Основні права громадян

Основні права, свободи та обов'язки людини і громадянина

Права, свободи та обов'язки людини і громадянина; основні  права свободи та обов'язки людини і громадянина: поняття, властивості, види.

Ядром, системотвірним елементом правового статусу  людини і громадянина є права, свободи та обов'язки людини і громадянина.

У правах, свободах та обов'язках не лише фіксуються стандарти  поведінки, які вважаються обов'язковими, корисними, доцільними для нормальної життєдіяльності суспільства, а й розкриваються основні принципи взаємовідносин держави і особи¹.

Права людини - це Ті соціальна спроможність вільно діяти, самостійно обирати вид і міру своєї поведінки з метою задоволення різнобічних матеріальних і духовних потреб людини шляхом користування певними соціальними благами в межах, визначених законодавчими актами.

Поняття «права людини»  складне й багатогранне, це - категорія не лише юридична, а й філософська, політична, моральна. Для кращого розуміння сутності цього поняття слід звернути увагу на такі його аспекти:

1)  права з'являються у людини від моменту народження як невід'ємні умови фізичного і соціального існування та розвитку і, водночас, як засіб і мета життя, незалежно від того, усвідомлюються вони людиною чи ні;

2)  за змістом права людини - це такі її соціальні можливості, які пов'язані з конкретно-історичними умовами; об'єктивно обумовлені досягнутим економічним і культурним рівнем життя суспільства, вони виявляють сукупність потреб, задоволення яких сприяє забезпеченню людині певного стандарту життя, характерного для конкретного суспільства. Тому законодавець не може штучно змінювати обсягу прав і свобод: непомірне розширення меж реальних можливостей людини призведе до фіктивного характеру прав людини і, навпаки, свавільне обмеження прав призводить до дезінтеграції функцій соціальної системи;

3)  права людини - це категорія можливої поведінки людини; їх реалізація залежить від бажання конкретної людини, а держава не може і не повинна примушувати до використання прав. Водночас нормальне функціонування сучасного демократичного суспільства неможливе без використання його членами своїх прав і свобод. Ось чому держава не може обмежуватись юридичною фіксацією прав людини, вона повинна їх забезпечити (гарантувати) не тільки правовими, а й економічними, політичними та культурними засобами;

4)   права людини мають універсальний характер, неподільні, взаємопов'язані та взаємообумовлені, вони є надбанням кожної людини. Британська енциклопедія визначає їх таким чином: «.Права належать індивідові, оскільки він є людиною. Вони співвідносяться з широким континуумом цінностей, що універсальні за своїм характером і в деяких значеннях однаково притаманні всім людським істотам».

Поняття «свобода»  в його суб'єктивному значенні тотожне  поняттю «суб 'єктивне право», і  його застосування пояснюється історичними  чинниками. Водночас у юридичній  літературі звертається увага на те, що поняття «свобода» більшою  мірою пов'язане з характеристикою  таких правочинів особи, які визначають сферу її самостійності, захисту  від втручання в її внутрішній світ (свобода думки і слова, свобода світогляду і віросповідання тощо). Своєю чергою, поняття «право» передбачає для реалізації соціальних можливостей особи, які становлять його зміст, здійснення певних дій чи послуг з боку держави або правочинів особи на участь у діяльності певних структур .

Забезпечуючи права  і свободи людини держава, своєю чергою, вимагає від неї певної поведінки, що формулюється в системі юридичних обов'язків.

Обов'язок - це об'єктивно  обумовлена вимога держави до особи  діяти чітко визначеним у законі чином або утриматися від здійснення певних дій.

Обов'язок характеризується такими рисами:

1) на відміну від суб'єктивного права, юридичний обов'язок - це категорія необхідної поведінки людини, його реалізація не повинна обумовлюватися бажанням людини;

2) обов'язок - це завжди  певне обмеження прав людини. Людина повинна коритися певним  правилам, щоб у здійсненні своїх прав і свобод не завдавати шкоди іншим людям. Необхідність установлення обов'язків прямо передбачається міжнародно-правовими документами. Так, наприклад, у ч. З ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права йдеться, що право людини на вільне вираження свого погляду пов'язане з певними обмеженнями, які, однак, мають установлюватися законом та бути необхідними:

а) для поважання  прав і репутації інших осіб;

б) для охорони  державної безпеки, громадського порядку, здоров'я чи моральності населення.

Стаття 20 Міжнародного пакту про громадянські і політичні  права передбачає заборону пропаганди війни, виступів на користь національної, расової чи релігійної ненависті.

У Міжнародному пакті  про економічні, соціальні і культурні права (ст. 4) допускається можливість обмеження в національному законодавстві прав, закріплених у пакті, але лише таких, що визначаються законом, і лише постільки, поскільки це є сумісним із природою зазначених прав, і тільки з метою сприяти загальному добробуту в демократичному суспільстві;

3) виконання обов'язку  забезпечується спеціальним механізмом, який має держава. За невиконання обов'язку держава встановлює юридичну відповідальність.

Правовий статус особи визначається всім обсягом прав, свобод та обов'язків людини і громадянина, які закріплюються різними галузями національного права України. Водночас основи правового статусу особи (конституційний статус особи) визначають лише права, свободи та обов'язки людини і громадянина, які отримали конституційне закріплення і, завдяки цьому, називаються основними правами, свободами та обов'язками людини і громадянина.

