Культура Київської Русі

1. Загальна  характеристика цивілізації та культури

     Київська  Русь — одна з могутніх держав Європи IX—XII ст. Вона відіграла велику роль в історії східних слов'ян та інших  слов'янських народів. Давньоруська держава сприяла їх суспільно-політичному, економічному та культурному розвитку.

     Древня  Русь впливала на міжнародне життя  Європи, підтримувала і розвивала  торговельні, політичні й культурні  зв'язки з багатьма країнами Заходу і Сходу. Вона тісно співпрацювала  з Візантією, Німеччиною, Францією, Угорщиною, скандинавськими країнами, а також зі східнослов'янськими —  Польщею і Чехією. Активно розвивалися  культурні відносини з південними слов'янами, особливо з Болгарією; як відомо, південнослов'янська писемність справила вплив на писемність Русі, а з XI—XII ст. починається зворотний  вплив Русі на південнослов'янську писемність. Це ще раз підтверджує  спільність походження, мовну спорідненість  східних, західних і південних слов'ян, близькість їхніх культур та історичної долі.

     Руські  купці торгували в державах Поволжжя, Волзькій Булгарії, Хозарії, доходили в Середню Азію до Багдада. Не залишалися поза увагою також народи Кавказу і Закавказзя.

     Діти  київських князів були пошлюблені з  більшістю царських родин Європи, що також зайвий раз підтверджує  впливовість Київської Русі на політичне  життя своїх сусідів.

     Спільність  мови, території, духовної та матеріальної культури, спільна світоглядна позиція, державно-політичне життя, правові  відносини ("Руська Правда"), спільна  боротьба з ворогами сприяли формуванню в народів Київської Русі свідомого  ставлення щодо об'єднання руських  земель в одну державу.

2. Мистецтво слова

     Літературні та археологічні джерела засвідчують  існування у східних слов’ян  писемності ще до прийняття християнства. Болгарський письменник Храбр у праці «О письменах» говорить про два види письма – примітивні піктографічні знаки (риски і зарубки), та грецьке й латинське письмо, що не передавало багатьох слов’янських звуків. Писемність у дохристиянські часи була поширена у зовнішньополітичній, економічній і торгівельній сферах суспільного життя, а також у язичницькому культі.

     Проникнення християнства на Русь зумовило виникнення у східних слов’ян письма, якого  потребувала держава і церква. Це письмо називалось «кирилиця», воно прийшло на Русь разом із писцями  і богослужебними книгами із Болгарії. Поступово воно витіснило стару  писемність. Пам’ятки давньоруського письма можна побачити на різних предметах  та виробах – пряслицях, горщиках, корчагах, голосниках, ливарних формочках  та інших предметах домашнього вжитку. Вони свідчать, що писемність була поширена серед простого люду.

     Важливими писемними пам’ятками є знайдені у Новгороді, Звенигороді та інших містах, берестяні грамоти – переписка городян про господарські справи.

     Оригінальними пам’ятками давньоруського письма є  графіті ХІ – ХІV ст., що містяться  на стінах Софійського собору, Кирилівської церкви, Видубицького монастиря, Успенського  собору Печерського монастиря, церкви Спаса на Берестові та Золотих  воріт.

     Цікавими  пам’ятками є стилі (залізні, бронзові і кістяні писала) для письма на воскових дощечках, бересті і штукатурці. Вони дають повне уявлення про  грамотність прихожан соборів та широких верств населення Київської  Русі. Усі ці пам’ятки вказують на те, що писемність у Київській Русі була не тільки привілеєм князів і духовенства, але і надбанням широких верств міського населення.

     Розвиток  освіти у Київській Русі грунтується на власних національних традиціях та використанні античного і болгаро-візантійського досвіду шкільного навчання. Поширенню грамотності сприяло запровадження християнства. Після церковної реформи Володимира Великого виникла потреба у навчанні та вихованні освічених людей. Вони були потрібні не тільки для впровадження нового християнського культу, але й для функціонування органів державного управління та розвитку торгівлі. Тому шкільна освіта за князювання Володимира Великого та Ярослава Мудрого набула державної ваги. Утворилися три типи шкіл: палацова школа підвищеного типу, школа «книжного вчення» для підготовки священників та світська (приватна) школа домашнього навчання, переважно для купецького і ремісничого населення.

     У школах вивчали основи письма, читання, арифметику, спів, музику, поетику, риторику, іноземні мови (передусім грецьку  і латинську). Вищу освіту визначали  філософія і риторика. Центрами освіти були міста Київ, Новгород, Полоцьк, Чернігів, Галич та Володимир-Суздальський. Освітнім центром у Києві був  собор Святої Софії. Тут складено літописний звід 1037 р., написано і виголошено «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, сформовано основи першого збірника законів Київської  Русі «Руська Правда», створено «Ізборник» Святослава» 1076 р., написано у 1056–1057 рр. відоме «Остромирове євангеліє». Тут містилася книгозбірня Ярослава Мудрого, переписувалися книги.

