Етнічна ідеологія

Ряд етнографічних  груп українського етносу існувало на рівнинній території України - в Поліссі та в Середньому Придніпров’ї. Їх виникнення та існування було зумовлено різними причинами. Так, литвинами називали білорусів південного Полісся та сусідніх українців. Етнонім “литвини” пов’язаний з державно-політичними чинниками, він відносився до частини поліського населення, яке в XIV-XVI ст. входило до складу Литовської держави. Найбільше поширена назва “поліщуки” (вперше згадується в документах XVII ст.). Ця назва охоплювала українське та білоруське населення в межах історико-етнографічної території Полісся.

Поліщуками в  Україні називали і ще називають  подекуди сьогодні жителів Українського Полісся. Проте похідний від нього  етнікон “поліщуки” як самоназва  населення цієї території, поширена тут не скрізь. Традиційним ареалом поширення назви “поліщуки” серед самого населення був в основному басейн Прип’яті та її приток. Під дією цілого ряду факторів вже нині простежується тенденція до обмеження вживання назви “поліщуки”, що пов’язано із заміною її більш широким етнонімом - українці.

Виходячи з  природно-географічних умов Українського Полісся поліщуки з давніх давен  займалися землеробством, скотарством, рибальством, мисливством, пасічництвом.

Місцеві природні умови позначилися тут на шляхах сполучення, на основних типах поліських поселень зі скупченою гніздовою, рядовою і найбільш поширеною впродовж двох останніх століть одновуличною, а також хутірською забудовою. Поліщуки виділяються своєю народною культурою, давньою обрядовістю, звичаями, традиціями, особливостями пісенного фолькльору. Багато із них добре збереглися до сьогодення. “Тутейшні” - це назва окремих груп населення Українського Полісся з нечітко визначеною етнічною самосвідомістю. Так, десятки тисяч “тутейших” при польських переписах (1921, 1931 рр.) потрапили лише у підсумкову графу “інших” і не були зараховані до українського чи білоруського етносів.

За значною  частиною українського населення Середнього Придніпров’я був закріплений етнонім  “черкаси”. Походження цього етноніму до кінця не з’ясовано.

Географія української діаспори

Діаспора - це розселення частини етносу поза межами своєї країни чи етнічної території. Основною причиною формування української діаспори були міграції населення за межі України, зумовлені  в основному економічними та політичними причинами. Формування української діаспори, зокрема східної, в значній мірі було зумовлено і примусовим виселенням значної кількості українських селян за межі України під час так званої колективізації, репресій української інтелігенції, а також депортації великої кількості українців із західних земель України під час і після другої світової війни. Зміну чисельності українців за межами України ілюструє таблиця 14.

Українці в  республіках колишнього СРСР становлять східну українську діаспору (вона є чисельнішою, ніж західна), а в країнах Західної Європи, Північної і Південної Америки та в Австралії - західну. Всього в західній та східній діаспорах проживає близько 11 млн. українців.

Вважаємо за доцільне зупинитись на формуванні та розселенні східної та західної української діаспори.

Формування східної  діаспори на землі Московського князівства почалися ще за княжих часів. Першими  поселенцями з України були ремісники, а також утікачі від татар.

Упродовж XIV-XVI ст. українці (чернігівці, сіверці, путивельці) просувались на схід, на Слобожанщину і селились поблизу оборонних пунктів. В XVI ст. українці досягли Приуралля, Поволжжя. Інтенсивне переселення українців на Слобожанщину тривало і в XVII-XVIII ст. У цей час масове переселення українців відбулося на Слобожанщину, Донеччину, Поволжжя, Москву, Петербург.

Переселенців з України того часу можна поділити на декілька груп. Окрему велику групу становили вчені, вчителі, митці, перекладачі, співаки, купці, промисловці, ремісники. Багато українців у XVI-XVIII ст. переселялись вільно або примусово до маєтків козацької старшини, що жила у суміжних з Україною повітах Московщини.

Окрему групу переселенців з  України становили депортовані  російським урядом ув’язнені, інтерновані  або заслані українські гетьмани, члени козацької старшини антиросійської орієнтації. Їх засилали до Сибіру, Соловецького монастиря та інших монастриських в’язниць північної Росії. Багато українських козаків і посполитих примусово переселили до Росії на будівництво Петербурга та інших міст, численних фортець, укріплень, каналів. Якщо у XVII-XVIII ст. українців масово переселяли в Поволжжя, на Урал, то з другої половини XIX ст. - у Сибір, Казахстан, Середню Азію, Далекий Схід. Тільки за 20 років перед першою світовою війною міграціями до азіатської частини Російської імперії було охоплено близько 2 млн. українців. Основними районами їх заселення в цей час стали Сибір, Далекий Схід, Середня Азія, Казахстан, Північний Кавказ.

