Світова організація торгівлі, її роль у Міжнародних економічних відносинах

Внутрішньокорпораційна  торгівля є головним напрямом міжнародного технологічного обміну. Так, серед усіх ліцензійних надходжень розвинутих країн частка внутр-корпораційних надходжень становить понад 60%, у т.ч. у США частка надходжень від продажу ліцензій дочірнім філіям - близько 80, в Англії - 50%.

Важливе місце в технологічній політиці ТНК займає міжнародне науково-технічне співробітництво шляхом створення стратегічних альянсів між ТНК різних країн для спільного рішення науково-технічних проблем. У рамках стратегічних альянсів ТНК проводять спільні НДДКР, здійснюють взаємний обмін науковими досягненнями і виробничим досвідом, підготовку кваліфікованих кадрів. Створюючи стратегічні альянси, ТНК скорочують час на проведення НДДКР, що дуже важливо в умовах швидкого розвитку технологій і скорочення життєвого циклу товарів і технологічних процесів; розподіляють значні суми витрат між фірмами при проведенні спільних НДДКР, одержують доступ до науково-технічних досягнень партнера по альянсу і розподіляють ризик невдачі при здійсненні НДДКР.

4. Взаємини ТНК із  країнами, що розвиваються. ТНК намагаються створити таку структуру міжнародного поділу праці, яка забезпечувала б економічну і технічну залежність країн, що розвиваються. Так, у цих країнах ТНК створюють підприємства по випуску комплектуючих виробів, що поставляються на дочірні підприємства в інших країнах. Передаючи технології на виготовлення проміжної продукції в країни з дешевою робочою силою, ТНК тим самим знижує собівартість своїх товарів.

Нерідко ТНК переміщує  в країни, шо розвиваються, виробництво  товарів, життєвий цикл яких минув і прибуток від реалізації яких поступово зменшується. Ці товари вони одержують за низькими цінами, а потім реалізують їх у свою збутову мережу під своєю відомою товарною маркою, одержуючи підвищений прибуток.

Технологія, яка передається  країнам, шо розвиваються, як правило, погано пристосована до їх можливостей, оскільки вона розроблена з урахуванням рівня розвитку і структури промисловості розвинутих країн.

На частку країн, що розвиваються, припадає близько 10% міжнародного технологічного обміну, що пояснюється малою ємністю їх технологічного ринку.

5. Участь у міжнародному  технологічному обміні "венчурних"  фірм (дрібних і середніх фірм  із числом зайнятих до 1 тис.  чол.). Перевага цих фірм на  ринку технологій полягає у  вузькій спеціалізації. Випускаючи обмежену номенклатуру товарів, ці фірми отримують доступ на вузькоспеціалізовані світові ринки; не несуть додаткових витрат на вивчення ринку, рекламу; приділяють більше уваги безпосередньому вирішенні науково-технічних задач.

Продаж ліцензій є  для венчурних фірм найбільш конкурентною формою передачі технології, тому що вони не можуть суперничати з великими корпораціями ні в масштабі експорту високотехнічної продукції, ні у вивезенні підприємницького капіталу.

6. Розвиток міжнародної  технічної допомоги. Ця допомога надається розвинутими країнами, країнам, що розвиваються, і країнам з перехідною економікою в галузі передачі технічних знань, досвіду, технології, техно-логічноемної продукції, навчання персоналу. Міжнародні програми технічної допомоги спрямовані на підвищення технічного рівня країн-одержувачів і здійснюється на багатосторонній основі, у тому числі по лінії міжнародних організацій (наприклад, МВФ, Всесвітнього банку, ОЕСР та ін.) чи на двосторонній основі. Технічна допомога надається у вигляді безоплатних технологічних грантів на одержання країною, що розвивається, технології техно-логічноемних товарів, фінансових засобів на купівлю технології, навчання кадрів, а також у вигляді співфінансування, тобто одержувач допомоги відповідно до угоди не тільки організаційно забезпечує її одержання, а й частково фінансує, хоча його частка фінансової участі в загальній вартості проекту незначна.

Основними покупцями  на ринку технологій є:

• закордонні філії чи дочірні компанії ТНК;
• окремі незалежні фірми.

Передача ТНК новітніх технологій своїм закордонним підрозділам зумовлена тим, що:

• переборюється протиріччя між необхідністю широкого використання новітніх технічних розробок з метою одержання максимального прибутку і виникаючою в зв'язку з цим загрозою втрати монопольного права на науково-технічні досягнення;
• зменшуються питомі витрати на проведення НДДКР;
• виключається витік виробничих секретів за межі ТНК;
• збільшується прибуток материнської компанії (оскільки в багатьох країнах платежі за отриману нову технологію звільняються від податків).

Незалежним фірмам, як правило, продаються технології тих  галузей, у яких невелика частка витрат на НДДКР (металургія, металообробка, текстильна, швейна промисловість).

