Гарантії реалізації основних прав і свобод громадян україни

Чільне місце серед джерел адміністративно-правового статусу громадянина, безумовно, посідає Конституція України, яка містить досить широкий перелік прав та свобод. Водночас необхідно зазначити, що низка статей Конституції України базується на міжнародно-правових актах, які мають основоположний характер. Зокрема, в Конституції України відображені положення Загальної декларації прав людини, що закріплюють право на життя, на свободу та особисту недоторканність (ст.3), право на повагу гідності людини (ст. 1, 22), право на свободу пересування, вибір місця проживання (ст. 13) [13] і т.д.

Значення Конституції України як найважливішого, основного джерела правових норм про адміністративно-правовий статус громадянина важко переоцінити, оскільки конституційні права та обов’язки громадянина становлять фундаментальну, статусну категорію. Вони утворюють основоположні, первинні передумови гідного людського існування і лежать в основі конкретних та багатоманітних суб’єктивних прав громадянина, становлять джерело його активності та ініціативи, ефективний інструмент саморозвитку громадянського суспільства.

Не менше значення має і конституційне положення, яке закріплює обов’язки державних органів щодо громадянина. Найважливішою обставиною, що віддзеркалює значення Конституції України як основного джерела адміністративно-правового статусу громадянина, є також те, що в ній набули закріплення основи правового статусу інших суб’єктів адміністративно-правових відносин (органів виконавчої влади, об’єднань громадян, судових органів та ін.). Це є важливим, оскільки суб’єктивний склад у будь-якій галузі права служить визначальним елементом у конструюванні прав і обов’язків, а також у визначенні форм і методів діяльності.

Конституційний статус громадянина набув свого закріплення в другому розділі Конституції України, що має першорядне значення для регулювання правовідносин, які виникають в усіх галузях системи права України. При цьому значна частина статей, що містяться в розділі, становлять основу правового статусу громадянина в різноманітних сферах.

Дійсно, зробивши аналіз конституційних положень, можна відзначити, що її норми мають всеосяжний, універсальний характер для формування правового статусу громадянина незалежно від конкретних видів проваджень [23, с.92–93]. Зокрема, в розділі другому Конституції України закріплено конституційний статус людини та громадянина, що є основою для формування адміністративно-правового статусу.

Велике значення для адміністративно-правового статусу громадянина має, зокрема, стаття 26 Конституції України, яка встановлює можливість користуватися тими самими правами і свободами, що й громадяни України, іноземцям та особам без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах. Водночас закріплено положення про рівність громадян перед законом (ст. 24 Конституції України). Також необхідно відзначити статтю 29 Конституції України, що закріплює право кожної людини на свободу та особисту недоторканність, та особливо частину 2 цієї статті, де йдеться про те, що ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.

Заслуговують на увагу закріплені в Конституції України норми, які мають служити задоволенню потреб громадян, зокрема право знати свої права і обов’язки (ст. 57) та право на правову допомогу (ст. 59).

Що стосується врегулювання нормами Конституції України адміністративно-правового статусу громадянина в його відносинах з органами державної влади, органами місцевого самоврядування, установами і організаціями, що безпосередньо регулюються адміністративним правом, то тут можна відзначити низку статей. Стаття 32 Конституції України встановлює право на ознайомлення в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе; стаття 36 закріплює право громадян на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації, право на участь у професійних спілках тощо.

Суттєвим є положення, відображене в статті 38 Конституції України, про право громадян брати участь в управлінні державними справами, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Завдяки цьому праву громадянин має можливість брати участь в управлінні справами держави та формуванні державної політики. Реалізувати це право громадянин може через державну службу, а також службу в органах місцевого самоврядування, скориставшись рівним для всіх громадян правом доступу до них.

Окремо слід виділити питання щодо права направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, які зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк. Дане право закріплене в статті 40 Конституції України, що дає змогу не тільки оскаржувати дії чи бездіяльність, наприклад, незаконні рішення органів державного управління, але й вирішувати питання, які порушуються з ініціативи громадян.