Чимало українців за радянський час з різних причин (основні з  них ми вже згадували) опинились  за межами України на терені колишнього СРСР. Так, у повоєнні роки лише із семи західноукраїнських областей було депортовано у східні райони колишнього Союзу понад 1.1 млн. чоловік або майже кожного 10 жителя регіону.

З усіх українців, що проживають у  східній діаспорі, 65% припадає на Росію. За переписом населення 1989 р. в Росії проживало 4.4 млн. українців (ця цифра значно занижена від реальної, бо багато українців писалися росіянами).

Понад 602 тис. українців (1989 р.) проживають на півночі Європейської Росії. Тут  виділяються чотири регіони їх значного розселення. Це - Санкт-Петербург та однойменна область, Мурманська та Архангельська області, Автономна Республіка Комі.

Провідне місце за кількістю  українців в Росії займає Центр  Європейської частини (Центральний, Центрально-Чорноземний  та Волго-В’ятський економічні райони). В 1989 р. тут проживало 980 тис. українців. Провідне місце тут посідає Центральний район (674.8 тис. українців). Йому належить перше місце в Російській Федерації за кількістю українців. Друге місце в названому регіоні посідає Центрально-Чорноземний район, у межах якого розташована північно-східна частина Слобідської України, де досить чисельними є українські громади. Найбільша кількість українців тут проживає у трьох областях - Бєлгородській, Воронезькій та Курській.

Близько 50 тис. українців в 1989 р. проживало на тери-торії Волго-В’ятського економічного району, а також у Поволжжі - одному із давніх районів поселення українців. Ще у XVIII ст. сюди переселяли українських селян із Правобережної і Лівобережної України. Кількість українців тут постійно збільшувалась, за переписом 1989 р. вона становила 350.7 тис.чол.

Важливим регіоном проживання українців  є Північний Кавказ. Тут українці селилися ще з XVIII ст. і в багатьох регіонах становили переважну більшість  або половину всіх жителів. Компактністю розселення українців на Північному Кавказі виділялася Кубань (Краснодарський край), куди наприкінці XVIII ст. були виселені запорізькі козаки, а пізніше прибувало населення з України. Проте в першій половині 30-х років кількість українців на території Північного Кавказу почала різко скорочуватися внаслідок політики переслідування їх, яку проводили уряд колишнього Союзу РСР та КПРС. За даними перепису населення в 1989 р., в регіоні проживало понад 479 тис. українців. Найбільше їх проживало на території Краснодарського краю та Ростовської області, тобто в західній та північно-західній частинах регіону.

На Уралі українська діаспора почала формуватись у XVIII ст. Та лише на початку XX ст. вона почала зростати. В 1989 р. тут  проживало 442.8 тис. українців. За кількістю  українців в регіоні виділяється Оренбурзька та Челябінська області.

На території Сибіру проживає 860 тис. українців. З них - 583.8 тис. у Західному  Сибіру, а 279.4 тис. чол. - у Східному Сибіру. Інтенсивність заселення українцями цього краю збільшилась після  спорудження західної та центральної гілок Транссибірської залізниці, яку прокладали у 1895-1905 рр.

Українська діаспора на Далекому Сході  Росії (“Зелений Клин”) почала формуватися  з середини XIX ст., коли сюди прибули  українські селяни з Київської, Полтавської  та Чернігівської губерній. У 1897 р. тут проживало 57 тис. українців, а впродовж XX ст. за різних причин та обставин у цей край переселилось багато українців. За переписом 1989 р. тут проживало 620.5 тис. українців. Зараз вони розселені на всій території Далекого Сходу.

Друге місце за кількістю українців  у східній діаспорі після Російської Федерації посідає Казахстан. Селитися на його території українці почали з другої половини XIX ст. Різко зросли переселенські потоки українців  у цей край на початку XX ст., а також у післявоєнний період, зокрема у 50-60-ті роки, що було зумовлено освоєнням цілинних і перелогових земель Північного Казахстану. В 1989 р. у цій республіці проживало 896.2 тис. українців, переважна їх більшість - в північній та центральній частинах республіки.

На території Молдови українці почалися селитися з XVI ст., це були переважно, вихідці із Волині, Галичини і Поділля. Українська діаспора в Молдові формувалася  впродовж усіх наступних століть  і особливо інтенсивно - в післявоєнний період. В 1989 р. тут вже проживало понад 600 тис. українців. Серед національних меншин республіки вони посідали перше місце. Значна їх кількість розселена у Придністров’ї, а найбільше - в Кишиневі - близько 17 % усіх українців Молдови).

