.

2 Розподіл влади у  зарубіжних країнах Європи

2.1 Розподіл влади в  парламентарних монархіях і республіках

Всі сучасні демократичні теорії держави і права визнають народ за єдиного носія і джерело влади. Владу народ здійснює як безпосередньо (референдум, народна законодавча ініціатива), так і через своїх представників. Таким органом народного представництва, якому довіряється рішення найважливіших державних справ і встановлення законів держави, є парламент.

В тріаді властей (законодавчої, виконавчої і судової) парламент - носій законодавчої влади і найвищий представницький орган - зайняв перше місце. В Європі домінують держави з парламентською формою правління. При цьому важливо мати на увазі, що до числа країн з парламентською формою правління належать як монархічні, так і республіканські держави. (У Західній Європі їх взаємовідношення приблизно рівне. З 12 держав, що входили в 1994 році в європейський союз, 6 - республік і 6 - монархій.)

У всіх парламентарних республіках і монархіях головними інститутами, які створюють конституційний механізм влади, є: глава держави, парламент, уряд, найвищі судові органи. Вони представляють певну гілку влади і володіють необхідною предметною компетенцією. Цілком природно, що орган законодавчої влади здійснює повноваження, пов'язані з розробкою і ухваленням законів. Уряд управляє державними справами і забезпечує виконання законів. Суд здійснює правозастосовну діяльність. На нього покладений захист прав і інтересів кожної людини від будь-яких злочинних посягань. Його головне призначення - бути вартовим особистої свободи.

На практиці реальна схема розподілу влади, механізм реалізації цього принципу виглядає набагато складніше. Пов'язано це з тим, що в даній групі країн, у відмінності від президентських республік, розподіл влади проводиться не так жорстко. Взаємопереплетення функцій і компетенцій законодавчої і виконавчої влади іноді таке значне, що дозволяє деколи засумніватися в реальності здійснення цього принципу. Все це дає право на точку зору, що насправді розподіл влади в парламентських країнах відсутній. Подивимося, як йде справа на практиці.

У всіх країнах з парламентською формою правління є, як правило, одноосібний глава держави - монарх або президент. Глава держави формально наділений широкими повноваженнями, але на ділі не має майже ніякої влади. Його повноваження здійснюють інші державні органи, в основному уряд. Проте глава держави має великий авторитет. Порядок заміщення глави держави різний в монархіях і республіках. Монарх займає свій пост довічно.

У парламентарних республіках главою держави є президент. Він вищий посадовець держави і верховний представник країни. Він обирається на певний термін. (Правда відомі випадки довічного обрання президента.) На відміну від президентських республік і країн із змішаною формою правління в парламентарних країнах президент обирається, як правило, не населенням безпосередньо (хоча є і виключення, наприклад, Австрія, Ірландія, Португалія), а колегією вибірників, полягаючої переважно з парламентаріїв.

Конституційні акти містять звичайно вельми широкий перелік повноважень, що належать главі держави. Так, згідно Конституції Іспанії, король є і законодавцем, і керівником виконавчої влади, і головою адміністрації президента і озброєних сил. Але насправді король Іспанії жодне з цих повноважень не здійснює самостійно. Монарх - політично не відповідальна особа. Його акти не мають ніякої законної сили, якщо не скріпляє підписом глави уряду або, залежно від конкретного вирішуваного питання, іншого вищого посадовця. (Це так званий інститут контрассигнатури.)

Глава держави в парламентарних монархіях і республіках, дійсно користується не владою, а впливом. Проте, цей вплив деколи такий значний, що може впливати на процес формування провідних державних інститутів. А це в свою чергу, позначається на механізмі реалізації принципу розподілу влади.

