Сьогодні  компанії-імпортери стимулюють покупців не тільки удосконаленими технологіями продаж, але і пропагандою здорового способу життя: останнім часом спонсорська активність дистрибуторів здобуває усе більший розмах. Наприклад, компанія “Дельта спорт” ініціює й організує фітнес-конвенції (майстер-класи по фітнесу для тренерів, проведені відомими професійними інструкторами). ДП “Адідас-Україна” спонсує футбольні клуби, молодіжні турніри по вуличному футболу. ТОВ “Антей спорт” — організатор європейського юнацького тенісного турніру ITF HEAD CUP, а також спонсор національного Кубка України по плаванню, відкритої першості України по плаванню, турнірів тенісної аматорської ліги.

      Крім  того, підвищує популярність і впізнаність  брендів проведення спортивних акцій. Наприклад, торгова марка Brooks виступила  генеральним спонсором акції  “Брукс. У здоровому тілі — здоровий дух”. Комерційний ефект від такого роду акцій оцінити вкрай складно, оскільки спонсорські заходи в основному “працюють” на перспективу. По оцінках операторів, в короткостроковому періоді більш ефективні і “швидкі” результати приносить реклама товару.

      Постачальники спортивних товарів сьогодні тільки починають використовувати маркетингові прийоми, якими давно й успішно  оперують учасники інших ринків, —  побудова фірмової роздрібної мережі і зміна форматів магазинів. На думку  дистрибуторів, створення фірмового роздробу — найбільш ефективний спосіб зміцнення своїх позицій на ринку. Однак тенденція створення монобрендових магазинів сьогодні носить по більшій частині іміджевий характер. Оскільки, по оцінках операторів, окупаються концептуальні магазини (фірмові магазини, дизайн яких відбиває основну ідею, концепцію торгової марки) не раніше, ніж через три роки. Відкриття подібного магазина — це, насамперед, бажання компанії-дистрибутора виділити продукцію свого бренду. Крім того, ціль фірмового магазина — показати дилерам і потенційним партнерам дистрибутора технологію продаж товарів даного бренду. На думку фахівців, фірмові магазини досить привабливі і для роздрібних покупців. Як правило, асортимент таких магазинів представлений більш широкими модельними і розмірними “рядами”.

      По  оцінках учасників ринку, життєздатні  і перспективні спортивні мультибрендові супермаркети: багато покупців воліють  заощаджувати власний час і хочуть бачити максимальну кількість брендів  в одному місці. Ряд операторів прагнуть відкрити спортивні відділи в торгових центрах.

      На  думку фахівців, найбільш доцільний  формат магазина для торгового центру — монобрендова торгова точка. Однак, такі магазини непомітні поруч з  іншими відділами. Єдиний вірний спосіб звернути увагу покупців на свій магазин у цій ситуації — збільшити торгову площу хоча б до 500 кв.м.

      Однак, незважаючи на парагнення іноземних  виробників розвивати власні роздрібні  мережі та створювати монобрендові фірмові  магазини,  зараз більша частина  продаж (приблизно 70%) здійснюється через незалежних оптовиків.

      Що  стосується прогнозів розвитку ринку, то оператори прогнозують ріст продаж на 2003 рік, як мінімум, на 10%. Дуже ймовірна поява нових спортивних магазинів  — як мультибрендових супермаркетів, так і монобрендових фірмових торгових точок. 

