Особливості київського християнства

До інших найбільш розвинених жанрів літератури періоду Київського християнства дослідники відносять літописи, агіографію, морально-дидактичні, історичні і героїко-романтичні твори. Зазначимо, що всім їм також була притаманна своя києворуська специфіка. Так, літописи, на відміну від перекладних візантійських хронік, що являли собою історію царств і царів, складалися із щорічних статей, в яких давався перелік подій, що відбувалися в країні в названий рік. Нестор цю ідею відобразив в назві своєї літописної енциклопедії – „Повісті врем’яних літ”.

Агіографія цього періоду була представлена Житіями Бориса, Гліба і Феодосія Печерського. Відстоюючи свою церковну і політичну незалежність від західно-східних впливів, теоретики Київського християнства вже в перші десятиліття по його запровадженню почали створювати культ власних християнських святих.

Оригінальність вітчизняної літератури проявилась також в морально-дидактичному жанрі. На початку ХІІ ст. Великий князь Київський Володимир Мономах написав своє „Повчання”, яке було звернуте до власних дітей, але стало політичним, релігійно-моральним і правовим кодексом державного життя Руси-України. „Повчання” – твір, що був написаний в дусі Київського християнства. В деяких дослідженнях його трактують як антицерковний, але згодитись з цим можна за умови, що антицерковність Володимира Мономаха мала не глобальний антихристиянський характер, а була спрямована проти візантійсько-православної практики християнського життя, що періодично в історичному розвитку Української Церкви брали верх над засадами власне Київського християнства. [9, с.80] Князь Володимир Мономах спирається на біблійні зразки і закликає додержуватися норм християнської моралі в контексті конкретних, а не абстрактних, зорієнтовані на зовнішні цінності, обставин державного і церковного життя.

Найяскравішим в оригінальній вітчизняній літературі твором історичного жанру було „Хожденіє” монаха Даниїла на початку ХІІ ст. у Святу землю.

Але ні одна інша літературна києворуська пам’ятка доби Київського християнства не може похвалитися такою великою і гарною дослідною літературою, такими багатосторонніми і глибокими студіями як „Слово о полку Ігоревім”. Розглядаючи „Слово” як центральний твір в огляді оригінальної української літератури ХІ – ХІІІ століть, М. Грушевській писав: „З погляду артистичного і культурного „Слово” стоїть незвичайно високо. В порівнянні з епосом візантійським – отяжілим, позбавленим свіжості і безпосередності чуття, „Слово” блищить щирістю, глибиною і силою афекту . Супроти варварської грубуватості і елементарності настроїв і мотивів західноєвропейських творів феодальної доби воно вирізняється багатством і тонкістю настроїв .”[8, с.215].

Високому рівні розвитку писемності і літератури можна завдячити виникненням мистецтва книгописання. Громадянське значення книжок було добре засвоєно теоретиками Київського християнства. З усіх книгописних майстерень найвизначнішим був київський князівських скрипторій, заснований за часів Ярослава Мудрого. За літописом, Ярослав книги „многі списав і положив в церкві Святої Софії”. Це коротке повідомлення свідчить про існування вже в першій половині ХІ ст. Софійської бібліотеки. За деяким дослідженням, вона нараховувала до 500 томів. [7, с.33] А на передодні монголо-татарської навали приблизний бібліотечний фонд стародавньої літератури нараховував до 140 тисяч томів [16, с82].

Досить ґрунтовним в цей період було поширення грамотності. Вона охоплювала не тільки саме лише духовенство, князівсько-дружинну верхівку, а й різні верстви простого народу.

Особливу увагу звертає на себе така галузь культури Київської Русі як архітектура. Перші століття розповсюдження християнства характеризується великим церковним будівництвом, щедро прикрашеним монументальним та іконописним живописом. Основним типом християнського храму був хрестово-купольний тринефний, а в великих церквах п’ятинефний, що походив від сполучення базиліки з центральною будовою, над якими знаходився купол, що символізував небеса. Найстаріший кам’яний храм в Руси-Україні – храм Успіня Богородиці (або Десятинна церква) був побудований в Києві в 989 – 996 рр. давньоруськими майстрами разом з грецькими.