Носієм законодавчої влади в даних країнах є парламент. Його положення в системі державних органів визначається тим, що він є найвищим представницьким органом. Більшість парламентів має двопалатну структуру. Порядок формування палат в різних країнах різний. Нижня палата складається завжди з депутатів, обраних шляхом вільного, таємного, загального, рівного виборчого права. Верхня палата формується за іншими принципами. Так у федераціях це представники суб'єктів федерації, а в Англії, наприклад, верхню палату представляють пери і духовна верхівка, що є пережитком станово-представницької монархії.

У країнах з парламентарними формами правління партії виконують виключно важливу роль у всій діяльності парламенту. У деяких країнах саме лідер партії, що перемогла, стає прем'єр-міністром країни. При всіх особливостях політичної і організаційної структури парламенту і його палат досить виразно простежується тенденція - не допустити, щоб партія, явно домінуюча в парламенті, повністю підпорядкувала собі керівні і допоміжні органи і саму процедуру роботи. Певна система противаг діє і в даному випадку. Думки і голос меншини обов'язково повинні бути почуті. У цьому одна з характерних особливостей парламентської демократії.

Особливу важливу частину повноважень парламенту складає його участь у формуванні інших державних органів і контроль за діяльністю виконавчої влади. У країнах з парламентськими формами правління представницький орган завжди має вирішальну роль у формуванні уряду. Також уряд підзвітний перед парламентом. До числа найпоширеніших і відоміших форм парламентського контролю за діяльністю виконавчої влади відносяться усні і письмові питання депутатів, контрольні і слідчі комісії, інститут парламентської відповідальності уряду.

Парламент також має ряд повноважень у сфері зовнішньої політики і оборони. До компетенції представницького органу відносяться питання війни і миру. На основі закону здійснюється ратифікація міжнародних договорів і угод.

Носієм виконавчої влади у всіх країнах з парламентською формою правління є уряд. Незалежно від назви - рада міністрів, кабінет, федеральна рада, державна рада і т. і. - воно завжди залишається колегіальним органом, що здійснює функції управління державними справами. Уряд повинен забезпечити виконання законів, і він керує державними справами. В даний час уряд, як правило, володіє законодавчою ініціативою. За урядом або навіть за главою закріплюються також найважливіші повноваження, як вироблення національної політики і її здійснення. У зв'язку з цим багато дослідників вважають за краще використовувати термін не "виконавча", а "урядова" влада.

Сучасний уряд - найважливіша складова частина механізму здійснення влади. Уряд зосереджує в своїх руках провідних політичних діячів, що очолюють правлячу партію або коаліцію. Уряд і особливо його глава виконують вирішальну роль в розробці, формулюванні і реалізації внутрішньої і зовнішньої політики держави. "Уряд - свідчить Конституція Іспанії, - керує внутрішньою і зовнішньою політикою, цивільною і військовою адміністрацією і оборони країни. Воно здійснює виконавчу владу відповідно до Конституції і законів".

Володіючи широкими повноваженнями, уряд завжди залишається під контролем парламенту і завжди у всіх країнах з парламентською формою правління воно несе відповідальність перед парламентом. Як правило, парламент може відправити уряд до відставки.

Тільки добре відладжена система стримувань і противаг, без якої не може функціонувати механізм розподілу влади, забезпечує ефективну і легітимну владу. Відшукання такого балансу інститутів і інтересів - одна з найважливіших задач, що стоять перед тими, кому довірив народ конструювання і приведення у дії складного і багатоманітного механізму здійснення влади.

2.2 Розподіл влади в  країнах зі змішаною формою  правління

Франція належить до числа держав, що зіграли особливу роль в становленні концепції і затвердженні принципу розподілу влади. Французька революція 1789 року поклала шлях до перетворення декілька абстрактної і відвернутої теорії в провідний конституційно-правовий принцип, на якому покоїться сьогодні державний лад будь-якої демократичної держави.

Оскільки у французькому праві основні права і свободи сформульовані як основоположні принципи, то можна зробити висновок, що вони не підлягають перегляду або відміні законодавцем. А орган конституційного нагляду повинен стежити, щоб прокламовані принципи (включаючи і розподіл влади) не порушувалися у поточному законодавстві.