Що ж стосується випадків, коли громадянин не згоден з прийнятими рішеннями чи діями органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, то стаття55 Конституції України гарантує право на оскарження в суді цих дій чи рішень, а стаття56 закріплює право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю вказаних органів чи посадових осіб. Сприяти задоволенню вимог громадян у цьому напрямку покликана адміністративна реформа, одним із пунктів якої є запровадження адміністративних судів.

Утім в Конституції України, окрім зазначених прав громадян, сформульовано також низку обов’язків, таких як: неухильно додержуватися Конституції України та законів України (ст.68); захищати Вітчизну, незалежність та територіальну цілісність України (ст. 65); сплачувати податки і збори (ст. 67) та інші.

Слід зазначити, що майже всі норми Конституції України, які стосуються прав, свобод та обов’язків громадян, можна віднести до джерел адміністративно-правового статусу громадянина. Дійсно, при реалізації цих прав, свобод та обов’язків громадянин досить часто вступає в адміністративно-правові відносини. Наведене вище дозволяє зробити висновок, що Конституція України є основним джерелом формування та реалізації прав, свобод та обов’язків громадян і являє собою той фундамент на якому „будується” весь адміністративно-правовий статус громадянина.

Розглянувши Конституцію України як основне джерело адміністративно-правового статусу громадянина, перейдемо до ролі органів виконавчої влади у формуванні та реалізації цього статусу. Виходячи із Конституції України та функцій виконавчої влади, кінцевим результатом здійснення державного управління є реалізація прав та свобод громадян, забезпечення їхнього захисту.

Свій вплив на правовий статус громадян органи виконавчої влади здійснюють через нормотворчість, застосування правових норм та юрисдикційну діяльність. У межах своєї компетенції вони:

а) видають правові акти, що впливають на зміст статусу громадян, тягнуть за собою набуття ними прав та обов’язків у тій або іншій сфері;

б) організовують виконання законів, які мають безпосереднє відношення до адміністративно-правового становища громадян;

в) допомагають, сприяють громадянам у реалізації їх конкретних суб’єктивних прав;

г) здійснюють охорону та захист прав і свобод громадян [24, с.8–9].

Адміністративно-правовим відносинам, що виникають під час здійснення зазначених вище видів діяльності органів виконавчої влади, притаманні певні особливості: владність, публічність, організаційна спрямованість, наявність обов’язкового суб’єкта – органу виконавчої влади або його посадової особи.

Слід зазначити, що громадяни можуть вступати в адміністративно-правові правовідносини як у добровільному порядку, так і бути залучені примусово. Та хоча громадянин є підвладною стороною в даних правовідносинах, він має право вимагати виконання державним органом своїх обов’язків.

Загалом, перед всіма державними органами і посадовими особами стоїть завдання створити необхідні умови для вільного користування громадянами своїми правами, а в разі їх порушення припинити посягання та відновити порушені права і застосувати відповідні засоби впливу до винних у таких порушеннях.

„Адміністративно-правові відносини виникають, змінюються та припиняються, як правило, на основі більш сильної волі державного органу. Ініціатором виникнення правовідносин у сфері державного управління може бути будь-яка із сторін, а також третя сторона, яка потім не бере в них участі.

Найбільш типовими адміністративно-правовими відносинами з участю громадян є такі:

1) з приводу реалізації громадянином належного йому суб’єктивного права;

2) з приводу виконання громадянином покладених на нього обов’язків;

3) з приводу порушення прав і свобод громадян;

4) з приводу скоєння громадянином протиправних дій” [24, с.8].

На жаль, у чинному законодавстві України на даний момент немає ані визначення поняття прав людини, ані офіційного тлумачення його змісту. Тому сутність даного поняття можна розкрити лише через праці вчених-юристів. Відходячи від позитивістської точки зору, що панувала в юридичній науці за радянських часів, необхідно проаналізувати різні теорії і концепції прав людини, напрацьовані в інших країнах світу.