У республіці Бєларусь в 1989 р. проживало 291 тис. українців, найбільше в пограничних з Україною областях - Брестській, Гомельській та в столиці республіки - Мінську.

Досить чисельною є українська діаспора в країнах Середньої  Азії. Вона почала формуватися в  другій половині XIX ст., а чисельно зросла в післявоєнний період. За даними перепису населення 1989 р., в республіках Середньої Азії проживало 338.5 тис. українців. Найчисельніша українська діаспора є в Узбекистані.

Молодою є українська діаспора в  країнах Балтії. Сформувалася вона в повоєнний період й інтенсивно зростала в наступні десятиріччя і за даними останнього перепису населення (1989 р.) становила 185.2 тис. чол. У країнах Балтії українці розселені переважно в містах.

Найменш чисельною є українська діаспора на Закавказзі - 93.1 тис. чол. (1989 р.). За повоєнні роки кількість українців тут зростала дуже повільно. Українці на Закавказзі розселені переважно у великих містах, понад 50 % їх проживає у Грузії. Найменша їх кількість - у Вірменії (8 тис. чол.).

Значно пізніше почала формуватися західна українська діаспора. Спочатку головною причиною міграцій українців до країн Північної та Південної Америки та деяких європейських країн були важкі економічні та соціальні умови життя на батьківщині. Під час другої світової війни близько 2 млн. молодих людей було вивезено на примусові роботи до Німеччини.

На початку XX ст. найбільше українців  переселилося до країн Північної  та Південної Америки із західних земель України (Галичини, Буковини, Закарпаття).

Західна українська діаспора найчисельніша в США та Канаді. У США проживає близько 1.2 млн. українців та осіб українського походження. Значна кількість їх розселена тут в північно-східних промислових штатах (Пенсильванія, Нью-Йорк, Нью-Джерсі).

В Канаді проживає близько 1 млн. українців. Головні райони їх розселення - південь, поблизу державного кордону із США. Близько 85% їх проживає в провінціях Онтаріо, Манітоба, Альберта, Британська Колумбія. Серед міст Канади, де найбільше українців, слід назвати Едмонтон, Торонто, Вінніпег, Калгарі, Монреаль, Сасктаун. У Південній Америці найчисельнішою українська діаспора є в Аргентині та Бразилії. В Аргентині проживає до 220 тис. українців. Розселені вони переважно в північних провінціях та в столиці країни Буенос-Айресі. Із 155 тис. українців, що проживають в Бразилії, 85% розселені у штаті Парана. Українці також населяють такі країни Південної Америки, як: Венесуела, Парагвай, Уругвай, Чилі.

Значна кількість українців  проживає у Польщі, Румунії, Словаччині, Чехії. Як відомо, чимало українців  з Польщі в повоєнний було переселено в Україну, переважно у західні області. Решта була виселена в північні та західні області Польщі. Зараз в цій країні нараховується від 350 до 600 тисяч українців.

На території Румунії проживає 250-280 тис. українців. Вони розселені переважно в північних та північно-східних районах, на межі з Україною (Південна Буковина) та на Мармарощині, в дельті Дунаю.

У Словаччині та Чехії українці розселені  на Пряшівщині (Словаччина), а також  у містах, зокрема у Празі. Зараз  в межах цих держав проживає понад 150 тис. українців.

Ще наприкінці XVIII ст. частина українців  із Закарпаття пересилилася до Югославії, а на початку XX ст. тут осіли вихідці  зі Східної Галичини. Тепер в цій  країні проживає майже 40 тис. українців.

Чимало українських емігрантів осіло в інших європейських країнах. Так, у Франції зараз проживає понад 45 тис. українців. Вони розселені переважно в Парижі та його околицях. Майже 30 тис. українців проживає у Великобританії. Тут вони зайняті переважно в промисловому виробництві. По декілька тисяч українців проживає в Австрії, Бельгії, Данії, Італії та ін.

Наймолодшою є українська діаспора Австралії. Вона сформувалася переважно  в повоєнний період із вихідців західних та східних областей України. Зараз  тут проживає 35 тис. українців. Вони розселені в східних та південних штатах Австралії та її великих містах (Сіднеї, Мельбурні, Брісбені, Аделаїді).

Із посиленням еміграційних потоків  населення з України у останньому десятилітті українська діаспора збільшується як чисельно, так і розширюється ареал її поширення.

Національні меншини

Національною меншиною вважається фізичний масив (група) людей не корінного  етнічного статусу, але яка живе у сучасному для себе етносередовищі. В Україні – це представники всіх націй, крім української.