При продажі технології незалежним компаніям фірма-продавець втрачає монопольне право на її використання, при цьому покупець технології може стати серйозним конкурентом, якщо володіє значним науково-технічним потенціалом. Тому при передачі технології фірма-продавець з метою компенсації втрати монопольного права прагне одержати частку в акціонерному капіталі, об'єднати передачу технології з постачаннями свого устаткування, домогтися одержання максимальних доходів від продажу, щоб компенсувати втрату монопольних пр

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3.Особливості функціонування офшорних  зон. 

 

Офшорна зона (від англ. off shore - «поза берегом») — один із видів вільних економічних зон. Їх відносять до сервісних вільно-економічних зон, особливістю яких є створення для підприємців сприятливого валютно-фінансового та фіскального режимів, високий рівень та законодавчі гарантії банківської та комерційної секретності, лояльність державного регулювання.

• Синоніми офшорної зони — офшорний центр, безподаткова зона, податковий притулок, податкова гавань.
• Термін «офшорна зона» загалом має на увазі будь-яку країну з низькою або нульовою податковою ставкою на всі або окремі категорії доходів, певний рівень банківської або комерційної секретності, мінімальну або повну відсутність резервних вимог центрального банку або обмежень у конвертованій валюті.
• Крім того, більшість офшорних зон має відносно прості вимоги з ліцензування і регулювання фінансових компаній і інших фірм.

Особливістю офшорної юрисдикції є поширення пільгового режиму виключно на нерезидентні компанії, які не здійснюють діяльність на території юрисдикції і, що найважливіше, забезпечення ефективного режиму фінансової секретності.

 Основні ознаки у визначенні офшорних зон

1. Оподаткування. Багато офшорних юрисдикцій стягують податки, проте всі вони або не стягують податок на прибуток взагалі, або стягують його тільки з певних категорій доходу, або стягують податок нижчий, ніж у тій країні, де платники є податковими резидентами. Відсутність податку на прибуток, як правило, є частиною політики залучення іноземного капіталу. У ряді випадків податок на прибуток не вводиться внаслідок бідності значної частини населення. Багато податкових притулків у басейні Карибського моря є невеликими, малорозвиненими країнами з бідним населенням. В цих умовах країна може мати значно більший прибуток при низькому рівні податків і зборів. Важливою особливістю більшості офшорних територій є надання пільгового податкового режиму і виконання вимоги проведення ділових операцій за межами країни, де офіційно зареєстрована офшорна компанія.

2. Фінансова секретність. Певний рівень секретності також є характерним для офшорних юрисдикцій, як і для інших країн. Проте більшість країн не захищає цю інформацію від розслідування правоохоронними органами іноземної держави, особливо коли розслідування здійснюється відповідно до міжнародного договору. Особливістю офшорних юрисдикцій є наявність надмірно жорстких правил захисту банківської і комерційної таємниці. Вони відмовляють у порушенні своїх бар'єрів секретності навіть тоді, коли є серйозне порушення законів іншої країни. З цієї точки зору розрізняють дві категорії офшорних юрисдикцій: країни, які відмовляють у послабленні своєї секретності, не зважаючи на використовування режиму секретності в злочинних цілях; країни, які дозволяють законні розслідування в належних випадках.

3. Валютний контроль. Офшорні юрисдикції мають, як правило, систему подвійного валютного контролю. В її основу поставлена відмінність між резидентами і нерезидентами, а також між національною і іноземною валютами. Загальне правило: резиденти піддаються валютному контролю, а нерезиденти валютному контролю не піддаються. Проте нерезиденти піддаються звичайному контролю відносно місцевої валюти. З компанією, створеною в офшорній юрисдикції, що належить нерезидентам і здійснює свою діяльність зовні юрисдикції, поводяться як з нерезидентом з погляду валютного контролю. Відповідно іноземна особа може сформувати компанію в країні податкового притулку для здійснення бізнесу в інших юрисдикціях. В цьому випадку компанія не піддаватиметься валютному контролю в податковому притулку, оскільки вона не здійснює операції у валюті інших юрисдикцій і не займається бізнесом у даній офшорній юрисдикції.

4. Комунікації. Більшість офшорних юрисдикцій мають надійні засоби зв'язку — добрі телефонні, кабельні та телексні послуги зв'язку для з'єднання їх з іншими країнами. Багато хто має також регулярний повітряний зв'язок. Наприклад, є щоденні безпосадочні авіарейси між Каймановими Островами та Майамі та пряма лінія між Х'юстоном і Гранд Кайманом. Використовування англійської мови як основної в карибських юрисдикціях і їх близькість до території США також сприяє їх особливій привабливості для жителів США і Канади.

5. Легкість доступу до зарубіжної банківської системи. Використовування офшорних юридичних осіб дає можливість розміщувати капітал у твердій валюті в надійних банках стабільної країни. Великі секретарські компанії з визнаною міжнародною репутацією мають усталені зв'язки і можливість відкривати для своїх клієнтів рахунки в першокласних зарубіжних банках. Офшорній фірмі може бути відкритий валютний банківський рахунок у зарубіжному банку. Такий рахунок може використовуватися для безготівкових розрахунків, здійснення інших операцій (перекази, акредитиви, банківські гарантії) або для акумуляції неформальних фундацій коштів як "скарбничка" грошей.