Певна річ, не вся діяльність органів державної влади може розглядатися як надання послуг у сфері управління, оскільки навряд чи накладення стягнення за адміністративне правопорушення можна назвати „послугою” громадянину, щодо якого застосовано заходи державного примусу. Тому матиме місце подвійність статусу громадян у стосунках із владою. З одного боку, під час реєстрації, ліцензування, сертифікації громадянин отримує послугу від держави, вони є рівними суб’єктами і виходячи з цього мають певні права і обов’язки, з другого – прийняття рішення, що обмежує або обтяжує громадянина, є державно-владним, і перелік прав і обов’язків змінюється не на його користь.

У сучасних умовах адміністративно-правовий статус громадянина у сфері державного управління істотно змінюється.

По-перше, права і свободи людини визнані вищою цінністю, а їхнє визнання, дотримання і захист – обов’язком держави.

По-друге, права і свободи людини і громадянина закріплені в Конституції України, є нормами прямої дії, в тому числі й у сфері державного управління.

По-третє, адміністративно-правовий статус громадян у сфері державного управління все більше регулюється на рівні законів, урядових актів.

По-четверте, адміністративно-правовий статус громадян стає за своїм змістом значно повнішим, багатшим, більш різнобічним, розширюється діапазон його регулювання в багатьох сферах економічного, політичного, соціального життя.

По-п’яте, значно підвищується роль суду в захисті прав громадян у сфері державного управління. Так, кожний громадянин має право звернутися зі скаргою в суд, якщо вважає, що неправомірними діями (рішеннями) чи бездіяльністю державних органів, органів місцевого самоврядування, установ, підприємств і їхніх об’єднань, суспільних об’єднань чи посадових осіб, державних службовців порушені його права і свободи [17, с.126–128].

Викладене дозволяє охарактеризувати правові норми про статус громадянина як загальні (модельні) правові ситуації, передбачені законодавцем безвідносно до конкретних життєвих ситуацій. У свою чергу, конкретні життєві умови і ситуації одержують свою правову регламентацію за допомогою правових норм, у тому числі й адміністративно-процесуальних, що деталізують правове становище громадянина в конкретних обставинах.

Адміністративно-правовий статус громадянина становить вагому і органічну частину загального правового статусу. В адміністративно-правовому статусі конкретизуються різноманітні права, обов’язки і правові гарантії з урахуванням галузевих особливостей правоздатності і дієздатності.

Громадянин як особистість знаходиться в різноманітних за конкретним змістом адміністративних відносинах, в яких завжди однією із сторін виступає державний орган чи представник цього органу. У цих правовідносинах громадянин і орган державного управління повинні мати взаємні права і нести відповідні обов’язки. Удосконалюючи адміністративне законодавство про права та обов’язки громадян, держава тим самим впливає на впорядкування адміністративно-правових відносин як способу реалізації прав та виконання встановлених законом обов’язків. У цих відносинах індивідуалізуються правові приписи, визначаються конкретні суб’єкти відносин і їхні суб’єктивні права та обов’язки.

Розглядаючи адміністративно-правовий статус громадян як сукупність прав, обов’язків, гарантій у сфері державного управління, слід зазначити, що цей статус у підсумку юридично визначається нормами права. У зв’язку з цим правовий стан особи залежить від того, наскільки досконале законодавство про права і обов’язки у сфері державного управління [11, с.8].

4. Інституційні гарантій реалізації основних прав і свобод громадян України.

Система гарантій конституційних прав і свобод представлена загальними і спеціальними (юридичними) гарантіями. Загальні гарантії визначаються рівнем розвитку основних сфер суспільного і державного життя - політичної, економічної, соціальної, культурної (духовної) та інших.

До політичних гарантій конституційних прав і свобод належать, насамперед, такі основні політичні інститути, як інститут народного суверенітету, форм безпосередньої демократії, політичного та ідеологічного плюралізму, багатопартійності та ін. Економічні гарантії конституційних прав і свобод представлені інститутами власності, економічного плюралізму, свободи підприємницької та господарської діяльності тощо. Соціальні гарантії конституційних прав і свобод передбачають наявність розвиненого громадянського суспільства, соціальної держави, громадського контролю тощо. Культурні (духовні) гарантії конституційних прав і свобод виражені в наявності розвиненої національної культури та культури національних меншин, повагою до прав і свобод як до традиційних духовних цінностей тощо.