Предмет, метод і система трудового права

ТРУДОВЕ ПРАВО

СЕМІНАРИ

ТЕМА 1. Предмет, метод і система трудового  права

1. Поняття і предмет трудового права.

Трудове право України — це система встановлених або санкціонованих державою правових норм, якими врегульовуються трудові та тісно пов'язані з ними відносини суспільної організації праці.

Трудовé прáво — сукупність норм, що регулюють трудові правовідносини працівників тобто питання робочого часу, відпочинку, заробітної платні, тарифів, охорони праці, праці жінок і молоді, робітничих організацій (профспілок), трудових конфліктів, соціального страхування тощо.

Трудове право  як галузь права – система правових норм, що регулюють сукупність суспільних відносин з приводу використання найманої праці.

Трудове право  як навчальна дисципліна – систематизовані знання, відповідно до типової програми, щодо предмета правового регулювання, норм правового права та їх особливостей.

Трудове право  як наука – система об’єктивних знань про поняття, розвиток, закономірності, принципи самостійної галузі права.

норми трудового  права, як і всі норми інших галузей права, за структурою як обов’язкової складової мають гіпотезу, в якій вказана сукупність об’єктивних соціальних умов дії диспозиції норми в часі, просторі та за колом осіб, а також суб’єктивні фактори, певні дії суб’єктів, а також включають сюди і санкцію як відповідальність за порушення прав інших учасників суспільних відносин, що регулюються цією нормою.

З усіх існуючих видів трудових відносин трудове  право у повному обсязі регулює  лише відносини так званої найманої праці або точніше відносини, що виникають на підставі укладення трудового договору. Усі інші відносини, що пов'язані з використанням праці, але мають в основі виникнення відмінні від трудового договору юридичні факти, можуть бути об'єктом правового забезпечення норм трудового права лише за умови, що спеціальним актом, яким вони регулюються, буде зазначено про можливість застосування щодо них трудового законодавства.

Отже, предметом  трудового права є суспільно-трудові  відносини, які виникають в результаті укладення трудового договору між працівником і роботодавцем.

Трудові відносини, що виникають на підставі укладення  трудового договору, становлять основу предмета трудового права, його "ядро", однак лише ними предмет цієї галузі не вичерпується. Існує ще ціла низка суспільних відносин, які забезпечують функціонування трудових відносин, що теж регулюються нормами трудового права. Особливістю цих відносин є те, що за відсутності трудових відносин вони існувати не можуть. Тобто за своєю природою це — відносини допоміжного характеру.

До таких  відносин, що виконують допоміжну  роль у забезпеченні трудових відносин, належать: відносини працевлаштування; навчання, підвищення кваліфікації та перекваліфікації працівників на виробництві; нагляду і контролю за дотриманням трудового законодавства; вирішення трудових спорів; соціального партнерства.

Усі ці суспільні  відносини разом з трудовими  і формують предмет правового  регулювання нормами трудового  права. Таким чином, предметом трудового права є трудові відносини, що виникають на підставі укладення трудового договору, і відносини, що тісно пов'язані з трудовими: працевлаштування, навчання і підвищення кваліфікації та перекваліфікації працівників, щодо контролю за дотриманням законодавства про працю, вирішення трудових спорів, а також відносини соціального партнерства.

 

2. Методи трудового права.

Метод трудового права – спосіб, спеціальний правовий процес, з допомогою якого право впливає на трудові відносини (встановлюються права, обов’язки, характер взаємовідносин суб’єктів), визначає правові засоби впливу в разі порушення наданих прав і обов’язків.

Для трудового  права України метод визначається нормативним регулюванням трудових відносин.

За допомогою  закріплення у відповідних нормах правомочностей і юридичних обов’язків фіксуються такі методи: дозвіл, наказ, заборона.

Залежно від способу впливу на поведінку  людей можна визначити два методи правового регулювання:

1) державно-нормативний метод - виражається в тому, що держава розробляє і приймає нормативні акти, спрямовані на здійснення управління трудовими відносинами;

2) локальний метод – проявляється переважно у формі трудового, колективного договору, іншими актами з питань трудового права.

Існують також, рекомендаційний метод, експериментальний метод.

 

В науці трудового  права під методом розуміється  спосіб, спеціальний правовий процес, за допомогою якого право впливає  на суспільні відносини, встановлюються права і обов'язки, характер взаємовідносин суб'єктів, правові засоби впливу в  разі порушення прав і обов'язків (див. Прокопенко В. І. Трудове право України: Підручник. - X.: Фірма "Консум", 1998. - С. 20).

