Особливості київського християнства

ЗМІСТ

Вступ

1. Особливості Київського християнства .

2. Внутрішній устрій Помісної церкви в Київській Русі .

3. Характер релігійності В Київській Русі .

4. Культура та духовне життя Київської Русі .

Висновки .

Список використаних джерел та літератури.

Вступ.

Питання про специфіку та особливості Київського християнства досить складне і багатогранне. Потрібно проаналізувати дійсну картину введення християнства на Русі. Торкаючись цієї теми, ми не маємо на меті заперечити сам факт масового одноактного хрещення киян князем Володимиром. Йдеться зовсім про щось інше, істотніше. Чи могло, виходячи з церковних канонів, здійснювати таку масову акцію охрещення візантійське духовенство за дорученням Константинопольського Патріарха? Зрештою, хто охрестив Русь-Україну?

Потрібно також охарактеризувати особливості Київського християнства від охрещення Руси-України і до занепаду Київської держави в середині ХІІІ ст.

Розглядаючи даний період історії Української Церкви, потрібно звернути увагу на те , яким саме було її влаштування після запровадження християнства в Київській Русі.

Київське християнство мало і свою релігійну специфіку відмінну від східних і західних взірців. На що також потрібно звернути увагу в даній роботі.

Помітна позитивна роль християнства а культурному розвитку Київської Русі, особливо в період ХІ – ХІІ століть, коли демократична ідеологія і практика Київського християнства заклала підвалини культури нового типу, побудованої на взірець візантійсько-східної і римсько-західної, але своїми глибоко оригінальними місцевими відмінами пов’язаної також і з власними традиціями.

З’ясування всіх вище наведених проблем допоможе зрозуміти багато суперечливих питань в історії Київського християнства, що постають в даний час.

Отже, тема даної курсової роботи є актуальною, оскільки проблеми, висвітлені в ній, дають можливість:

- виділити позицію Київського християнства в розглянутий історичний період;

- розкривають широкий спектр взаємовідносин Київського християнства з Східною і Західною Церквами;

- аналізують тенденції, шляхи і напрямки необхідні для розуміння процесів, що відбувалися в Київському християнстві;

- також сприяють ознайомленню з релігійною специфікою Київського християнства.

Джерельною базою даної курсової роботи послугувала низка праць і дослідженнях Флоренського П. А. [18, 19], Рыбакова Б. А. [14], Чубатого М. [20], Грушевського М. С. [7] та інші.

Мета курсової роботи – спираючись на думки різних дослідників та фактичний матеріал, з’ясувати утворення та виділити особливості Київського християнства. Розглянути вплив влади на Київське християнство та роль західної і східної релігійних традицій в Київському християнстві.

Основні завдання роботи полягають у наступному:

- зробити аналіз взаємовідносин Київського християнства з Західною та Східною Церквами;

- дослідити повноваження Церкви в Київській Русі;

- визначити основні межі, за якими формувалося життя Церкви в державі;

- описати умови, в яких існувала Церква;

- окреслити роль і місця Київського християнства в житті тогочасного суспільства.

Структура курсової роботи: робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури.

1. Особливості Київського християнства

Не одна розповідь про хрещення Русі не обходиться без того, щоб мова в ній не йшла про те, як захопив Володимир грецьке місто Корсунь (Херсонес) і змусив гордих візантійців хрестити і просвітити язичницьку Русь, як стояло візантійське духовенство на чолі з митрополитом на березі Дніпра і хрестило натовп киян. Описуючу таку давно улюблену картину, навіть священнослужителі не добачають у цьому порушення канонів. Але це саме так. Цього не могло бути, оскільки ні один візантійський священик не міг здійснити такого порушення канонів, не накликавши гніву константинопольської патріархії. Русь хрестилася не в І, а в Х столітті, коли всі деталі християнського обряду були вже ретельно розроблені, у багатьох вікових суперечках обговорені і остаточно прийняті. Обряд хрещення вже тоді був добре канонізованим: він здійснювався індивідуально і тільки в храмі.

Невідповідностей і протиріч в літописах так багато, що дослідники літописної спадщини не лише вказують на них, але й прагнуть поновити найдавніші прошарки „Повісті врем’яних літ”, де міститься більш достовірна розповідь про хрещення Русі. Але це зовсім не ставить під сумнів авторитет літописних повідомлень. Літописець завжди усвідомлює, що описує історію, і лише з важливих ідейних спонукань міг трохи підправити працю свого попередника, коли викидав один шматок тексту і вставляв інший, не турбуючись про послідовність і відсутність протиріч всього переказу.

Слов’янське братерство – це була одна з перших великих ідей, яка спонукала літописця до праці. „Був-бо один народ словінський – Словіни ж сиділи по Дунаю, підкорені уграми, і морава, і чехи, і ляхове, і поляни, яких нині називають русь. З них мораві найперше було покладено книги, від того грамота прозвалася словенською, від того грамота є в Русі, і в Болгар Дунайських”.[3, с.37] Далі літописець розповідає про просвітителів слов’ян Кирила-Костянтина і Мефодія, про переклад в Моравії Євангелія та інших церковних книг.