Основні права і  свободи людини і громадянина - це закріплені в Конституції України  невід'ємні права і свободи людини і громадянина, що належать їм від  народження чи завдяки наявності  у них громадянства України, гарантуються Українською державою і становлять ядро правового статусу особи  в Україні. Ці права і свободи характеризуються специфічними рисами, а саме:

1)  вони життєво важливі та найбільшою мірою соціально значимі як для окремої людини, так і для суспільства в цілому і для держави. Значення основних прав і свобод для людини полягає в тім, що вони виступають необхідною передумовою її участі у вирішенні питань устрою та управління суспільством, забезпечення честі й гідності людини тощо.

Для суспільства  й держави значимість основних прав і свобод людини і громадянина  обумовлена тим, що їх реалізація забезпечує демократичний, соціальний та правовий характер Української держави;

2)  вони не набуваються і не відчужуються за волевиявленням людини і громадянина, тобто належать кожному від народження;

3)  їм притаманні особливі юридичні властивості та специфічний механізм реалізації, зокрема:

а)   конституційні (основні) права і свободи становлять ядро правового статусу особи і покладені в основу всіх юридичних прав, установлених іншими галузями права, які, з огляду на це, мають похідне значення стосовно до основних;

б)  закріплюються за кожною людиною і за кожним громадянином;

в)  мають загальний характер, тобто їх об'єм є однаковий для кожної людини і для кожного громадянина;

г)  основні права і свободи мають особливу юридичну форму закріплення - вони фіксуються в Конституції України;

д)  специфіка механізму їх реалізації пов'язана з тим, що на відміну від інших прав і свобод, які реалізуються в конкретних правовідносинах, основні права і свободи виступають передумовою будь-яких правовідносин у конкретній сфері, постійного, невід'ємного права кожного учасника правовідносин.

Основні права, свободи  та обов'язки людини і громадянина  становлять певну систему і класифікуються за різними підставами (схема 17):

1)  залежно від суб'єкта їх поділяють на права людини і права громадянина;

2) за черговістю  їх включення до конституцій  та міжнародно-правових документів - на права першого, другого і третього покоління. Перше покоління включає проголошені буржуазними революціями (XVII-XVIII ст.) громадянські й політичні права, які отримали назву «негативних», себто таких, що виражають незалежність особистості від держави, позначають межі її втручання у сферу свободи індивідуума (право на життя, недоторканність житла, виборче право тощо).

Друге покоління  стосується соціальних, економічних і культурних прав, що дістали закріплення в міжнародно-правових документах і конституціях багатьох держав до середини XX ст. Цю групу прав інколи називають «позитивними», оскільки їх реалізація, на відміну від реалізації прав першої групи, вимагає «позитивного втручання» держави, створення відповідних механізмів реалізації (право на працю, на відпочинок, на соціальне забезпечення, на освіту тощо).

До третього покоління  відносять солідарні або колективні права, існування яких пов'язане  з глобальними проблемами людства  та які належать більше націям, народам  чи територіальним громадам, ніж окремим  індивідуумам (на мир, безпечне довкілля, самовизначення, на місцеве самоврядування тощо). Становлення прав цієї групи почалося після Другої світової війни.

3) за генезою - на природні (природжені) та похідні  від них;

4) за видом суб'єкта - на індивідуальні та колективні;

5)  за ступенем їх абсолютизації на такі, що підлягають обмеженню, і такі, що не підлягають законодавчому обмеженню;

6) за характером  утворення на основні та додаткові.

Найбільш поширеним  в юридичній літературі критерієм  класифікації прав і свобод людини і громадянина є їхній зміст. Звичайно за змістом вони поділяються  на три групи: особисті або громадянські права і свободи²; політичні права і свободи; економічні, екологічні, соціальні та культурні права і свободи³.

Особисті права  і свободи розглядаються у  правовій теорії та практиці як свобода  людини приймати рішення незалежно від держави⁴.

Духовна і фізична  свобода людини від державного контролю історично сформувалася раніше від  інших прав і свобод, а їхньою особливістю є те, що вони за суттю  є природними правами людини і  не пов'язані з належністю людини до громадянства України. Більшість із особистих прав і свобод мають абсолютний характер, тобто є не лише невід'ємними, а й такими, що не можуть бути обмежені.

Конституція України  закріплює такі особисті права і  свободи: право на життя та право  на захист свого життя і здоров'я, життя і здоров 'я інших людей  від протиправних посягань (ст. 27); право  на повагу до своєї гідності (ст. 28); право на свободу та особисту недоторканність і право невідкладно знати про мотиви свого арешту або затримання, від моменту затримання захищати себе особисто і користуватися правовою допомогою захисника, оскаржити затримання в суді (ст. 29); право на недоторканність житла (ст. ЗО); право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31); право на невтручання в особисте життя, право громадян України знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, право на спростування недостовірної інформації про себе і членів сім "і та право вимагати вилучення будь-якої інформації та на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації (ст. 32); свободу пересування, право вільного вибору місця проживання та право вільно залишати територію України, право громадян України в будь-який час повернутися в Україну (ст. 33); право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35); право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49); право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (ст. 50); право на вільне (за взаємною згодою жінки і чоловіка) укладання шлюбу, охорона сім "і, дитинства, материнства і батьківства (ст. 51); право на судовий захист, право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися до міжнародних органів і установ, членом або учасником яких є Україна, право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань (ст. 55); право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 56); право знати свої права і обов'язки (ст. 57); право на звільнення від відповідальності за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення (заборона зворотної сили закону) (ст. 58); право на правову допомогу (ст. 59); право не виконувати явно злочинні розпорядження чи накази (ст. 60); заборона повторного притягнення до юридичної відповідальності (ст. 61); право на презумпцію невинності та на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої безпідставним засудженням (ст. 62); право на звільнення від відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім "і чи близьких родичів, коло яких визначається законом (гарантія проти самообвинувачення) та право на захисту суді (ст. 63) .