До числа основних принципів Конституція відносить національний суверенітет. Він належить тільки народу і ніяка окрема особа або група не можуть привласнити собі його здійснення.

Здійснення національного суверенітету відповідно до принципу розподілу влади покладається на три гілки влади. Центральне місце в системі державних органів Франції відведене президенту республіки. Повноваження президента торкаються найважливіших сторін державного життя. Він глава держави. Він здійснює верховне представництво країни у всіх актах внутрішньополітичного і міжнародного життя. Він забезпечує дотримання Конституції і нормальне функціонування державних органів і спадкоємність держави. Він гарант національної незалежності, територіальної цілісності і дотримання міжнародних договорів. Він очолює озброєні сили країни. Президент Франції не несе політичної, тобто парламентарної відповідальності.

Специфіка положення президента у Франції полягає у тому, що через свої повноваження він як би бере участь у функціонуванні кожної з гілок влади. І в той же час жодну з них не можна ототожнювати з президентом.

З 1962 року президент обирається на загальних прямих виборах. Президент обирається строком на 7 років. Обмеження в переобранні у Франції не передбачено. У Франції відсутній пост віце-президента. У разі вакансії поста глави держави його обов'язки тимчасово виконує голова сенату - верхньої палати парламенту. Виконуючий обов'язки декілька обмежений в своїх повноваженнях. Він не може оголошувати референдум, достроково розпускати Національні збори або проводити перегляд Конституції.

Президент республіки наділений розширеними повноваженнями. Частину з них він здійснює самостійно, частина - сумісно з іншими державними органами.

Виконавча влада у Франції, як і у всіх інших країнах зі змішаною формою правління має подвійний характер. Вона здійснюється і президентом і урядом. Президент бере участь в здійсненні всіх найзначущих функцій, які закріплені за урядом. Президент може брати участь і в здійсненні деяких функцій судової влади. Він призначає членів Вищої ради магістрату і є його головою. Даний орган здійснює дисциплінарну владу відносно суддівських працівників. Президенту належить право помилування. Президент є гарантом судової влади.

Статус і повноваження президента Французької Республіки підтверджують, що даний інститут не можна однозначно віднести тільки до однієї гілки влади.

У Франції, як і у всіх інших демократичних державах, забезпечені самостійність і незалежність судової влади. Помітно складніше виглядають взаємостосунки між законодавчими і виконавчими державними органами.

Носієм законодавчої влади в П'ятій Республіці, хоча і з деякими обмовками щодо регламентної влади, є парламент. Парламент Французької Республіки складається з двох палат. Національних зборів (нижня палата) і сенату (верхня палата). Нижня палата є органом загальнонаціонального представництва. Вона обирається шляхом загальних, рівних і прямих виборів при таємному голосуванні. Сенат формується шляхом непрямих виборів. Його члени обираються по департаментах особливими колегіями вибірників.

Двопалатну структуру виправдовують часто посиланням на необхідність забезпечити дії системи стримань усередині парламенту. Згідно Конституції, закон вважається прийнятим, якщо він схвалений обома палатами в ідентичній редакції. Якщо примирлива процедура не дасть результатів і не буде згоди палат між собою, вважається відхилюючим. Але у разі подібних розбіжностей між палатами уряд може просити винести Національні збори остаточне рішення. До сказаного треба додати, що саме Національним зборам належить вирішальне слово при остаточному затвердженні бюджету. Тільки Національні збори можуть прийняти резолюцію осуду або відмовити в довірі уряду. Все це говорить, що нижня палата виконує переважну роль при здійсненні парламентських функцій, хоча формально рівні при здійсненні законодавчих функцій. Вважається, що перевага нижньої палати не суперечить ніяким демократичним принципам оскільки саме нижня палата представляє загальнонаціональні інтереси, що підтверджує і порядок її формування.