Костянтин та Мефодій були не просто перекладачами церковних книжок на слов’янську мову. Навіть літописець вказує на те, що їм довелося боротися з думкою, що „Не достойно жодному народу мати азбуку свою, окрім євреїв, і греків, і латинян”.[3, с.39] Це була довга і наполеглива боротьба за право почути про „велич Божу своєю мовою”.[3, с.39] Таким чином, учителі слов’ян були просвітителями не тому, що принесли заморську мудрість темним і неосвіченим слов’янам, а тому, що прагнули відстояти місце слов’янських народів у християнському світі. Вони прагнули відстояти право слов’янської спільноти на незалежність і самостійність. У Великій Моравії, де розпочали свою діяльність Кирило та Мефодій, вони прагнули до створення самостійної церковної організації.

Для кирило-мефодіївської традиції була характерна орієнтація на раннє християнство, ушанування апостола Павла як борця за рівноправ’я народів. Орієнтацією на раннє християнство можна пояснити і єретичне для західної і східної церкви масове одноактне хрещення киян в водах Дніпра.

На самобутнє формування християнства на Русі вказують і літописні свідчення про Символ віри, котрий прийняв Володимир, коли охрестився: „Володимиру, після прийняття ним християнства, сказали таке: „Нехай не спокусять тебе ніякі єретики, але віруй, так промовляючи .” [3, с.177] І далі викладається Символ віри, яким повинна керуватися новостворена церква. Але християнське віровчення тут викладено далеко не канонічним чином. Основу основ християнської віри Володимиру викладають в дусі аріанства, яке напротязі багатьох віків переслідувалося західною і східною церквами. Володимир, згідно з літописом, приймає християнство, увірувавши в те, що „Син – подобосущий і безначальний Отцю, народженням тільки відмінний від Отця і Духа”. [3, с.177] Хоча в подальшому літописці не насмілилися ширше викласти аріанські погляди і навіть через кілька рядків засудили аріанство. Звідки аріанські погляди проникли до основного історичного документу і хто міг вчити Володимира аріанського символу віри – до цього часу не з’ясовано, хоча швидше всього і тут простежуються залишки кирило-мефодіївської традиції.

У першій побудованій Володимиром в Києві Десятинній церкві був приділ святого Климента. Новостворена церква віддавала особливу пошану святому Клименту, римському папі, який був втоплений посланцями Римського імператора-язичника Траяна за поширення християнства серед мешканців Херсонесу. Це ушанування святого західної, але ніяк не східної церкви, бере свої витоки від братів слов’ян і їх учнів.

Свідчення всіх перших літературних пам’яток – „Повість врем’яних літ”, „Слово про Закон і Благодать” митрополита Іларіона, „Пам’ять і похвала князю Володимиру” Мніха Якова, „Сказання про Бориса і Гліба” – говорять про те, що Київська Русь сміливо взялася за створення своєї самочинної і самоуправної Церкви і прагнула зайняти своє чільне місце у християнському світі, але не завершила своєї роботи. Особливості Київського християнства найбільш яскраво проявилося саме в період його запровадження. Це була спроба продовжити початий західними слов’янами процес створення християнства слов’янського обряду. В подальшому відбувається злука з візантійським християнством і розвиток давньоруської церкви відбувся в межах канонічного візантійського православ’я.

У 1039 році у Київ прибув перший митрополит – грек Феопемпт, який відразу ж розпочав втілювати в життя месіансько-православну ідеологію „другого Риму”. Київський митрополит став офіційним главою Київської митрополії і всіх православних церков регіону. Але грецькі митрополити і єпископи не могли багато домогти у розвої християнства в Україні через незнання старослов’янської мови і місцевих звичаїв. Вони вимагали переходу на теоретичні засади візантійського варіанту християнства і копіювання і усьому грецького обряду, а через це часто вступали в конфлікт із князями і патріотично зорієнтованим духовенством.

Дві спроби в 1051 і 1147 рр. добитися автокефалії були невдалими. Перш за все тому, що митрополити Іларіон і Климент були провідниками теорії християнського універсалізму з чітко означеним змістом, а саме схрещенням здобутків східного варіанту християнства із західним на базі перед християнської слов’янської культури. Цей зміст визначає одну з головних особливостей християнства у Київській Русі, а деякі дослідники кладуть його в основу поняття „Київське християнство”.[21,с.816] Християнський універсалізм Київського християнства формується на основі толерантного і відкритого ставлення до Сходу і Заходу. Як пише відомий православний богослов протоієрей Георгій Флоровський: „Не можна уявити собі Київську церкву, як щось замкнуте і самітнє . В ХІ і ХІІ ст. вона досить тісно була пов’язана і з Цареградом, і з Афоном, і з Палестиною. І з Заходом зв’язки були постійними і досить розвинутими” [18, с.7].

Разом з рисами християнського універсалізму, толерантного ставлення до різних релігійних центрів, антимесіанства і антицезаропапізму, власного слов’янського обряду і богослужбової слов’янської мови, християнству перших віків в Україні були також притаманні ранньохристиянська орієнтація, патріотичність, євангелізм, паулінізм, софічність.