      1.2 Розвиток виробництва  одягу в Україні

      Сьогодні  ємність українського ринку одягу  оцінюється в $250 млн (в оптових цінах), що на $50 млн більше, ніж у 2001 році. Більше 60% проданого одягу ввозиться  з азіатських країн — Туреччини, Китаю, Індії, В'єтнаму, причому по вкрай низьких цінах — $0,62 за 1 кг (такий товар затребуваний переважно на ринках). Частка продажів брендованого одягу як і раніше невелика, вона складає приблизно 5% (у фізичному вираженні) у загальному обсязі реалізації імпортної продукції. Найбільш відомі бренди (Prada, D&G, Blumarine, Ermenegildo Zegna, Canali, Kiton, MaxMara і ін.) добре представлені в українських магазинах. 70-95% швейних виробів в Україні виготовляється за давальницькими схемами [16, c.278]. Замовниками виступають в основному компанії з країн Європи і Північної Америки. Однак, вітчизняні виробники вже починають переорієнтуватися в більшій мері на внутрішній ринок і виготовляти одяг під власною торговою маркою. Більш того, вітчизняні лідери створюють декілька торгових марок для просування товару в різних цінових сегментах. Наприклад, концерн “Михайло Воронін” виготовляє чоловічий одяг чотирьох марок:  “Желань”,  “Михаїл Воронін”,  “Voronin”,  “VORO-NIN sport”. Відзначимо, що помітно збільшилися обсяги продаж у компаній, які мають власні виробництво і роздріб, оскільки вони можуть ретельніше аналізувати купівельний попит і створювати затребувані колекції одягу. Слід зазначити, що, по оцінках деяких операторів, українські одежні торгові марки вже готові до виходу на світовий ринок. Основною конкурентною перевагою вітчизняного товару є його невисока вартість у порівнянні з європейським.

     По  кількості працівників і сегментів  ринку, які обслуговується, усі підприємства ринку можна розділити на три стратегічні групи [21, c.112]:

1. Великі вітчизняні підприємства, які обслуговують сегмент ринку з низьким і середнім рівнем доходу і мають близько 500-1000 працівників. 
2. Невеликі підприємства, ательє. Обслуговують населення із середнім рівнем доходу, орієнтуються на індивідуального споживача, виготовляють невелику кількість виробів однієї моделі. Індивідуальне пошиття одягу.
3. Іноземні виробники. Характеризуються різноманітним асортиментом  і високою якістю продукції.

        Перша стратегічна  група. До них відносяться такі фірми як “Дана”, “Україна”, “Юність” “Ластівка”, “Маяк”, “НТОН”. Дана стратегічна група орієнтується на споживача з низьким і середнім рівнем доходів. Основною проблемою є реалізація продукції, прибутковою є торгівля тільки у власній торговій точці. Через фірмові магазини реалізовуються близько 40% загального обсягу виготовленої продукції. З оптом же відношення не складаються у жодного з вітчизняних виробників – термін оплати, як правило, затягується. Основні стратегії – вивчення вимог споживачів, організація дилерської мережі, сегментація продукції по вікових характеристиках і стилю. Проблемою стратегічної групи є універсальність конструкції, яка повинна добре сидіти на фігурі і повинна відповідати стандартам, проблема придбати типові конструкції, документи з лекалами, які відповідають затвердженій українській типології, оскільки стандарти закладені давно, шкала розмірів не відповідає дійсності.

      Продукція українських підприємств, яка виготовляється в основному за толінговими схемами, займає помітне місце на ринках західних країн. Близько 30-40% продукції, яка випускається  вітчизняними виробниками, йде на внутрішній  ринок, а інші 60-70% експортуються за давальницькою схемою, хоча це і не завжди вигідно.                

      Друга стратегічна група. Другою стратегічною  групою є іноземні виробники. За даними Міністерства промислової політики в 2002 році офіційний імпорт верхнього одягу склав 46 мільйонів доларів, 70% пропозицій на ринку. Товар в основному ввозився фізичними особами і дрібними фірмами, при цьому 30-40% загального обсягу продукції, яка продається в Україні, приходиться на китайські товари. На території  України працює близько 100 підприємств, що поставляють китайську продукцію. В основному стратегічна група орієнтується на жителів із середнім рівнем доходу (крім китайської продукції). Продукція реалізується через базари і фірмові магазини. Проблемою стратегічної групи є підвищення митних тарифів. Сукупний обсяг податків на митних зборах, що приходиться платити офіційним імпортерам, складає 50-60% у собівартості. Крім того, кінцева ціна реалізації товару за рахунок податку на прибуток і торгові витрати досягає 180-200% первісної вартості.

