Християнство Київської Русі

План.

1.     Вступ.

2.    Основна  частина:

·       Причини запровадження християнства.

·       Процес християнізації.

·       Наслідки запровадження християнства.

3.    Висновок.

4.    Список  використаної літератури. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ

     Немає в сучасній історичній науці, присвяченій  Давній Русі, більш визначного і  також добре дослідженого питання, ніж питання про хрещення Київської Русі та розповсюдження християнства в перші століття хрещення.

     Найдавнішу  докладну відомість про хрещення українського народу, яку знаходимо  в нашій літературі, подає нам  так званий Початковий літопис —  пам'ятка початку XII віку, що була писана десь більш як по ста роках по охрещенні нашого народу. Цей літопис (звичайно зветься Літопис Нестора, але Нестор, певне, не писав його) докладно розповідає про охрещення князя Володимира та українського народу; літописне оповідання, стало в нас класичним — воно довго панувало в нашій науці та літературі, а в школі та серед широкого загалу панує ще й тепер.

     І тільки 1871 р. відомий професор Московської  духовної академії Євген Євстигнійович  Голубинський в «Журнале Министерства народного просвещения» за 1871 р., а  потім 1880 р. в праці «История Русской  Церкви», т. І (друге видання вийшло в 1901 р. в московських «Чтениях») піддав літописне оповідання про хрещення українського народу суворій, але чисто науковій критиці; Голубинський непохитно довів, що літописне оповідання — це пізніша вставка до нашого Початкового літопису (таких пізніших вставок у літопису багато).

     Голубинський  влучно й науково розбив майже  все оповідання літописця як таке, що не відповідає правді, і замість  нього подав своє, що спирається головним чином на писання двох письменників XI віку, що писали за часу сина Володимирового — князя Ярослава Мудрого, мниха Якова («Похвала» князю Володимиру та «Сказание» про смерть мучеників Бориса й Гліба) та Нестора («Чтение» про страстотерпців Бориса та Гліба); Яків та Нестор жили ближче до Володимира Великого і тому могли знати події охрещення ліпше за літописця, що писав пізніше.

     Всі інші вчені, що пізніше писали про охрещення українського народу, звичайно або розбивали (невдало!) твердження Голубинського, або новими даними підпирали його думки. Дуже солідну рецензію на капітальний труд Є. Голубинського дав професор Київської духовної академії Іван Малишевський («Отчет о 24 присуждении наград гр. Уварова». Спб., 1882. С. 19 — 187), який не тільки підкреслив заслуги Голубинського, але подав і свої думки; в питанні про хрещення Володимира та українського народу Малишевський нерішуче боронить літописне оповідання. Вчений Василевський у статті «Русско-византийские отрывки» («Журн. Мин. нар. пр.». 1876. III) подав звістки візантійських та арабських джерел про охрещення. У 1883 р. вийшла цінна праця барона В. Р. Розена «Император Василий Болгаробойца. Извлечения из летописи Яхъи Антиохийского» (додаток до 44 т. «Записок» Академії наук); для нас цікаве те місце Ях'ї (жив у X — XI вв.), де він розказує про оженіння князя Володимира з Анною та про його охрещення. Добру рецензію на цю працю дав Ф. Успенський в «Журн. Мин. нар. пр.» (1884. Кн. IV. С. 282 — 315). Коротку, але змістовну статтю «Современное состояние вопроса об обстоятельствах крещения Руси» в «Трудах Киев. дух. акад.» (1886. Кн. XI. С. 587 — 606) написав /. Линниченко, спиняючись головним чином на Корсунській справі. В IX кн. «Киевской старины» за 1887 р. вміщено статтю П. Л. Лебединцева «Когда и где совершилось крещение киевлян при св. Владимире», де автор невдало боронить літописне оповідання. Проти цієї статті виступив професор В. Завитневич, умістивши в «Трудах Киев. дух. академии» за 1888 р. (Кн. І, с. 126 — 152) цінну й солідну статтю «О месте и времени крещения св. Владимира и о годе крещения киевлян». На статтю В. Завитневича звернув свою увагу професор А. Соболевський у «Журн. Мин. нар. пр.» 1888 року (Кн. VI, с. 396 — 403) в статті «В каком году крестился св. Владимир»; Соболевський боронить літописне оповідання, бажаючи розбити всі висновки Завитневича й довести, що Яків та диякон Нестор жили пізніше літописця, а тому їхнім писанням не можна давати більшої віри, як літописцеві. Віт. своєї «Історії України-Руси» (вид. 2) професор М. Грушевський дав добрий перегляд усієї справи охрещення й подав докладну літературу.