Методу трудового  права властивий договірний характер праці та встановлення його умов. Найбільш поширеною підставою виникнення трудових правовідносин є трудовий договір (контракт). В умовах переходу до ринкових відносин підвищується значення договорів - як колективних договорів і угод, так й індивідуальних договорів, у регулюванні трудових прав і обов'язків, умов праці та її оплати, соціально-побутового забезпечення працівників. Договірний спосіб регулювання поєднується з рекомендаційним та імперативним способами.

Заслуговує  на увагу питання про специфіку  співвідношення в трудовому праві  імперативного і диспозитивного методів. Проблема полягає у визначенні співвідношення імперативних і диспозитивних норм: в яких випадках застосовувати формулу "повинен", "зобов'язаний", а в яких - "може". Зокрема, це питання пов'язане із загальним юридичним становищем суб'єктів трудового права - співвідношенням сторін при укладанні трудового договору.

 

 

3. Функції трудового права.

Якщо метод  правового регулювання – це спосіб впливу на суспільні відносини, то функція  права – це основні напрямки цього  впливу.

Отже функція права – це напрям правового впливу на суспільні відносини, що визначає службове призначення права в житті суспільства.

Функції :

1) економічна, виробнича. Трудове право активно впливає на виробництво та матеріальне забезпечення працюючих.

2) соціальна. За її допомогою формується особа працівника в напрямку, необхідному для суспільства. Проявом розвитку особи працівника є сумлінне ставлення до праці, участь у справах трудового колективу та громадських організаціях.

3) ідеологічна  (виховна), яка має загальну соціальну  спрямованість на справедливе  регулювання трудових відносин і виховання свідомості цієї справедливості – або - виражається у стимулюванні сумлінної праці і заохоченнях працівників, нормах дисциплінарної та матеріальної відповідальності працівників.

4) Захисна функція проявляється у нагляді та контролі за додержанням законодавства про працю при вирішенні трудових спорів. Ця функція застосовується в усіх стадіях правового регулювання праці.

5) Виробнича  функція виявляється у раціональному  використанні трудових ресурсів, стимулюванні продуктивної роботи, у нормах дисципліни праці та інших інститутах трудового права.

6) Функція розвитку  виробничої демократії виявляється  у правах і гарантіях діяльності  професійних спілок, повноваженнях  трудового колективу, розвитком  соціального партнерства.

 

4. Система трудового права.

Система трудового права України — це об’єктивний розподіл у певній логічно витриманій послідовності нормативного матеріалу за окремими структурними складовими: частинами, правовими інститутами та іншими об'єднаннями норм.

Система трудового законодавства характеризується складом, співвідношенням і внутрішньою побудовою джерел трудового права (законів, указів, постанов тощо). На відміну від системи трудового права, яка відображає взаємозв'язок правових норм і поділ їх на правові інститути, система трудового законодавства являє собою взаємозв'язок і поділ джерел права. Таким чином, система трудового законодавства — це об'єктивний розподіл та встановлення ієрархії нормативно правових актів, які регулюють трудові та тісно пов'язані з ними відносини. Система науки трудового права включає сукупність наукових поглядів, висновків та думок, які пов'язані з дослідженням норм трудового права України, практики їх застосування та трудового законодавства інших країн.

Традиційно у системі  трудового права виділяють Загальну та Особливу частини. Загальна частина охоплює норми, котрі містять найбільш принципові положення, що характерні для всіх видів відносин галузі права. До таких належать норми, які характеризують предмет і метод трудового права, принципи правового регулювання, форми участі трудових колективів в організації праці і управлінні виробництвом, норми, які встановлюють права і обов'язки суб'єктів трудового права. Особлива частина трудового права об'єднує такі інститути, як трудовий договір, робочий час і час відпочинку, заробітну плату, охорону праці, дисципліну праці, матеріальну відповідальність, трудові спори тощо.

Найбільш повний вияв система трудового законодавства  отримує у кодифікованому акті, яким є Кодекс законів про працю (КЗпП) України. Однак наявність у Кодексі глави "Загальні положення" не можна сприймати як відповідну загальну частину трудового законодавства, а тим більше Загальну частину трудового права. При характеристиці системи трудового права слід виходити перш за все із структури суспільних відносин, які складають предмет трудового права. Норми, що забезпечують регламентацію конкретних видів трудових і тісно пов'язаних з ними суспільних відносин, утворюють самостійні інститути трудового права, які у своїй сукупності і формують систему галузі.