      Третя стратегічна група – це великі, середні ательє, центри високої моди, які задовольняють індивідуальні потреби населення. Як правило, є більш прибутковим, у порівнянні з 1–ю стратегічною групою. Уже сьогодні деякі керівники ательє високої моди оцінюють рентабельність своєї діяльності в 200%. Фірми, як правило, поєднують індивідуальне пошиття з масовим виробництвом, що дозволяє компанії відслідковувати вимоги потенційних клієнтів, визначити найбільш «ходові» моделі, вчасно  реагувати на потреби ринку і стабілізувати фінансово положення. Поки що найбільш відомі такі компанії як «Михайло Воронін – Відень – Париж», Vodya plus, Будинок моделей Rito. Продукція реалізовується через фірмові магазини. Успіхом роботи ательє є модельєр – дизайнер, який створює ім'я і рекламу (як правило, через покази нових колекцій). Ця стратегічна група є найбільш гнучкою, швидко переорієнтується. У таблиці 1.2 відображені основні відмітні риси стратегічних груп.

Таблиця 1.2

      Порівняльна характеристика стратегічних груп [25]

      Зараз оператори умовно поділяють покупців на дві категорії — прихильників класичного одягу і прихильників модних речей, актуальних один, максимум, два сезони. Як правило, на модників орієнтуються імпортери. Закордонні виробники дуже оперативно реагують на нові тенденції в моді і сміливо втілюють їх у своїх виробах, використовуючи всілякі новинки — тканини, фурнітуру, розцвічення, стилі, — і в такий спосіб змушують покупців обновляти гардероб кожен сезон. Особливо чутлива до зміни моди така категорія покупців як молодь.

      Більшість же покупців середнього і старшого віку переконані — одяг повинний бути практичним і добротним. Саме на цю категорію споживачів і орієнтуються більшість вітчизняних виробників. Але вибір даної цільової аудиторії можна вважати змушеним. По-перше, у більшості українських виробників устаткування застаріле, і їм важко погнатися за новими технологіями. По-друге, для великих швейних підприємств випуск малих партій модних виробів нерентабельний.

      У результаті подібної ситуації більшість  вітчизняних виробників орієнтується на так званого «середнього покупця», не використовуючи диференційований маркетинг  а орієнтуючись на масового споживача. Відзначимо однак, що останнім часом “довгограючі” вироби користаються все меншим попитом. Навіть найбільш консервативні покупці хочуть, щоб одяг був не тільки якісним, але і модним. Тому, як правило, вдалі моделі розкуповуються ще на початку сезону, інша ж частина колекції (40-60%) чекає своєї долі до розпродажу. Причому розпродажі тривають часом до п'яти місяців, демонструючи повний професійний крах дизайнерів і маркетологів тієї чи іншої швейної фабрики.

      Слід  відзначити, що на даний момент на вітчизняних виробників одягу значний вплив (як позитивний, так і негативний) чинить низка факторів зовнішнього середовища. До факторів зовнішнього середовища, які позитивно впливають на діяльність вітчизняних виробників одягу, слід віднести наступні:

      1. Зниження з 2004 року ставки податку на доходи громадян (до 13%). Даний фактор позитивно впливає на діяльність підприємств-виробників верхнього одягу. Зниження ставки податку на доходи громадян збільшить розміри їх реальних доходів, що відповідним чином збільшить потенційні купівельні можливості населення і призведе до зростання попиту на верхній одяг.

      2. Підвищення ввізного  мита на імпортний  товар. Підвищення майже удвічі ввізного мита на усі види готового одягу створюють для вітчизняного виробника сприятливі умови для розвитку і збільшення обсягів виробництва верхнього одягу, оскільки таким чином знижується тиск на вітчизняних виробників та їх продукцію з боку дешевого імпортного товару.