Християнство Київської Русі

     Але все ж таки, як насправді проходив процес християнізації та історичні  процеси, які передували йому?

     Отже, наприкінці X століття, оточена сусідами-християнами  –   поляками, чехами, болгарами, візантійцями – поганська Руська держава стояла  на порозі перелому, який мав остаточно ввести її до кола   християнської цивілізації, однак безпосереднім поштовхом  стали   причини політико-династичні. Восени 987 р. головнокомандувач   східної візантійської армії  Варда Фока проголосив себе імператором;   невдовзі узурпатора визнали Мала Азія, Вірменія та Грузія. Законному   імператорові Василю ІІ Македонянину (976-1025) загрожувала   катастрофа, і він звернувся за допомогою до київського князя,   пославши до нього поcoльство взимку 987-988 р. Той погодився, але   за умови, що Василю ІІ віддасть йому руку своєї сестри Анни; до угоди   був внесений ще один пункт – Володимир зобов’язувався охреститися   разом з усім народом своєї країни, «а вони народ великий» (як запише   один з тогочасних східних авторів).

     Навесні 988 р. 6-тисячна армія русів разом з військом   імператора розбила збройні сили Фоки. Трон був таким чином   врятований, але Василь ІІ не квапився віддавати багрянородну, тобто   царственну від народження, сестру за варвара. Однак збройний похід   Володимира на Херcoнес (Корсунь), коли місто було здобуте й   сплюндроване, а до Константинополя надіслана погроза вчинити зі столицею імперії те саме, зробили візантійського володаря   поступливішим. Тож, отримавши обіцяну багрянородну Анну,   Володимир відбув з нею до Києва. Час і місце його оcoбистого   охрещення дискусійні (за думкою О.Шахматова святий Володимир хрестився ще до 988 року, і, очевидно, у Києві. Існують також легенди щодо хрещення у Корсуні 988, які викладаються в літописних джерелах, але ми не можемо до кінця їм вірити), натомість примуcoве навернення киян,   здійснене відразу після Корсунського походу, літопис упевнено датує   988 р., описуючи його так:

     І коли прибув, повелів він поскидати кумирів – тих порубати, а других   вогню оддати. Перуна ж повелів він прив’язати коневі до хвоста і   волочити з Гори по Боричевому [узвозу] на Ручай, і дванадцятьох   мужів приставив бити [його] палицями... Потім же Володимир   послав посланців своїх по всьому городу, говорячи: “Якщо не   з’явиться хто завтра на ріці – багатий, чи убогий, чи старець, чи   раб, – то мені той противником буде...” А назавтра вийшов   Володимир з попами цесарициними і корсунськими на Дніпро. І   зійшлося людей без ліку, і влізли вони у воду... а попи, стоячи, молитви   творили. І було видіти радість велику на небі й на землі, що стільки   душ спасається...

     Щодо  радості великої, то літописець, слід думати, перебільшив.   Християнізація просувалася з труднощами, долаючи   спалахи опору.

     Поряд зі слов'янами в Київській Русі проживало понад 20 різних народів: на півдні – печеніги, половці, торки, берендеї, каракалпаки; на північному заході – литва, ятвяги; на північному сході – чудь, меря, весь, мурома, мордва, черемиси, перм, ям, печора та ін. угро-фінські народи. Християнство через Київ прийшло згодом і до них. Знать і заможні верстви населення приймали нову релігію порівняно легко і навіть охоче, як таку, що користувалася заступництвом центральної влади. Найбільш прихильними до старої язичницької віри були низи суспільства. Нова релігія впроваджувалася насильним шляхом і в Києві, і в інших містах. “Путята хрестив мечем, а Добриня вогнем”, - так говорили в той час про воєвод князя Володимира, які хрестили Новгород. Щоб замінити місцеві вірування й обряди єдиним християнським культом, церковним проповідникам та ієрархам довелося тривалий час пристосовувати свої служби до язичницьких богів, свят і обрядів. Так, Перун став ототожнюватися з Іллею-пророком, Ярило - зі святим Юрієм (Георгієм), давні зимові свята були приурочені до Різдва Христового і Хрещення, дохристиянське свято Великодня (назва збереглася) – до Воскресіння Ісуса Христа і т.д. Проти язичницького свята Івана Купала церква боролася багато сторіч, але так і не змогла його подолати. Так і не вдалося похитнути віру народу в “нижчі духи”. Процес християнізації на Русі розтягнувся на віки.

     Головними носіями ідей християнства стають церкви і монастирі. Все духовенство  відповідно ділилося на "біле" і "чорне". При церквах мешкали численні служителі: крім священика, були т.зв. "церковні люди" - ігумен, диякон (“біле духовенство”), а також просфірниці, паломники, лікарі, задушні люди (невільники, подаровані церкві); сюди ж приймали інвалідів. Оскільки православне християнство не передбачало обітниці безшлюбності для “білого” духовенства, всі церковні люди могли мати сім'ї, члени яких також жили при церквах. Вони не підлягали світському суду, їх судив єпископ. Духовні звання часто переходили з покоління в покоління.

