Гарантії реалізації основних прав і свобод громадян україни

Права і обов’язки громадян у сфері державного управління є численними та багатоманітними. Конституційний принцип рівності забезпечує надання громадянам рівних прав та обов’язків у всіх сферах життя і рівні можливості їх реалізації. Однак рівноправність громадян не означає, що всі вони мають однакові права і обов’язки у сфері державного управління. Конкретне коло останніх залежить від віку, освіти, стану здоров’я, статі і т.ін. [16, с.95].

Утім при розгляді всієї сукупності прав та обов’язків громадян у сфері державного управління їх об’єднують у чотири блоки.

Перший охоплює права й обов’язки громадян, необхідні їм для участі в управлінні справами держави як безпосередньо, так і через своїх представників, а також за допомогою рівного доступу до державної служби. При цьому поняття „участь в управлінні справами держави” є надзвичайно широким і, власне кажучи, охоплює всі сфери життя країни. Разом з тим особливість даної групи прав і обов’язків громадян у державному управлінні полягає в тому, що їхня реалізація вимагає насамперед активного волевиявлення власне громадян як суб’єктів адміністративного права.

Другий блок прав і обов’язків громадян відрізняється тим, що для їхньої реалізації необхідні активна діяльність і, як мінімум, – сприяння виконавчої влади, посадових осіб органів державного управління. Справді, без підтримки, допомоги і відповідної реакції органів державного управління громадяни не в змозі реалізувати своє право на проведення зборів, мітингів, демонстрацій і інших публічних заходів, право на об’єднання для захисту своїх інтересів, право звертатися особисто, а також направляти індивідуальні і колективні звернення в державні органи й органи місцевого самоврядування, право на відшкодування державою шкоди, заподіяної незаконними діями (або бездіяльністю) органів державної влади чи їхніх посадових осіб, і т.д.

Третій блок прав і обов’язків громадян у сфері державного управління (особистих, економічних, соціальних) характерний тим, що їхня реалізація вимагає від органів виконавчої влади, посадових осіб різноманітної функціональної діяльності щодо їхнього захисту, державної гарантії, створення умов для практичного здійснення, нарешті, просто доброзичливого ставлення. Так, кожен громадянин має право на рівний захист з боку закону, на рівний захист від будь-якої дискримінації, ніхто не може бути підданий необґрунтованому арештові, затримці чи вигнанню і т.д. На підставі цих нормативних актів забезпечується захист прав громадян, наприклад, як споживачів у сфері торгівлі і надання послуг, користувачів засобами зв’язку і масової інформації, гарантуються права громадян в галузі освіти й охорони здоров’я, фізкультури і спорту.

Четвертий блок прав і обов’язків громадян у сфері державного управління пов’язаний з їхньою участю в діяльності органів виконавчої влади, наприклад, як членів науково-технічних, експертно-консультативних, координаційних рад, міжвідомчих і робочих комісій, позаштатних інспекторів, інструкторів, експертів і т.ін., у складі організацій, що діють цілком на громадських засадах, наприклад, добровільних народних дружин [17, с.124–125].

Об’єднання прав і свобод за вказаними вище блоками, запропоноване Ю.М. Козловим, не є загальновизнаним, але, на думку автора, є найбільш вдалим. Існують також інші думки щодо поділу прав і свобод. Наприклад, В.В.Зуй розмежовує права та свободи на такі, що вказують на стан громадянина в соціальній структурі держави, – виборче право, право та обов’язок на військову службу (вони пов’язуються не з народженням, а з досягненням певного віку), а також такі, що дозволяють громадянинові реалізувати права, які він має, – особисті, соціально-економічні, політичні. Сукупність останніх формує правосуб’єктність громадян.

Окрім наведених класифікацій, заслуговує на увагу поділ окремо прав та обов’язків. Так, за змістом права громадян можна розділити на:

• участь у державному управлінні та соціально-політичну активність (право на державну службу; внесення пропозицій; отримання інформації та документів у встановленій формі; проведення зборів, мітингів, демонстрацій та інше);
• отримання допомоги від компетентних органів (право на медичну допомогу, безкоштовне користування бібліотеками, парками, транспортом, отримання платних та інших послуг);
• права, що захищаються в адміністративному, судовому порядку громадянином особисто (необхідна оборона).

