Гарантії реалізації основних прав і свобод громадян україни

Ефективність гарантії цього права, передбаченого ст. 29 Конституції України, забезпечується тим, що держава гарантує кожній особі з моменту затримання право захищати себе та користуватися правовою допомогою захисника. Кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання. Про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичів затриманого чи заарештованого.

Кримінально-правовими гарантіями права недоторканності людини є юридичні норми, які встановлюють кримінальну відповідальність за злочини проти життя, здоров'я, свободи особи, явно незаконний арешт або за-тримання, притягнення явно невинного до кримінальної відповідальності тощо.

Адміністративно-правовими гарантіями права недо-торканності людини є юридична регламентація підстав, термінів і форм адміністративних затримань та арештів, дисциплінарна відповідальність службових осіб, винних у порушенні недоторканності людини.

Існують і цивільно-правові гарантії права недоторканності людини. Основа цих гарантій закріплена у ст. 56 Конституції України, яка передбачає право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Недоторканність житла, таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції.

Право на недоторканність житла (ст. 30 Конституції України) є правом кожного на державну охорону його житла від незаконних вторгнень, обшуків та інших посягань з боку службових осіб та окремих громадян. Ця стаття передбачає, що не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду або обшуку інакше, як за вмотивованим рішенням суду. У рішенні суду мають бути чітко визначені місце проведення обшуку або огляду, а також перелік осіб чи предметів, які підлягають розшукові чи арештові. При проведенні обшуку обов'язкова присутність понятих з числа незацікавлених у справі осіб, які мають засвідчити факти і результати проведення обшуку та огляду майна.

Правом на охорону житла користуються особи, які є його власниками, законними орендарями або які прожи-вають за договором найму. При цьому житлом визнається і місце тимчасового перебування (готель, будинок-інтернат, гуртожиток, пансіонат). Недоторканність поширюється на особисті речі та папери, що виключає не-законні обшуки та вилучення документів. Але в житло можуть вселятися люди, які мають на це право, - такі дії не є порушенням недоторканності, навіть у випадках не-згоди інших проживаючих.

Безперечно, у невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, що підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку.

Право таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, передбачене ст. 31 Конституції України, є важливою гарантією права на не-доторканність приватного життя особи, її особистої та сімейної таємниці, але воно не може бути зведене тільки до неї. Вимога права про забезпечення таємниці повідомлень виходить за межі приватного життя і значною мірою поширюється на сферу службових або суспільних відносин.

Гарантія цього права забезпечується переважно нормами адміністративного, кримінального і кримінально-процесуального права. За порушення встановленої Конституцією гарантії цього права винна особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності за ст. 131 Кримінального кодексу України. Накладання арешту на кореспонденцію і вилучення її в поштово-телеграфних установах, запобігання розголошенню у судовому розгляді справи відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі, регулюються відповідними статтями Крймінально-процесуального кодексу України. Щодо обмеження цього права в Конституції зазначається, що винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати потрібну інформацію неможливо.

Невтручання у сімейне й особисте життя.

"Сфера особистого життя людини і власне відносини між людьми лише незначною мірою регулюються нормами права. Поведінка людей у цій сфері визначається го-ловним чином особливостями їхньої психології та існуючими в суспільстві нормами моралі". [4, 110] Це зумовлено не тільки труднощами формалізації в нормах права між-особистісних відносин, які будуються на почуттях дружби, любові, поваги чи презирства тощо, а й тим, що за своєю природою людина, крім публічно значущої діяльності (державна служба, участь у політичному житті то-що), існує як індивід, якому необхідна визначена незалежність від суспільства, держави, інших людей.

Однією з гарантій такої незалежності і є передбачене ст. 32 Конституції України право на невтручання у сімейне й особисте життя, крім випадків, передбачених Конституцією. До змісту цього права належить також охорона таємниці таких сторін особистого і сімейного життя, розголошення яких з тих чи інших причин вважається небажаним (таємниця усиновлення, грошових вкладів, заповітів, стан здоров'я, фотографії тощо).

Правова охорона особистого і сімейного життя відбувається, в основному, у двох напрямах: встановлення меж зовнішнього втручання в цю справу і заборона поширення інформації про особисте життя людей. Тому не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядуван-ня, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою, захищеною законом, таємницею.

Конституційне право на охорону особистого і сімей-ного життя забезпечується системою спеціальних гаран-тій: політичних, організаційних, правових. Останні передбачені у ч. 4 ст. 32 Конституції України, Законі України від 2 жовтня 1992 р. "Про інформацію". Цивільному кодексі України та інших правових актах. Зокрема, кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

Свобода пересування, вибору місця проживання, право вільного залишення території України.

Право на свободу пересування, вибір місця проживання, вільне залишення території України належить кожному, хто на законних підставах перебуває в Україні. Отже, цього права позбавлені особи, які проникли в країну внаслідок порушення візового режиму або законодавства про в'їзд. Закріплюючи це право, держава тим самим захищає територію країни, а також своїх громадян, котрі відповідно до своїх інтересів та без усяких перепусток можуть переїжджати з однієї місцевості в іншу й визначати собі місце проживання.

Ст. 33 Конституції України, у якій закріплене це право, повністю відповідає вимогам Загальної декларації прав людини [6, ст. 13], Міжнародного пакту про громадянські й політичні права [7, ст. 12). Це повністю стосується як свободи пересування, вибору місця проживання в межах країни, так і можливості залишати свою країну і повертатися до неї.