     Велика роль у поширенні християнства належала монастирям, головним з яких був Києво-Печерський (1051 р.). Чернецтво, або “чорне” духовенство, найбільш повно і наочно втілювало ідеї зречення від мирської суєти, спокутування гріхів, служіння Богу. Ченці, на відміну від церковних людей, жили передусім за рахунок власної праці, а не за рахунок подаянь від парафіян, давали обітницю безшлюбності. Життя перших київських ченців - Антонія, Феодосія Печерського та інш. - було винятково важким, наповненим виснажливою фізичною працею, самообмеженнями, молитвами. Пізніше з'являються справжні подвижники чернецтва - ченці-самітники, які здійснювали аскетичні подвиги: Даміан, Іван-Самітник, князь Святенник та інш. Систематичні пости стають нормою не тільки для ченців, але і для всіх віруючих. Їсти жирну їжу, наприклад, у Великий піст стало вважатися гріховним. У XIII ст. в Київській Русі було біля 50 монастирів, з них 17 - у самому Києві. Вищі посади в церковній ієрархії займає тільки "чорне" духовенство.

     У 990-996 роках в Києві було споруджено на замовлення князя Володимира Святославича собор Богородиці. На його утримання  князь дав десяту частину своїх прибутків і звідси походить ще одна його назва — Десятинна церква. Церкву будували візантійські майстри. Це був характерний для візантійської архітектури багатоверхий хрестово-купольний шестистовпний храм з трьома апсидами, оточений галереями. Оздоблений мармуром, різьбленими шиферними плитами, розписаний фресками. Зруйнований монголо-татарами у 1240 році.

     Поступово християнство охопило всі сфери життя людини. Вже у часи князювання Ярослава Мудрого митрополит Ілларіон трактував божественну благодать як суспільну норму, закон. У суспільстві розповсюджуються ідеали любові до ближнього, упокорювання і всепрощення, які орієнтували людину на послух. Першими руськими святими стали Борис і Гліб, які прийняли мученицьку смерть від Святополка Окаянного.

     Наслідки  запровадження християнства. 

     Християнство  внесло позитивні зміни у світогляд людей. Якщо в основі політеїстичних релігійних вірувань, стародавніх слов'ян лежав страх перед стихійними силами природи, ворожими і пануючими, то християнство плекало надію па порятунок, почуття захоплення навколишнім світом. У процесі поширення та утвердження християнство на Русі поступово втрачало візантійську форму, вбираючи в себе елементи місцевих слов'янських звичаїв, ритуалів, естетичних запитів східних слов'ян. Візантійські церковні канони поступово пристосовувалися до особливостей давньоруського етносу. Водночас слід зазначити, що у боротьбі з “поганством” християни знищили безцінні пам'ятки мистецтва стародавнього язичницького світу, зокрема шедеври деревяної скульптури, забороняли старовинні танці, скомороші дійства тощо. Разом з тим християнство справило великий вплив на розвиток духовної культури Київської Русі.

     Запровадження християнства мало позитивні наслідки для розвитку Київської Русі (і  не тільки в культурному та духовному  плані). Воно зміцнило авторитет і владу князя, сприяло розбудові держави. Тіснішими ставали стосунки Володимира, що тепер належав до християнської «сім'ї правителів», з іншими монархами. Прийняття християнства мало позитивні наслідки й для внутрішнього життя країни. Оскільки вчення візантійської церкви підтримувало монарше право на владу, київські князі знайшли в ній ту ідеологічну опору, якої раніше не мали. До того ж церква з її складною внутрішньою підпорядкованістю знайомила київських правителів з новими моделями управління. А в самому суспільстві Київської Русі з'явилася активно діюча установа, що не лише забезпечувала незнане раніше духовне й культурне єднання, а й справляла величезний вплив на культурне і господарське життя. Взагалі кажучи, завдяки епохальному вибору Володимира Русь стала пов'язаною з християнським Заходом, а не з ісламським Сходом. Цей зв'язок зумовив її небачений історичний, суспільний і культурний розвиток. Важко переоцінити значення того, що християнство прийшло до Києва не з Риму, а з Візантії. Згодом, коли відбувся релігійний розкол між цими двома центрами, Київ став на бік Константинополя, відкинувши католицизм. Так була закладена основа майбутніх запеклих конфліктів між українцями та їхніми найближчими сусідами католицької віри — поляками.