Юридичні обов’язки громадян у сфері державного управління полягають у дотриманні норм адміністративного та інших галузей права. В юридичній літературі серед адміністративно-правових обов’язків виділяють два види.

Перші – так звані абсолютні обов’язки, що випливають із норм основного закону та чинних законодавчих актів України і не залежать від конкретних обставин. До них належать: дотримання Конституції та законів України; державної дисципліни; збереження інтересів держави, сприяння її могутності і авторитету, захист Батьківщини; збереження природи, історичних пам’яток та інших культурних цінностей; сплата податків; сприяння охороні громадського порядку;

Другі – відносні обов’язки, які виникають із правомірних дій, спрямованих на набуття тих чи інших прав чи їх охорону. Такі обов’язки не є постійними, наприклад, обов’язки абітурієнта, читача бібліотеки, власника зброї, транспортного засобу тощо [18, с.107–108].

Самостійну групу становлять обов’язки громадян, котрі виникають у зв’язку з правопорушенням (наприклад, сплата штрафу, відшкодування збитків).

Свою конкретизацію обов’язки громадян отримують у сфері державного управління в законах та підзаконних актах. Тому конкретний обсяг обов’язків громадян визначається чинними нормами права, а не на розсуд того чи іншого органу державного управління чи посадовою особою, що звичайно сприяє забезпеченню прав та свобод громадян. Невиконання своїх обов’язків перед суспільством та законом тягне за собою відповідальність (моральну та юридичну) [6, с.95].

На основі висловлених в адміністративно-правовій науці положень можна зробити висновок щодо тісного зв’язку соціальних ролей громадянина з його адміністративно-правовим статусом. Класифікація соціальних ролей громадянина в адміністративних процедурах дозволяє виділити конкретні види адміністративно-правового статусу громадян:

• загальний, характерний для всіх видів адміністративних проваджень;
• особливий (спеціальний), характерний для певних конкретних проваджень;
• одиничний, характерний для конкретних учасників при конкретних обставинах.

Загальний адміністративно-правовий статус громадян, закріплений у Конституції України, є однаковим для усіх громадян України. Він передбачає рівність прав та обов’язків і є основою для набуття конкретних суб’єктивних прав. Слід звернути увагу на те, що громадянин як носій загального адміністративно-правового статусу не перебуває у трудових або службових відносинах з конкретним органом управління. До того ж між громадянином та органом не повинно бути стійкого організаційного зв’язку. За інших умов обсяг прав і обов’язків громадянина зміниться, і мову можна буде вести про суб’єкта відносин з певним статусом, наприклад, посадову особу, державного службовця чи представника влади.

Особливість громадянина як учасника адміністративно-правових відносин полягає у такому: 1) громадяни є носіями прав і обов’язків (у тому числі і адміністративно-процесуальних) в будь-якій галузі публічно-управлінської сфери (господарській, соціально-культурній, адміністративній, політичній); 2) специфіка загального статусу громадян породжує у всіх інших суб’єктів адміністративного процесу обов’язок забезпечувати додержання їхніх прав; 3) на відміну від інших суб’єктів, громадяни не є компетентними вирішувати адміністративні справи (якщо не наділені спеціальними повноваженнями, але в такому разі вони вже належать до іншої категорії суб’єктів); 4) громадяни не можуть вступати в адміністративно-правові відносини безпосередньо один з одним [19, с.367].

Що стосується питання сутності правового статусу громадянина, то в теорії відсутня одностайність з даного питання. Зокрема, існують деякі розбіжності стосовно складу елементів адміністративно-правового статусу громадян. Так, за твердженням Ю.П. Битяка, адміністративно-правовий статус громадянина України встановлюється обсягом та характером його адміністративної правосуб’єктності, котру становлять адміністративна правоздатність та адміністративна дієздатність. До складу ж адміністративно-правового статусу громадян автор відносить:

1. основні (невід’ємні) права;
2. комплекс прав та обов’язків, закріплених нормативно;
3. гарантії реалізації цих прав та обов’язків, а також механізм їх охорони державою [20, с.48].

Тим часом Ю.А.Тихомиров безпосередньо відносить правоздатність і дієздатність до елементів адміністративно-правового статусу громадян [21, с.9–11].

Автор поділяє думку вчених, зокрема Ю.А.Тихомирова, про те, що адміністративно-правовий статус можна розглядати у вузькому і широкому значенні, хоча слід сказати про відмінність у поглядах дослідників даної проблеми на їхній склад (елементи).