     Освітнім  і художнім центром був також  і Печерський монастир, у якому  знаходились художня і книгописна майстерні. У його стінах була створена визначна пам’ятка історії Київської Русі «Повість минулих літ» та ін.

     Утворення шкіл і поширення писемності були пов’язані з соціальними та культурними  вимогами давньоруського суспільства.

3. Художній  стиль та художня культура

     Основним  видом монументального мистецтва  Київської Русі був фресковий  живопис. Фрески чудово поєднувались з  фактурою кам’яних стін і мали надзвичайно  багатий колорит. Техніка фрески була запозичена у візантійських  майстрів, але давньоруські художники  довершили її новими елементами і  стилістичними зображеннями. Так, новим  у митецькій діяльностідавньоруських майстрів стало поєднання мозаїчних і фрескових зображень, чого не практикували у Візантії. У ХІІ ст. мистецтво мозаїки поступається мистецтву фрески. Перші мозаїчні зображення та настінні фрескові розписи були виконані у Десятинній церкві міста Києва, але вони не збереглися.

       До найвизначніших пам’яток українського  і світового монументтально-декоративного мистецтва належать мозаїки і фрески Софійського собору у м.Києві. Головним змістом художнього оздоблення інтер’єру цього храму є утвердження християнства, а храмові настінні розписи стали «біблією для неписьменних», яку потрібно було читати у певному порядку. На фрескових панно три цикли зображень: євангельські, біблійні та житійні. На мозаїках зображені основні персонажі християнського віровчення. Мозаїчні оздоблення прикрашають головний вівтар і купол собору. Це – поясне зображення Христа-Пантократора (Вседержителя) з піднятою десницею, в апсиді центрального вівтаря зображена велична постать Богоматері-заступниці Марії-Оранти. У народі Богоматір Софії Київської вважали заступницею Києва і Русі і називали її «Нерушимою стіною», тобто заступницею і покровителькою. Марія-Оранта у народній свідомості злилася з язичницьким образом «Великої Богині», що уособлювала силу землі.*25.

       Нижче мозаїчного зображення  Богоматері-Оранти, розташована багатофігурна  композиція «Євхаристія» (причащання  апостолів), а ще нижче – «святительський  чин», який є одним із кращих  зразків монументального живопису. Мозаїчні панно Софії виконані на яскравому золотистому фоні і набрані із смальти 177 кольорових відтінків. Важливим елементом художнього оздоблення Софії є орнаменти, переважно рослинного характеру. До наших днів збереглося 260 квадратиних метрів мозаїк і близько 3000 квадратних метрів фресок собору Святоі Софії у Києві *26.

     Монументальними розписами були також оздоблені  Успенський собор Печерського монастиря, Михайлівський Золотоверхий собор, церква Спаса на Берестові у Києві. З середини ХІІ ст. у Київському, Чернігівському, Переяслському, Галицькому та Волинському князівствах створюються самобутні художні школи. Фресковий живопис повністю замінює настінні мозаїки. Давньоруські фрескові розписи збереглися до наших днів у сакральних спорудах Києва і Чернігова, Смоленська і Владимира на Клязьмі, Пскова, Новгорода, Старої Ладоги та інших давньоруських містах.

       Разом з будівництвом храмів  розвивався іконопис – вид  культового станкового живопису. Ікона як художній елемент  займала головне місце в інтер’єрї культової споруди. Культ ікони був офіційно прийнятий на сьомому Вселенському соборі 787 р. у м. Нікеї. Ікони становлять органічне ціле з храмом і підпорядковані його архітектурі. У храмах ікони розташовувалися над передвівтарною перегородкою, що пізніше перетворилася на іконостас. Перші ікони були привезені на Русь з Візантії і Болгарії, а в кінці ХІ ст. з’явилися власні. Мистецтво іконопису мало свої особливості, що відрізняли його від монументальних розписів. В іконі обмежений простір, який вимагав зосередження на створенні психологічного образу, знаходженні найвиразніших композицій та колористичних рішень. Творів давньоруського іконопису збереглося дуже мало.