Перелік офшорних зон

1. Гонконг. Провідний банківський центр Азіатсько-Тихоокеанського регіону, третій за величиною світовий фінансовий центр після Нью-Йорка та Лондона. Діє 15-відсотковий податок на рахунки іноземних банків. З огляду на валютно-фінансову кризу в регіон! та перехід території під юрисдикцію КНР у липні 1997 року, спостерігається тенденція до поступової втрати привабливості території для світових інвесторів.
2. Сінгапур. Політично та економічно найстабільніша країна в регіоні Південно-Східної Азії. На фоні загострення фінансової кризи в ПСА, Сінгапур зберігає стабільність і набуває все більшої ваги як регіональний фінансовий центр. У країні відсутні податки на банківські вклади для нерезидентів.
3. Вануату. Острів, розташованими в Південно-Східній Азії поблизу Австралії та Нової Зеландії. Відсутні податки на прибуток, продаж, податок на додану вартість, прибуток корпорацій, нерухомість, дарування. Крім того, в офшорній зоні діють суворі закони, які захищають повну конфіденційність банківських операцій.
4. Острови Кука. Архіпелаг із 15 островів, розташований поблизу Нової Зеландії. Низькі податки на прибуток та на прибуток корпорацій роблять територію надзвичайно привабливою для середніх та малих компаній для здійснення банківської діяльності.
5. Науру. Острів, розташований в західній частині Тихого океану. Відсутні податки на прибуток, передачу майна в спадщину, власність та нерухомість.
6. Нідерландські Антільські острови (острови Кюрасао, Бонер, Мартен).
7. Андорра. Невелика країна, розташована між Іспанією та Францією.
8. Дамаск. За повідомленням Посольства України в Лівані, офшорна зона розташована у столиці Сирії.
9. Гібралтар. Територія під юрисдикцією Великобританії, розташована на півдні Піренейського півострова і суміжна з Іспанією.
10. Острів Мен.
11. Острів Гернсі.
12. Острів Джерсі.

Острови Мен, Гернсі та Джерсі формально не входять до складу Великобританії, але, користуючись певним суверенітетом, належать до сфери її безпосереднього впливу.

Головна відмінність  цих територій від планомірно створюваних офшорних зон інших  держав полягає в тому, що їх статуси мають значні розбіжності, оскільки вони формувалися в різні часи і під впливом різних обставин. Спільним є те, що там існують більш ліберальні, ніж у Великобританії, режими в сфері оподаткування, заснування і реєстрації банків і торгових компаній, максимально спрощені бюрократичні процедури, забезпечується конфіденційність для вкладників капіталу, їх захист і високий рівень професійного обслуговування. Завдяки цьому тут створюються надзвичайно привабливі умови для інвесторів, здійснення широкомасштабних фінансових і торгово-посередницьких операцій.

13. Республіка Чорногорія. Закон про відкриття офшорних зон тут ухвалено. Відповідно до нього, офшорні компанії можуть бути зареєстровані на всій території республіки (на сьогодні таких компаній зареєстровано понад 100, їх перелік становить комерційну таємницю). 
14. Міста Крапіна, Рієка, Шибеник, Бакар, Осієк, Загреб. За інформацією посольства України в Республіці Хорватія, офшорні зони створені і функціонують в ряді міст Республіки Хорватія. 
15. Багамські острови.16. Бермудські острови.17. Беліз.18. Британські Віргінські острови.19. Кіпр.20. Ірландія.21. Лабуан.22. Ліберія.23. Маврикій.24. Невіс.25. Панама. 
26. Острови Теркс і Кайкос.

Очікується створення  офшорно-страхового центру в італійському місті Трієсті (відповідне урядове рішення ще не набрало чинності).

Перелік офшорних зон згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України

Особливості створення і діяльності офшорних компаній

Суб'єкти господарювання в усі часи прагнули до підвищення прибутків, гарантованого збереження банківської та комерційної таємниць. Так, коли античні Афіни запровадили двохвідсотковий імпортний та експортний податок, грецькі та фінікійські купці почали обминати місто за 20 миль, аби уникнути їх оплати. У результаті цього сусідні острови стали зонами безмитної та неоподаткованої торгівлі та місцями накопичення товарів для контрабандного ввозу до Афін. У XV сторіччі англійські купці, що продавали вовну, обирали для торгівлі Фландрію, а не рідну Англію, де вони мали сплачувати великі податки та мито. Найвідомі-шою країною, що з великим успіхом скористалася правовими засобами залучення іноземного капіталу, стала Швейцарія, де ще у XVIII столітті міська рада Женеви прийняла закон, який вимагав від банкірів ведення обліку рахунків своїх клієнтів, але забороняв їм розкривати цей облік без згоди міської ради. Традиційний нейтралітет Швейцарії та Закон про банківську таємницю 1934 року (в редакції 1971 р.) і низькі банківські проценти забезпечили цій країні центральне місце у світовому фінансовому бізнесі.