Бюджетная политика Украины

     У складних процесах бюджетного регулювання  треба виокремлювати вертикальне  та горизонтальне бюджетне регулювання. Вертикальне бюджетне регулювання має на меті забезпечення необхідними дохідними джерелами всіх ланок бюджетної системи (державного бюджету України та місцевих бюджетів) відповідно до наявного порядку розмежування повноважень між органами державної влади та місцевого самоврядування. Вирішення цього завдання досягається шляхом розподілу видатків між ланками бюджетної системи та надання їм доходів, достатніх для фінансування цих видатків.

      Горизонтальне бюджетне регулювання покликане усунути розбіжності між рівнями бюджетної забезпеченості в розрізі місцевих бюджетів (міських, районних у містах, селищних та сільських). Іншими словами, основний зміст горизонтального бюджетного регулювання полягає у фінансовому вирівнюванні  бюджетів у територіальному розрізі. Причому, горизонтальне вирівнювання здійснюється лише всередині такої групи місцевих бюджетів, як бюджети територіальних громад. Отже районні та обласні бюджети не мають власних дохідних джерел, а утворюються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів для задоволення спільних потреб територіальних громад. Щодо коштів державного бюджету України, які виділяються для збалансування місцевих бюджетів, то районні та обласні бюджети є лише відповідними щаблями на шляху їхнього просування до місцевих.

     Стан  горизонтального бюджетного регулювання  можна охарактеризувати на основі аналізу  розмірів видатків із бюджетів у розрахунку на душу населення. З огляду на те, що місцеві бюджети в Україні  функціонують в межах закріпленого Конституцією територіального устрою, то порівняння можливе лише в розрізі адміністративно-територіальних одиниць. Якщо в цілому по Україні у 2003 р. видатки на душу населення склали 1579 грн., то у 2005 р. –3002 грн. [1], то по Дніпропетровській області відповідно 704,5 та 1198,8 грн. [2].

     Отже, з місцевих бюджетів фінансування найважливіших  груп видатків здійснюється зі значними відхиленнями від середніх значень  в Україні, що є наслідком відмінностей в економічному та соціальному розвитку територій. Коливання розмірів видатків у розрахунку на одного мешканця означає, що потреби місцевого населення задовольняються по-різному в різних територіальних утвореннях. Тому завданням бюджетного регулювання є послаблення коливань у фінансуванні видатків з місцевих бюджетів, наближення фактичних їх розмірів до гарантованого державою мінімального рівня соціальних потреб, наукове обґрунтування цього рівня.

      Література:

      1. Статистичний щорічник України  за 2005 р. – К.: Видавництво „Консультант”, 2006. – 576 с.

      2. Статистичний щорічник Дніпропетровської області за 2005р. – Дніпропетровськ, 2006. – 526 с. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Головною  метою державного регулювання економіки  є реалізація конституційного положення  про те, що держава забезпечує її соціальну спрямованість (ст. 13).

Виходячи  з цього, найважливіші завдання суб'єктів, що реалізують свої управлінські повноваження в сфері економіки, полягають у забезпеченні економічної стабільності, гармонійного розвитку виробництва і соціальної сфери, зміцненні наукового потенціалу, створенні сприятливих умов для ефективного господарювання й оптимальної реалізації як суспільних, так і приватних інтересів.

При цьому  не можна не враховувати, що в перехідний період держава виконує ряд функцій, що не характерні для ринкових умов.

Так, вона залишається найбільшим суб'єктом ринку і регулює діяльність інших його суб'єктів, зберігає значний обсяг розподільчих функцій, активно впливає на розвиток самої людини, розглядаючи особистість як головний фактор суспільного прогресу і культури в широкому розумінні слова. Державне регулювання зачіпає інтереси, з одного боку, підприємств, установ, організацій, з другого — безпосередньо конкретних громадян. Держава активно пропонує їм різноманітні форми економічної взаємодії, а також визначає міру відповідальності за порушення правових установлень.

В основі адміністративно-правового впливу держави на економічну систему лежать відомі методи і форми державного управління, що подані відповідно до специфіки  даної сфери. Це різноманітні сполучення прямих і непрямих регуляторів, що дозволяють зосередити ресурси на розвитку базових галузей, забезпечити швидку окупність засобів, мобільність виробництва, попередження диспропорцій і стимулювання попиту на товари та послуги.

Найбільш  характерними з них є:

демонополізація економіки;

утворення вільних економічних зон;

створення промислово-фінансових груп;

залучення інвестицій (інвестування економіки);

роздержавлення  власності (приватизація).

Демонополізація економіки. Демонополізація — це здійснювана державою та її органами політика, спрямована на стримування монополізму (переважання на ринку одноосібного виробника, постачальника, продавця) й одночасно на розвиток конкуренції, шляхом сприяння створенню та існуванню конкуруючих підприємств, фірм, компаній тощо.

Демонополізація економіки і розвиток конкуренції в Україні забезпечуються згідно із спеціальною програмою, яка розробляється Кабінетом Міністрів України та затверджується Верховною Радою України (Державна програма демонополізації економіки і розвитку конкуренції).

Мета  політики демонополізації (антимонопольної політики) полягає у підвищенні ефективності суспільного виробництва, на її основі розвитку конкуренції як найважливішого регулятора ринкових процесів в економіці.

Захист  конкурентного середовища і суб'єктів, що господарюють, від монополізму здійснюється на основі Закону від 18 лютого 1992 p. "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності". Цей Закон визначає правові основи обмеження і попередження монополізму, недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності та здійснення державного контролю за додержанням норм антимонопольного законодавства.