Перед Богом, як вважали вчителі Київського християнства, всі люди рівні, всі народи покликані Благодаттю до спасіння, одні тільки скоріше, а інші пізніше. Видатний теоретик Київського християнства митрополит Іларіон закладає засаду великого соціального значення, а саме: робить Київське християнство щиро патріотичним. На думку відомого дослідника історії і культури Київської Русі Д.С.Лихачова, митрополит-русич у своєму „Слові” створив „власну патріотичну концепцію всесвітньої історії” [12, с.67].

Євангелізм Київського християнства багато в чому зорієнтований на ту традицію в ранньому християнстві, яка пов’язана з діяльністю апостола Павла. Так званий паулінізм „перетворив єдність і рівність у Христі всіх людей на основний принцип, який освячений самим Богом” [17, с.22].

З паулінізмом пов’язане і виникнення в Київському християнстві перших богословсько-філософських розробок. Їх особливість характеризується софійним характером способу богословствування і філософствування. На цю рису руського православ’я в до монгольський період вказував в свій час відомий православний богослов і священик Павло Флоренський [19, с.136]. В Київському християнстві софійний підхід асоціювався з постійним потягом до мудрості через вчення про Софію як „Премудрість Божу” сприяв формуванню таких засад бачення світу, які під впливом платонівської і неоплатонівської філософської традиції обґрунтовували „плюралізм”, „поліфонію”, творчий розмах думки, а не єдність та одностайність її, що тиражується від індивіда до індивіда” [4, с.40], тобто відтворювався закономірний „філософемний” етап розвитку суспільної свідомості в тодішній Руси-Україні.

Саме цю особливість Київського християнства намагався розвивати його інший визначний теоретик – Климент Смолятич. Другий митрополит-русич, як сказано в літопису, був книжник і філософ, що „писав від Гомера, і від Аристотеля, і від Платона” [2, с.241].

Після смерті князя Ізяслава (1154 р.), провізантійська партія месіансько-цезаропапістського ґатунку на чолі з світським лідером Юрієм Довгоруким розправилася з патріотично-євангельським табором, що репрезентував основні засади Київського християнства митрополита Іларіона. Про подальшу долю Іларіона, як і про останні роки життя його послідовника митрополита Климента Смолятича літописи мовчать.

Доба Київського християнства остаточно завершилась двома подіями: монголо-татарською навалою і перенесенням резиденції Київських митрополитів на північ, що заклало підвалини майбутньому перетворенню Київської митрополії на Московську.

2. Внутрішній устрій Помісної церкви в Київській Русі

На те, яким саме було влаштування церкви після запровадження християнства в Київській Русі, існує досить багато різних наукових поглядів. Це обумовлено тим, що до цього часу не існує сталої точки зору на сам процес запровадження християнства. Є немало прибічників думки (М.Ю.Брайчевський, Б.О.Рибаков), що в часи перших Київських князів Аскольда і Діра із Візантії було прислано митрополита, і вже тоді Київська церква стала митрополією в складі Константинопольської патріархії. Прибічники цієї точки зору апелюють до слів патріарха Фотія, що і руси змінили „нечестиву” віру і прийняли єпископа. Про це пише й Костянтин Багрянородний в біографії свого діда, засновника Македонської династії Василія Макидонянина. Найбільш об’єктивною можна визнати думку, що ці документи відбивають поступовий процес залучення до християнства східних слов’ян, а призначення митрополита або іншого духового пастиря, якщо й було як одиничний факт, то не одержало необхідного, як годиться в таких випадках, оформлення. Сьогодні не існує достатніх підстав стверджувати, що саме з тих пір існувала на Русі митрополича кафедра.

Перша згадка про митрополита в „Повісті врем’яних літ” з’являється під 1039 роком, а всі спроби відтворити хоч яку-небудь ієрархічну систему до вказаного року будуються на дуже хитких підвалиних.

Літописець не повідомляє, що в хрещенні Русі брали участь візантійські священики. Володимир взяв із захопленого Корсуня „царицю і Настаса, і попів корсунських”. Першу, побудовану Володимиром церкву святої Богородиці (Десятинну), він „доручив Настасу Корсунцю, і поставив попів корсунських служити в ній” [3, с.189]. В „Повісті” записані і такі слова Володимира „Оце даю церкві оцій святої Богородиці від себе і від моїх городів десяту частину . І дав десятину Анастасові Корсунцю” [3, с.195]. Літописець однозначно пише, що на чолі церкви на Русі після охрещення стояв піп Анастас, а хрещення киян здійснювали просто попи. Літописець не вказує при цьому на їх звання. І він каже правду, оскільки жоден церковний ієрарх не міг би здійснити такого, м’яко кажучи, дивовижного акту: хрестити людей в водах Дніпра. Таке порушення канонів не могло б відбутися, якби Русь схрещувалася під прихильною опікою чи візантійського патріарха, чи папи римського. Це могло відбутися лише в тому випадку, якщо Русь хрестилась самочинно, прагнучи продовжити початий західними слов’янами процес створення слов’янського варіанту християнства, яке зверталося до істини початкового християнства.