Закріплення зазначених прав у конституційній нормі має велике значення саме по собі, але воно ще й посилюється тією обставиною, що із свободою пересу-вання і вибору місця проживання тісно пов'язана реалізація багатьох інших конституційних прав і свобод громадян, наприклад, права власності й спадкування, права на житло, працю, охорону здоров'я і медичну допомогу, виборчі права та ін.

Важливе значення має закріплення в Конституції права вільно виїжджати за межі України та безперешкодно повертатися. Порядок реалізації цього права встановлюється Законом України від 21 січня 1994 р. "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України".

Згідно із Законом, громадянинові України може бути тимчасово відмовлено у праві виїзду за кордон у таких випадках: якщо він обізнаний з відомостями, що становлять державну таємницю; у нього неврегульовано аліментні, договірні чи інші невиконані зобов'язання; проти нього порушено кримінальну справу; засуджений за вчинення злочину; ухиляється від виконання зобов'язань, покладених на нього судовим рішенням; під-лягає призову на строкову військову службу; свідомо сповістив про себе неправдиві відомості; до нього подано цивільний позов до суду; за вироком суду визнаний особливо небезпечним рецидивістом чи перебуває під адміністративним наглядом міліції.

Даний перелік є вичерпним, і кожна підстава при-пиняє свою дію по закінченню визначеного часу (від-буття покарання, виконання зобов'язань, закінчення строку військової служби тощо).

Істотним у праві на виїзд з України є те, що громадянин України не може бути позбавлений права у будь-який час повернутися в Україну.

3. Юридичні (матеріально-правові та процесуальні) гарантії реалізації основних права і свобод громадян

Перш за все, слід відзначити, що адміністративно-правовий статус є похідним від загального правового статусу громадянина, що являє собою одну з найважливіших політико-правових категорій, котра нерозривно пов’язана з соціальною структурою суспільства, рівнем демократії, станом законності. Юридичний статус людини та громадянина в суспільстві, державі являє собою складний та багатогранний конституційно-правовий механізм.

Слід погодитись із викладеним у загальній теорії прав людини судженням, що контакти, які виникають між державою та особою, а також взаємовідносини людей один з одним фіксуються державою в юридичній формі прав, свобод та обов’язків і, по суті, в сукупності формують основу правового статусу особи. Побудова правового громадянського суспільства неможлива в разі, якщо приватна особа не займає в його правовій системі одну з ключових позицій, якщо інтереси простого громадянина стоять нижче державних[11, с.7].

Предметом дослідження даного підрозділу дисертації буде адміністративно-правовий статус людини і громадянина, хоча законодавство у багатьох випадках чітко розмежовує ці поняття, і громадянин має більш широкий обсяг прав і свобод, ніж людина.

Конструювання поняття „адміністративно-процесуальний статус громадянина” значною мірою залежить від чіткого визначення співвідношення таких понять: „людина”, „особистість”, „громадянин”, „особа”, інших понять, що використовуються в різних правових актах, а також у юридичній літературі як синоніми.

Зазначені поняття часто не розмежовуються, вони трактуються такими, що мають однакове значення. Слід відзначити, що в певних випадках ці поняття можна розцінювати як однопорядкові, однак необхідність з’ясування їхнього змісту – об’єктивна передумова для визначення змісту й особливостей адміністративно-процесуального статусу громадянина [12, с.66]. Зауважимо, що в Конституції України законодавець пішов на розмежування прав, свобод і обов’язків людини та громадянина, що зокрема випливає із самої назви розділу другого Конституції України. Але водночас у статті 21 Конституції України зазначено, що всі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах [13]. Аоскільки поняття „людина” більш широке, ніж „громадянин”, і в більшості випадків охоплює його, можна говорити про певну громіздкість понять, що має місце у вітчизняній науці. Та все ж таки, не ототожнюючи ці поняття, спробуємо розкрити їх суть.

Так, правовий статус людини – це система визнаних і гарантованих державою в законному порядку прав, свобод та обов’язків, а також законних інтересів людини як суб’єкта права. Права і свободи являють собою соціальні можливості громадян, що визнані та забезпечуються державою; обов’язки – також соціальні можливості, що виражають вимогу держави до громадянина, його поведінки [14, с.238]. Законними інтересами є ті інтереси особи, які безпосередньо не охоплюються змістом встановлених законом прав і свобод, але підлягають захисту з боку держави і охороні законом. В основі прав, свобод, обов’язків та законних інтересів особи завжди лежать володіння і користування конкретними соціальними благами: соціально-економічними, духовними, політичними і особистими. Правовий статус і його юридичні гарантії – суттєва сторона правового становища, що визначається, насамперед, приналежністю особи до конкретної держави, її громадянством. З цієї точки зору розрізняють правовий статус громадян даної держави, громадян інших держав і осіб без громадянства [15, с.317]. Права громадян закріплено законодавчо, а за своєю соціально-правовою природою найбільше значення має конституційний статус особи, що, як правило, є і загальним правовим статусом, оскільки конкретизується в різних галузях законодавства (цивільному, трудовому, екологічному та ін.).

Такої конкретизації набуває правовий статус громадянина і в сфері державного управління. Громадяни як учасники адміністративних процедур наділені правами і несуть певні обов’язки, що дозволяє їм брати участь у розгляді адміністративних справ з метою реалізації своїх прав і законних інтересів та сприяти здійсненню даних процедур.