Він містить  визначення основних понять у сфері  антимонопольної політики. Зокрема  в ньому вказується, що:

• товар  — це продукт діяльності (включаючи роботи, послуги, а також цінні папери), призначений для реалізації;

• ринок  товару (товарний ринок) — сфера  обороту товару однієї споживчої  вартості, в межах якої визначається монопольне становище;

• конкуренція  — змагальність підприємців, коли їх самостійні дії обмежують можливості кожного з них впливати на загальні умови реалізації товарів на ринку і стимулюють виробництво тих товарів, яких потребує споживач;

• монопольне становище — домінуюче становище  підприємця, яке дає йому можливість самостійно або разом з іншими підприємцями обмежувати конкуренцію певного товару на ринку. Монопольним визнається становище підприємця, частка якого на ринку певного товару перевищує 35 відсотків1;

• монопольна ціна — ціна, яка встановлюється підприємцем, що займає монопольне становище на ринку, і призводить до обмеження конкуренції і порушення прав споживача;

• монопольна діяльність — дії (бездіяльність) підприємця (підприємців) за умови монопольного становища на ринку одного підприємця (групи підприємців) у виробництві та реалізації товарів, а також дії (бездіяльність) органів влади і управління, спрямовані на недопущення, істотне обмеження чи усунення конкуренції;

• монопольне утворення — підприємство, об'єднання  чи господарське товариство та інше утворення, що займає монопольне становище на ринку;

• господарюючий  суб'єкт (підприємець) — юридична особа  незалежно від форми власності, що займається діяльністю по виробництву, реалізації, придбанню товарів (робіт, послуг), громадянин, який здійснює самостійну підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, група зазначених юридичних та (або) фізичних осіб, якщо одна або декілька з них здійснює контроль над іншими, тобто має вирішальний вплив на їх господарську діяльність, у тому числі на прийняття управлінських рішень на підставі: володіння їх акціями (паями, частками); володіння або права використання їх активів; прав, зафіксованих в установчих документах або угодах (контрактах); збігу більше, як чверті складу органів управління та (або) спостережних рад тощо.

До найбільш небезпечних порушень антимонопольного законодавства належать:

по-перше, зловживання монопольним становищем на ринку;

по-друге, неправомірні угоди між господарюючими суб'єктами;

по-третє, дискримінація підприємців органами влади та управління;

по-четверте, недобросовісна конкуренція.

Зловживаннями монопольним становищем вважаються:

нав'язування таких умов договору, які ставлять контрагентів у нерівне становище, або додаткових умов, що не належать до предмета договору, в тому числі  нав'язування товару, не потрібного контрагенту;

обмеження або припинення виробництва, а також  вилучення з обороту товарів  з метою створення або підтримки  дефіциту на ринку чи встановлення монопольних цін;

часткова  або повна відмова від реалізації чи закупівлі товару за відсутності альтернативних джерел постачання або збуту з метою створення або підтримки дефіциту на ринку чи встановлення монопольних цін;

інші  дії з метою створення перешкод доступу на ринок (виходу з ринку) інших підприємців; встановлення дискримінаційних цін (тарифів, розцінок) на свої товари, що обмежують права окремих споживачів;

встановлення  монопольне високих цін (тарифів, розцінок) на свої товари, що призводить до порушення  прав споживачів;

встановлення  монопольне низьких цін (тарифів, розцінок) на свої товари, що призводить до обмеження конкуренції.

Неправомірними  угодами між підприємцями визнаються угоди (погоджені дії), спрямовані на: встановлення (підтримання) монопольних  цін (тарифів), знижок, надбавок (доплат), націнок; розподіл ринків за територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації чи закупівель або за колом споживачів чи за іншими ознаками з метою їх монополізації; усунення з ринку або обмеження доступу на нього продавців, покупців, інших підприємців.

Дискримінацією підприємців органами влади і управління визнається:

заборона  створення нових підприємств  чи інших організаційних форм підприємництва в будь-якій сфері діяльності, а  також встановлення обмежень на здійснення окремих видів діяльності, на виробництво певних видів товарів з метою обмеження конкуренції;

примушення  підприємців до вступу до асоціацій, концернів, міжгалузевих, регіональних та інших об'єднань підприємств, а  також до пріоритетного укладання  договорів, першочергової поставки товарів певному колу споживачів;

прийняття рішень про централізований розподіл товарів, що призводить до монопольного становища на ринку;

встановлення  заборони на реалізацію товарів з  одного регіону республіки в інший;

надання окремим підприємцям податкових та інших пільг, які ставлять їх у привілейоване становище щодо інших підприємців, що призводить до монополізації ринку певного товару;

обмеження прав підприємців щодо придбання  та реалізації товарів; встановлення заборон  чи обмежень відносно окремих підприємців  або груп підприємців.

Дискримінацією  підприємців визнається також укладення  між органами влади і управління угод, створення структур державного управління або наділення існуючих міністерств, державних комітетів, інших структур державного управління повноваженнями для провадження перелічених вище дій1.

Недобросовісною конкуренцією визнається: неправомірне використання фірмового найменування, знаку для товарів і послуг або будь-якого маркірування товару, а також неправомірне копіювання форми, упаковки, зовнішнього оформлення, імітація, копіювання, пряме відтворення товару іншого підприємця, самовільне використання його імені; умисне поширення неправдивих або неточних відомостей, які можуть завдати шкоди діловій репутації або майновим інтересам іншого підприємця; отримання, використання, розголошення комерційної таємниці, а також конфіденційної інформації з метою заподіяння шкоди діловій репутації або майну іншого підприємця; замовлення, виготовлення, розміщення чи поширення юридичними або фізичними особами реклами, яка не відповідає вимогам чинного законодавства України і може завдати шкоди громадянам, установам, організаціям або державі.