Собор святої Софії у Києві (1037 – 1054 рр.), вершина києво-руського зодчества, багато в чому нагадував Софію Константинопольську, але художнє втілення в ньому ідеології Київського християнства сприяло появі деяких відмінностей від класичного візантійського стилю. Софія Київська – величний п’ятинефний храм, з просторими хорами, що охоплювали і бокові нефи, не має прямих аналогів серед пам’яток церковного зодчества Сходу. При збереженні візантійської основи хрестово-купольного храму, архітектура Софії Київської доповнена ступеневою композицією зовнішнього об’єму, більшою кількістю куполів, масивними хрещатими стовпами. Сам Київ як столиця держави і резиденція князів і митрополитів здобув славу одного із самих красивих, великих і багатих міст Європи ХІ – ХІІ ст. Так, в архітектурі Руси-України почала втілюватися ідея доброзичливих стосунків світської і церковної влади, їх взаємної відповідальності за розвиток молодої могутньої держави, її культури і духовності.

З другої половини ХІІ ст. стає помітним послаблення візантійських впливів щодо архітектури, що позначилося появою в храмів баштової форми. Процес розвитку національних рис в старокиївському зодчестві набував все більшого і безповоротного характеру.

Більш довготривалим і стійким був іноземний вплив на розвиток живопису в культурі Київської Русі. Візантія не тільки познайомила києворуських художників з технікою мозаїки, фрески, темперного живопису, але й дала їм іконографічний канон, незамінність якого суворо оберігалася православною церквою. Але все ж таки в ХІ – ХІІ ст. і староруському живописі складаються дві традиції прикрашення храмів розписами. Однак, більш сувора і урочиста, находить свої джерела в монументальному живопису Візантії. Друга, більш вільна і живописна, склалася вже на вітчизняному ґрунті. Класичною пам’яткою, що втілила першу і другу традиції, був Софійський собор, в розписах якого повністю витриманий візантійський іконографічний канон.

В ХІІ ст. в Києві були створені прекрасні мозаїки і фрески Михайлівського монастиря (1108 р.), автором яких деякі дослідники вважають знаменитого київського живописця Олімпія. Зазначимо, що релігійний мислитель ХХ ст. Павло Флоренський виявляє специфіку Київського християнства саме через іконографічний аналіз. Констатуючи його софіологічний характер, він пише про Оранту Софіївського собору: „ .що і кого живописує це зображення? Звично говорять, що Божу Матір. Але відсутність Немовляти, підняті руки, вся постава тіла наближають „Непорушну стіну” до Орант старохристиянського іконопису”, які „зображали нематеріальну сутність дому Софії Премудрості Божої” [20, с.382].

Важливим фактором утвердження християнства в Руси-України була практика проведення богослужінь. Поєднання візантійських наспівів зі слов’янським текстом дуже часто приводило до того, що мелодійно-ритмічеий малюнок грецьких співанок не надавав емоційного підкріплення тексту, не служив засобом акцентування уваги на його значних місцях. На подолання цих суперечностей в культових співах була спрямована діяльність церковно-музикальної школи Київського християнства. В результаті виникає зовсім нова система - знаковий спів. Музикальна творчість, в умовах києворуської інтерпретації богослужінь, привела до виникнення музикальних форм з такими рисами універсальності, які стверджували не тільки єдність мелодійної тканини з текстом, що співався, але і єднання народного мелосу з наспівами, що звучали в церкві.

Висновки

Розглянувши і проаналізувавши специфіку і особливість Київського християнства, можна констатувати той факт, що християнство в Руси-Україні мало цілий ряд притаманних йому особливостей на протязі Х – ХІІІ ст. Вони відрізняли його ідеологію і практику від тогочасних візантійської і римської церков, бо ґрунтувалася на ідеалах, що їх накреслили митрополити Іларіон і Климент Смолятич. В силу певних суспільно-історичних, богословсько- філософських і канонічно-правових обставин в процесі занепаду державності Руси-України під час князівської доби Київське християнство не знайшло свого продовження ні в самій Україні, ні серед народів, навернених на християнство з Києва.