       Становлення давньоруського іконопису  припадає на ІІ половину ХІ  – початок ХІІ ст. У Києво-Печерському  Патерику розповідається про  перших руських іконописців –  Григорія та Аліпія. Деякі дослідників пов’язують з київською художньою школою такі ікони, як «Ярославська Оранта» (ХІІ ст.), «Устюзьке Благовіщення» (ХІІ ст.), «Дмитрій Солунський» (ХІІ ст.) і композицію Свенської (або Печерської) Богоматері» (ХІІІ ст.). Серед ікон, що дійшли до наших часів, найшанованішою була ікона «Богородиці – Елеуса”, привезеної наприкінці ХІ – початок ХІІ ст. з Візантії до Вишгорода поблизу м.Києва. Її назвали «Володимирська Богоматір» (Третьяковська галерея, м. Москва). Образи, втілені в іконах, вважалися зразком моральної чистоти й одухотвореності.

       У Києві сформувалася іконографія  перших руських «святих» –  Бориса і Гліба, уявлення про  яку дає ікона «Борис і Гліб»  Традиції Києва були поширені  в іконописних школах Новгорода,  Володимира, Суздаля, Галича та  Володимира-Волинського. 

       В оздобленні давньоруських храмів  значну роль відігравало пластичне  мистецтво та різьбярство. Східнохристиянська  церква, переслідуючи язичницькі  вірування, заборонила об’ємну  скульптуру, тому пластичне мистецтво  розвивалося у вигляді рельєфів. Для різьбленого оздоблення монументальних  споруд використовувався мармур  та рожевий шифер. Значна кількість  рельєфних орнаментальних прикрас  збереглася у храмах Києва.  Це – різьблені плити, виготовлені  в техніці орнаментального і  тематичного рельєфу, що прикрашають  парапети хорів собору Софії  Київської, шиферні плити з  тематичними рельєфами Михайлівського  Золотоверхого та Києво-Печерського  монастирів.

       Цікавою пам’яткою давньоруської  пластики є барельєф, на якому  зображена Богоматір-Одигітрія з дитям, що знайдений в руїнах Десятинної церкви. Шиферні різьблені плити збереглися і в Спаському соборі Чернігова.

       Історичну і культурну цінність  становить саркофаг Ярослава  Мудрого (Х–ХІ ст.), що зберігається  у київському Софійському соборі. Виготовлений з білого мармуру,  вкритий рослинним орнаментом  з християнською символікою.

       Цінними витворами давньоруського  пластичного мистецтва є вироби  різьбярів по каменю у вигляді  невеликих кам’яних іконок, на  яких найчастіше зображали Бориса  і Гліба, Дмитра Солунського, Богородицю, Спаса, Святого Миколая та інших святих. Шедевром мініатюрної кам’яної пластики є ікона «Увірування Фоми», що зберігається у Київському історичному музеї.

       Оригінальним видом мистецтва  за княжої доби було мистецтво  книжкової мініатюри. Рукописна  книга була особливо цінною, писалася  дуже довго, на дорогому пергаменті  і художньо оздоблювалась. Книги  переплітали у міцні оправи  з металевими замками, текст  прикрашали ініціалами, заставками  та мініатюрами. Книжкова мініатюра  виконувалася та ілюструвалася  руськими писцями та художниками,  зразками для яких служили  візантійські та болгарські рукописні  книги. Пам’ятками давньоруських  рукописів є «Остромирове євангеліє» (1056–1057 рр.), «Ізборник Святослава» (1073 р.), «Бучацьке євангеліє», «Юрієве євангеліє», «Добрилове євангеліє» (ХІІ ст.) «Мстиславове євангеліє» (ХІІ ст.) та ін.

       Видатним явищем у давньоруському  мистецтві, цінним джерелом історії  Київської Русі є мініатюри  Радзивилівського літопису (ХV ст.) Книга містить 618 кольорових графічних мініатюр, що ілюструють життя княжої доби. Мініатюри дають цінні відомості про архітектуру Київської Русі, одяг та зброю, речі домашнього вжитку та інші важливі історичні події.*27 Орнаментика більшості давньоруських рукописів була пов’язана з ювелірною справою та декоративно-ужитковим мистецтвом.

     Розвиток  ремісничого виробництва стимулював розквіт декоративно-ужиткового мистецтва, в якому проявилися риси давньоруської  естетики та багатовікових художніх традицій східних слов’ян. Поширеними на Русі були такі види прикладного  мистецтва, як скань, чернь, зернь, позолота, перегородчаста емаль та художнє литво. Скань – це мистецтво використання найтоншого дроту, що напаювався на металеву основу. Скань широко використовувалась у жіночих прикрасах та окладах книг. Чернь – чорна паста для протравлювання срібних виробів, що робила темне тло, на якому світилися срібні фігури. Її наносили на браслети, зап’ястя, колти, персні, хрести, зброю тощо. Зернь – дрібні кульки, що впаювалися в персні та інші прикраси.