     На  початку ХХ століття також з`явилось одразу декілька надзвичайно важливих робіт, які по-різному ставили та вирішували питання про прийняття християнства. Це праці академіка А.А. Шахматова,  М.Д. Приселкова, В.А. Пархоменка, В.І. Ламаньского, Н.К. Нікольського,    П. А. Лаврова, Н.Д. Полонської та багатьох інших. Але після 1918 року ця тема перестала вважатися значною. Вона попросту зникла зі сторінок наукового друку, залишаючись однією з найважливіших в світовій славістиці (праці Л.Мюллера, А. Поппе та інших).

     В пізніші радянські часи питання хрещення знову почало цікавити істориків. Факту запровадження християнства та його значенню присвячені були численні монографії та статті: «Запровадження християнства на Русі», М., 1987; Рапов, 1988 «Як була хрещена Русь», М., 1989; «Руська духовна культура», Тренто, 1992, порівняльні нариси «Прийняття християнства народами Центральної та Південно-Східної Європи і хрещення Русі». М., 1988; «Тисячоліття запровадження християнства на Русі» М., 1993 та багато інших.

     Але це тільки невелика вибірка з тої  надзвичайної кількості істориків  усіх часів, які вивчали питання  запровадження християнства на Русі. Існує дуже багато різних поглядів на це питання, різних підходів. Чому ж проблема хрещення Русі є настільки популярною та актуальною в будь-які часи? На мою думку, це одна з найважливіших подій в нашій історії, яка визначила шляхи подальшого розвитку Київської Русі, а потім – і української держави. Запровадження нової релігії – це питання не тільки еволюції світогляду (хоча одного цього достатньо, щоб говорити про глобальність змін), це й зміни у політичному курсі, - тобто це можно вважати дуже важливою віхою в історії народу.

     Отже, в цьому рефераті ми спробуємо  узагальнити усі підходи до вивчення проблеми запровадження християнства в Київській Русі (а саме остаточної християнізації, яку провадив князь Володимир Святославич) та стисло викласти основні факти, які стосуються цієї історичної події.

     Основна частина

     Причини запровадження християнства.

     Розгляд кожного історичного питання  прийнято починати,  перш за все, з  розгляду причин та приводів певної події. Це є дуже важливим, тому що, якщо ми не знаємо чинників, які впливали на зародження проблеми, як ми можемо судити про проблему в цілому?

     Отже, якими були причини для запровадження християнства на Русі?

     Знамените «хрещення Русі», яке започаткувало  православну цивілізацію на теренах  України, було викликано цілим комплексом факторів:

     ·        Політичні передумови: Прагнення  Володимира зміцнити державу і її територіальну єдність. Спроба досягти  цієї мети за допомогою створення  єдиного пантеону язичницьких богів  на чолі з Перуном не призвела до подолання племенного сепаратизму та посилення княжої влади. Надії Володимира в даному випадку покладались, очевидно, на те, що бог блискавок вважався головним в дружинному середовищі. Але тільки єдинобожжя могло згуртувати державу і освятити авторитет одноосібної княжої влади.

     ·        Міжнародні фактори: тільки християнизація могла дати Русі «перепустку» до родини європейських народів, а язичництво прирікало на ізоляцію та ворожість  з боку християнізованих сусідів, які ставилися до язичників як до нелюдей. До того ж треба мати на увазі, що остаточний розкол християнства на католицьку та православну гілки стався лише в 1054 році.

     ·        Соціальні фактори: Наростаюча соціальна неоднорідність, а також мінливі духовні запити еліти суспільства створювали умови для переходу до більш складної світоглядної системи.

     ·        Особисті міркування Володимира  та деякі епізоди з його життя. Він, напевне, брав на увагу хрещення своєї  бабусі Ольги, яка залишила по собі добру пам`ять. Не виключено, що деякі епізоди його гріховного життя, наприклад, братовбивство під час боротьби за владу, насильство, багатоженстов, в підсумку змусили його замислитися про духовне очищення, про таке діяння, яке могло б залишити про нього добру пам`ять. Але, скоріш за все, він діяв виходячи з прагматичних міркувань. Справа в тому, що запровадження християнства було зумовлено одруженням Володимира із сестрою візантійського імператора, Анною. Це надзвичайно підвищувало його авторитет, а отже, зміцнювало і княжу владу.