       Значний поштовх також дала  нова ідеологія піднесенню давньоруської культури. Лише з часу “хрещення Русі” у ній поширилися писемність і книжність. В Києві, а далі повсюдно на Русі почали влаштовувати школи й книгописні майстерні, і незабаром східнослов’янська країна стала однією з найкультурніших у середньовічній Європі. Запровадження християнського віровчення зробило можливими рівноправні  й плідні взаємовідносини між нею та Візантією, Германією й іншими державами. Християнська   діалектика,   активно   використовувана    давноруськими філософами та публіцистами, стала основою для багатьох (іноді дуже  цікавих) ідей. Це у свою чергу, слугувало поштовхом для швидкого  прогресу  у сфері творчого життя, що забезпечило розвиток  давньорусської  культури.  Було  б помилкою вважати, що до 988 р. люди  на  Русі  не  знали науки,  творчості, мистецтва,  але бурхливий розквіт культури  прийшовся   на   часи,   коли затвердилася християнська релігія. В  монастирських  брамах  концентрувалися основні кадри  вчених  того  часу,  письменників,  публіцистів,  художників, архітекторів. Судовий монастирський статут, який  було  введено  на  Русі  у другій  половині  ХІ  ст.,  зобов’язував  ченців  започатковувати   у   себе бібліотеки,  скрипторії,  школи,  іконописні  майстерні,  лікарні та   інші заклади. Серед монастирів у Київській Русі на  першому місці був Києво – Печерський,  який  став,   можливо,   найвизначнішим   центром   давньоруської культури. З ним пов’язана діяльність  визначних публіцистів   (Феодосій Печерський, Іаков Мніх), істориків (Нікон Печерський,  Ігумен  Іван,  Нестор Літописець), художників (Алімпій, Григорій), лікарів  (Агапіт)  та  багатьох інших. Також функціонували  культурні  центри  при  архієрейських  кафедрах. Найбільш відомим з них був Софійський гурток книжників, заснований  у  Києві при Ярославі Мудрому та очолюваний Іларіоном.

       Важливим чинником в історії  ранньої Русі був  розвиток  писемності   та розповсюдження   грамоти.   Як   відомо,    східонослов’янська    писемність сформувалася раніше від офіційної християнизації  країни  та  незалежно  від неї, але використовувалася переважно у чисто практичних  цілях.  Принципово важливим етапом була поява книжковості у середині  ІХ  ст.  Саме  тоді  Русь починає створювати свою церковну літературу  та  започатковує  літописи.  На основі  археологічних  знахідок  (берестяні  грамоти  у   Новгороді)   можна припустити, що грамота у Київській Русі не була прерогативою  одного  тільки духовенства, вона охоплювала і феодалів і демократичні шари народу.

        Церква   активно   сприяла   розвитку   давноруської   архітектури   та образотворчого мистецтва. Більшість кам’яних споруд, збудованих  на  протязі Х – ХІІ  ст.  на  Русі,  були  храми,  щедро  прикрашені  монументальним  та станковим живописом. Проте впливи східної  церкви  на  мистецтво  не  завжди були благотворними. Так, через те, що візантійці не любили ставити  у  своїх храмах статуй, скульптура не дістала помітного розвитку.

     Висновок 

     Отже, ми зробили невеличкий огляд подій, які відбувались наприкінці Х  століття у Київській  Русі за часів  князя Володимира Святославича –  тобто власне прийняття християнства як головної державної релігії, події, які цьому передували (а саме спроба язичницької реформи, «вибір релігії» та інші), перебіг та наслідки цього процесу. Яке ж історичне значення цього процесу?

     Християнізація  Русі мала великий вплив на розвиток її культури та державності. Зміна релігії спричинила великі світоглядні зміни в людей – політеістична поганська релігія змінилась на монотеістичну – православне християнство (яке правда потерпіло досить великих видозмін протягом століть – відбулась так звана «асиміляція» деяких язичницьких вірувань та традицій з віруваннями та есхатологічними уявленнями релігіїї християнської). Щодо змін в культурі, то християнізація  Русі справила великий вплив на розвиток кам'яної, архітектури, створила умови для виникнення такого виду мистецтва як іконопис, який набув самостійного розвитку, традиції візантійської іконографії послабились, і почали створюватися самобутні, яскраві шедеври церковного живопису. Також запровадження християнства сприяло розвитку освіти та книгописання. Звичайно, ці зміни не були одномоментними, але все ж таки, як ми бачимо, вже за сто років, в ХІ сторіччі й пізніше, християнство досить міцно займає свої позиції в Київській Русі. І, безумовно, велике значення в історії мала постать хрестителя Русі – князя Володимира Святославича.

     Тобто позитивні зміни, які принесло за собою прийняття християнства досить численні. Так, були й негативні моменти  – але все ж таки переоцінити  роль цієї події в історії нашого народу неможливо.  Завдяки цій епохальній події взагалі визначилося майбутнє Київської держави -  Русь стала пов`язаною в першу чергу з християнським Заходом, а не з ісламським Сходом.

     Саме  через своє велике значення, питання  про запровадження християнства на Русі завжди цікавило істориків: кількість  наукових праць, статтей, монографій, нарисів  на цю тему не підлягає підрахунку. На жаль, серед дійсно наукових та обґрунтованих робіт зустрічається багато  і справжніх вигадок та «історичної фантастики», які подаються під виглядом наукових досліджень.