У вузькому значенні адміністративно-правовий статус громадянина являє собою сукупність соціальних і правових якостей громадянина як об’єкта управління. Елементами цього статусу є права, правоздатність, дієздатність, свободи, обов’язки і законні інтереси громадян.

У широкому значенні адміністративно-правовий статус включає сукупність усіх засобів, за допомогою яких визначається становище громадян в адміністративному процесі:

1. адміністративно-правовий статус у вузькому значенні;
2. правові принципи;
3. адміністративно-правові гарантії цього статусу;
4. функції, права і обов’язки інших суб’єктів адміністративно-процесуальної діяльності [21, с.9–11].

Дискусійним, на нашу думку, є віднесення останніх двох елементів до адміністративно-правового статусу громадянина в широкому значенні, що потребує додаткової аргументації. Однак характеризувати елементи адміністративно-правового статусу в даному дисертаційному дослідженні немає сенсу, оскільки цьому питанню приділяли увагу багато науковців, що втілилося в численних наукових статтях, монографіях, навчальній літературі.

Слід відзначити, що правове становище іноземних громадян та осіб без громадянства відрізняється несуттєво. Обсяг їхніх прав та обов’язків вужчий, ніж громадян України. За загальним правилом, вони користуються тими ж правами, і на них накладаються ті ж обов’язки, що й на громадян України. Відмінності пов’язані з відсутністю громадянства у цієї категорії осіб, яке є найважливішим компонентом адміністративно-правового статусу особи. Правосуб’єктність цих осіб виникає з моменту прибуття їх в Україну і, в основному, завершується після залишення її території. Адміністративно-правовий статус іноземних громадян регламентується Законом України „Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства” [22], а також міжнародними угодами. Статус осіб, що не мають громадянства, але перебувають на території України визначається законодавством України [18, с.107–108].

Зміни в адміністративно-правовому статусі громадянина відбуваються за волею законодавця, а не окремих суб’єктів, на яких він поширюється, тому зміст адміністративно-правового статусу є стабільним.

Адміністративно-правовий статус громадян значною мірою похідний від стану законодавства, що закріплює їхні права та обов’язки у сфері управління. Ця обставина означає, що удосконалення юридичної регламентації становища громадян як суб’єктів українського адміністративного права об’єктивно претендує на роль магістрального напрямку розвитку адміністративного законодавства. Разом з тим забезпечення адміністративно-правовими нормами прав, свобод, законних інтересів і обов’язків громадян, а також механізму їх реалізації передбачає необхідність багаторівневого та багатоаспектного підходу до конструювання адміністративно-правового статусу громадян [11, с.8]. Даний підхід повинен базуватися на концептуальній настанові Конституції України (ст. 3), відповідно до якої людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю[13, ст.3]. Та, зокрема, на частині другій цієї статті, де сказано, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави [13].

Адміністративно-процесуальні норми, що регламентують правовий статус громадянина як суб’єкта адміністративно-процесуальних правовідносин, знаходять своє відображення в нормах не тільки адміністративного, а й низки інших галузей права (екологічного, земельного, фінансового та ін.). На жаль, слід відзначити деяку фрагментарність адміністративно-процесуальних норм, які регламентують адміністративно-процесуальний статус громадянина, що, у свою чергу, позначається на повноті цього статусу і, відповідно, на правовому становищі громадянина в цілому [12, с.76].

З’ясовуючи питання джерел, що містять зазначені норми, перш за все необхідно звернутися до норм Конституції України, яка являє собою базу адміністративно-правового статусу громадянина. Адже саме Конституція України визначає основоположні принципи, відповідно до яких формується політична єдність, і мають бути правильно зрозумілі завдання, що ставляться перед державою. До того ж Конституція України являє собою підґрунтя для подальшого реформування законодавства з метою становлення правової системи на демократичних засадах.

Взаємовідносини державної влади та особи базуються насамперед на конституційних засадах свободи особи, на закріплених в Конституції України основних правах та обов’язках особи, на державному визнанні її громадянином та на забезпеченні її прав. Саме тому аналіз адміністративно-правових засад статусу громадянина нерозривно пов’язаний з розглядом питання джерел прав та свобод громадян [23, с.91].