     Важливою  вважається і так звана проблема «вибору віри», від вирішення якої залежав весь хід руської історії. Християнство не було єдиним варіантом. Реальна ситуація пропонувала і інші альтернативи: іудаїзм, іслам, буддизм, не кажучи вже про численні секти типу маніхейства, павликіанства, богомільства. Отож, питання було в тому, якій з цих релігійних систем віддати перевагу. Цей процес відображений у літописному епізоді “вибору віри” – досить своєрідному документі тієї епохи. Релігійний акт 988 р. є центральним епізодом в редакції “Повісті временних літ”, що дішла до нас. “Сказаніє про Володимирове хрещення” носить складний характер та розпадається на декілька епізодів, нез’єднаних органічно одне з одним. Під 986 р. розповідається про прибуття у Київ місіонерів від чотирьох найбільш значних монотеістичних церков, авторитет яких був забезпечений відповідними політичними організаціями ( це спеціально підкреслено у тексті): ісламу – від Волзької Булгарії; католицизму – від Німеччини, іудаїзму – від Хазарії, православ’я – від Візантії. Місія мусульман, латинян та іудеїв провалилася. Найбільш Володимиру сподобалася розповідь грецького проповідника, але не спонукала його прийняти остаточне рішення. Під наступним , 987 р. розміщена розповідь про посольство, яке направив київський князь у Волзьку Булгарію, Німеччину та Візантію для ознайомлення з богослужіннями та обрядами трьох релігійних систем. Повернувшися додому, посли негативно відізвалися про обряди магометан та латинян, натомість із захватом розповідали про “красу церковну”, яку вони побачили у Константинополі. Вони рішуче закликали князя до східного християнства, висуваючи у числі інших і такий аргумент: “Аще лихъ бы закон Гръчкъыи, то не бы баба твоя Олга прияла крещения, яже бъ мудръиши всих человъкь». Володимир дав себе переконати та спитав: “Где будем крестится?” – “Где захочешь”, відповіли посли.

     Це  тільки легенда, але очевидно, що за цією легендою ховаються факти, які  зупинили вибір Русі саме на православній формі християнства. Це, в першу чергу, міцні культурні та економічні зв`язки з Візантією, наявність власної впливової православної общини. Крім того, князем, ймовірно, враховувалась ситуація на міжнародній арені, відношення церкви з державою, а також деякі догматичні розходження різних релігій. Наприклад, зазіхання папи римсього на світську владу,  небажання католицької церкви враховувати місцеві особливості та її войовничість не могли не відштовхнути голову молодої держави від цієї форми християнства. Православна ж церква підпорядковувалась світській владі. Це відповідало східнослов`янській традиції, згідно з якою князь був і головою релігіозного культу. Крім іншого, православ`я було більш терпимим до місцевих традицій, та й Візантія на ті часи була центром цивілізації, наступницею великого Риму, найрозвиненішою і найкультурнішою країною Європи.

     Процес  християнізації.

     За  джерелами, які згадують охрещення  Русі, ховається певний   парадокс: візантійські пам’ятки виразно зафіксували навернення, наприклад,   Аскольда та його дружини у 60-х роках ІХ ст., але майже не   коментують офіційного запровадження християнства при Володимирі   Святославичі (988). Натомість, руські літописи про прийняття нової   віри Аскольдом взагалі “не знають”, зате підносять до рівня догмату   роль Володимира-першохрестителя. Намагаючись пояснити цю   “змову мовчання”, дослідники припускають, що белетризовано-барвиста історія “Володимирового хрещення” була   внесена до літописних текстів аж через сто років після події –   наприкінці ХІ ст. Своєю чергою, вона спиралася на кілька попередніх   сказань 40-х років ХІ ст., котрі виникли як публіцистичні твори, що   переслідували мету довести незалежність Руської церкви від Грецької.  

     Русь  у баченні авторів сказань  – це велика й могутня   держава, рівна Візантії. Сам же Володимир уподібнений до імператора   Константина Великого: той зробив християнство державною релігією   Римської імперії, а цей офіційно проголосив християнство у власній   державі. Відтак Володимирове хрещення трактувалося як   сакралізований рубіж між передісторією – язичницькими часами, коли   мешканці Русі були погани і невђголоси, і новою добою –   християнською, що символізувала вихід з темряви на світло. Візантійській церкві у цій схемі відведена скромна роль   пасивного взірця.