Розглядаючи питання внутрішнього устрою Помісної церкви в Київській Русі зазначимо, що нарис історичного матеріалу відкидає ще існуючу точку зору про васальну залежність Київської Русі від візантійського імператора. Прийняття християнства із Візантії могло до цього привести. Але давньоруські князі самочинно здійснювали християнізацію своєї держави, і про васальну залежність мови йти не могло. Русь в цей час знаходилася в розквіті, а Візантія переживала тяжку кризу. Немає ніяких свідчень, що руські князі вели себе як піддані Візантії. Давньоруській церкві інколи доводилося рахуватися з Константинополем, але швидше всього певні грошові внески нівелювали можливу залежність.

Узагальнено оцінюючи характер релігійності в Київській Русі, можемо зробити висновок про те, що старокиївські вчителі сформували на Київському ґрунті синкретичний християнсько-язичницький варіант релігійності. Саме тому, незважаючи на все більш глибоке з плином часу розповсюдження ортодоксального християнства, в Київській Русі ХІ – початку ХІІІ ст. формується власний, відмінний від західно-східних взірців, релігійно-світоглядний ідеал, існує інша – софійна картина світу, в співвідношенні з якими розвивається і суспільна думка.

Розглянувши проблему ролі християнства в культурі і духовному житті Київської Русі, можна з певністю відмітити його прогресивну роль в розвитку вітчизняної писемності, освіти, літератури, науки, архітектури і образотворчого мистецтва тощо. Протягом ХІ – початку ХІІ ст. ідеологи і практики Київського християнства, за допомогою церкви як просвітницької інституції, намагалася створити творчий патрітично-євангельський клімат в країні, що сприяв би суспільно-політичному, економічному і культурному розвитку Руси-України. Цей підхід мав успіх. Вже до кінця ХІ ст. і на протязі ХІІ ст. києворуська культура досягла рівня передових країн тогочасної Європи, а Київська держава перетворилася в одну з найбільших і наймогутніших держав середньовічного світу. Як писав єпископ Готьє Савейр, посол до князя Ярослава Мудрого у справі подружжя Анни Ярославни з королем Франції: „Це країна більш об’єднана, щасливіша, могутніша, значніша і культурніша ніж Франція” [10, с.78 – 79].

Але наявність різних внутрішніх проблем і зовнішніх ідеологічних впливів на політичне і релігійне життя в Руси-Україні заважали здійсненню київської релігійно-політичної мети – побудови таких взаємовідносин між державою і церквою, коли не було б домінування світської державної влади над церквою взагалі і церковних посягань на владу світську зокрема.

Список використаних джерел та літератури

І. Джерела

1. Іларіон. Слово про закон і благодать (Літературний переклад С. В. Бондаря) // Філософська думка. - №4. – 1988.

2. Летопись по Ипатскому списку. – СПБ. – 1871.

3. Повість врем’яних літ. – Київ. – 1990.

ІІ. Література

4. Бичко І. В. Софійність діалектичного мислення // Світогляд і духовна творчість. – Київ. – 1993.

5. Брайчевський М. Ю. Утвердження християнства на Русі. – Київ. – 1988.

6. Воронин Н. Н. Из истории русско-византийской церковной борьбы ХІІ в.// Византийский временник. – Москва. – 1965. – Т. XXVI.

7. Глухов А. Русь книжная. – Москва. 1979.

8. Грушевський М. С. Історія української літератури. – Київ. – 1993. – Т. 2.

9. Замалеев А. Ф., Зоц В. А. Мыслители Киевской Руси. – Киев. – 1981.

10. Коструба Т. Нариси з церковної історії України Х – ХІ століття. – Торонто. – Т.1.

11. Лабунько М. Митрополит Іларіон і його писання. – Рим. – 1990.

12. Лихачев Д. С. Повесть временных лет. – М.-Л. – 1950. – Т. 2.

13. Лосев А. Ф. Философия. Мифология. Культура. – Москва. – 1991.

14. Огієнко І. Українська церква. – Київ. – 1993.

15. Рыбаков Б. А. Язычество Древней Руси. – Москва. – 1987.

16. Сапунов Б. В. Книга в России в ХІ – ХІІІ вв. – Ленинград. – 1978.

17. Тевзадзе Г. Учения апостола Павла «Corpus Areopagiticum» и в комментариях Иоанэ Петрици // Историко-философские исследования. «Ежегодник» 91. – Минск. – 1991.