Такими інститутами  є: трудовий договір, робочий час, час  відпочинку, заробітна плата, трудова  дисципліна, охорона праці, матеріальна  відповідальність, трудові спори, колективне договірне регулювання праці, підготовка і перекваліфікація кадрів, зайнятість населення, нагляд і контроль за дотриманням законодавства про працю.

 

ТЕМА 2. Суб’єкти трудового права

 

1. Поняття і класифікація суб’єктів трудового права.

Суб’єкти трудових правовідносин.

- громадяни

- підприємство

- власник

- трудовий колектив

- профспілковий  орган

- державні органи

суб'єкти трудового права — це фізичні особи чи організації, які відповідно до закону наділені здатністю мати та здійснювати безпосередньо або через представника суб'єктивні права та нести юридичні обов'язки.

Залежно від кількісного складу учасників суспільних зв'язків суб'єктів трудового права можна підрозділити на індивідуальні та не індивідуальні.

Індивідуальні суб'єкти трудового права — це трудящі, працівники та фізичні особи, які наймають працівників на роботу. Основне, що характеризує індивідуального суб'єкта трудового права — це те, що ним може виступати тільки людина.

Не  індивідуальні суб'єкти трудового права — це юридичні особи (підприємства, їх об'єднання, установи, організації) та організації, які не мають статусу юридичної особи (трудовий колектив, комісія по трудових спорах тощо). Серед названих не індивідуальних суб'єктів трудового права у трудовому законодавстві найчастіше зустрічаються такі терміни як "підприємство", "установа", "організація". Під терміном "підприємство" розуміються заводи, фабрики, майстерні та інші підприємства, які створюють матеріальні цінності, засоби виробництва, надають послуги. Терміни "установа" і "організація" дуже схожі за змістом, оскільки позначають те, що організовано, засновано або створено. Однак, ці терміни дещо відмінні. Так, до організацій зазвичай відносять органи, які здійснюють невиробничу діяльність у сфері науки, культури, а до установ — такі органи, основу діяльності яких складають планово-регулюючі і господарсько – розпорядчі функції в межах певної галузі народного господарства (управління, відділи, контори тощо). Для правового регулювання трудових відносин названі терміни мають суто умовний характер.

Не  індивідуальні суб'єкти трудового  права характеризуються наступними ознаками:

• стійке об'єднання  окремих індивідів;

• чітка мета створення — задоволення об’єднаними  зусиллями особистих інтересів, які не суперечать інтересам суспільства  і держави (наприклад, мета створення  підприємства отримання прибутку, частина якого трансформується у заробітну плату працівників);

• організаційна  єдність, що дає підстави розглядати сукупність індивідів як єдине ціле, як соціальний інститут;

• визнання цього  об'єднання державою.

Таким чином, не індивідуальний суб'єкт трудового права — це стійке об'єднання людей, пов'язаних єдиною метою, для досягнення якої вони діють, як організаційно оформлене ціле, що визнається державою. Так, наприклад, згідно зі ст. 252-1 КЗпП трудовий колектив підприємства утворюють усі громадяни, які своєю працею беруть участь у його діяльності на основі трудового договору (контракту, угоди), також інших форм, що регулюють трудові відносини працівника з підприємством. Повноваження трудового колективу визначається законодавством.

Не індивідуальні  суб'єкти трудового права наділяються певним правовим статусом. Правовий статус суб'єкта трудового права — це сукупність його прав і обов'язків. Вони визначаються правоздатністю суб'єкта, яка виникає разом із дієздатністю. Правоздатність і дієздатність не індивідуального суб'єкта трудового права визначається його статутом, положенням або іншим державним актом, на підставі якого він здійснює свою діяльність. Оскільки обсяг і характер правоздатності не індивідуального суб'єкта обмежується цілями, які поставлені перед ним статутом чи положенням, його правоздатність називається цільовою. Так, ч. 1 ст. 14 Закону України від 15 вересня 1999 р. "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" встановлює правило, що профспілки діють відповідно до законодавства та своїх статутів. А ч. 3 цієї статті визначає обов'язкові положення, які повинен містити статут (положення) профспілки. Аналогічні норми щодо об'єднань профспілок містить ст. 15 вказаного Закону. Слід також зазначити, що не індивідуальні суб'єкти трудового права мають різний правовий статус, який обумовлюється перш за все їх місцем у системі соціальних зв'язків, які регулюються нормами трудового права. Так, наприклад, статус, порядок формування, повноваження та порядок діяльності комісії по трудових спорах визначається гл. XV КЗпП.