Феодальна роздробленість Київської Русі

Період  феодальної роздробленості

Загальна  характеристика періоду 

Період  феодальної роздробленості (30-ті роки XII — 40-ві роки XIII ст.) характеризується поглибленням процесу феодалізації давньоруських земель. Ставала дедалі відчутнішою необхідність підвищення рівня виробництва, зміцнення економічних  та інших зв'язків між окремими територіями. Формування відносно незалежних князівств не призвело до цілковитого  політичного розладу держави. Специфікою давньоруського феодалізму було те, що представники пануючого роду Рюрикович  і в нерідко претендували на новий  князівський стіл, котрий міг перебувати на досить значній відстані від старого. Тому вони та їхнє найближче оточення переміщувалися із одного центру до іншого і відчували себе спадкоємцями великих  східноєвропейських володінь. 

Зміцнення феодального способу виробництва  покликало до життя не тільки імунні права, а й надзвичайно розгалужену  систему васальних зв'язків. Соціальна  верхівка давньоруського суспільства XII—ХШ ст. являла собою складну  феодальну ієрархію, верхні щаблі  якої посіли представники згаданого  князівського роду, а нижчі —  бояри, дружинна знать, дворяни. 

Князі — засновники місцевих династій, швидко зміцнивши своє становище в окремих  землях, увійшли в тісний контакт  із земським боярством, великою земельною  знаттю, конче заінтересованою в  мирному господарюванні у своїх  вотчинах. !з часом, однак, між князями  і місцевим родовим боярством  виникли серйозні суперечності, що нерідко переростали у збройні  конфлікти. Тож у цій боротьбі володарі земель мали спиратися на постійну дружину, розташовану поблизу  від столиці князівства й готову щомиті вирушити в похід на супротивника. Так у XII ст. в кожній із земель починає  формуватися нижчий прошарок феодалів — дрібне дворянство. 

Невід'ємним  елементом державного розвитку Русі була православна церква, її організація  багато в чому нагадувала світську владу. На чолі церкви стояв митрополит "Київський і всієї Русі". Єпархіями, у XII—XIII ст. територіально  наближеними до князівств, управляли  єпископи (переважно вихідці з  київського духовенства). їх поставляли митрополит разом із великим князем київським. Важливою складовою церковних  організацій були монастирі, розташовані  як у великих містах, так і поза ними. Нерідко вони ставали й заміськими резиденціями окремих представників  давньоруського князівського роду. 

Політична історія XII—XIII ст. з її складною й  заплутаною системою міжкнязівських взаємовідносин, нескінченними усобицями та об'єднавчими з'їздами, постійною половецькою загрозою і походами руських дружин у Степ засвідчує федеративну форму управління на Русі, де провідну роль відігравав київський стіл. Традиційна роль Києва — головного міста країни, її культурного та релігійного центру, економічна могутність, честь і право старшинства великокнязівської влади, високий авторитет "матері міст руських" і в XII— XIII ст. робили його заповітною мрією багатьох честолюбних князів. А політичне суперництво окремих князівських династій близько середини XII ст. покликало до життя систему дуумвірату: одночасного правління у Києві князів із двох найсильніших князівських ліній; 

Протягом XI—XII ст. на Русі з'явилося майже  півтора десятка великих земель-князівств, із яких п'ять — Київське, Чернігівське, Переяславське, Володимир-Волинське  та Галицьке — розмішувалися переважно  в межах території сучасної України. Та удільні князівства також не були монолітними й самостійними державами: у другій половині XII — першій половині ХШ ст. процес політико-адміністративного  дроблення захопив і їх. Виникло  безліч малих князівств-васалів, а  кожна земля в мініатюрі повторювала  політичну систему всієї Київської  Русі. 

Важливе місце в політичній структурі  Русі періоду феодальної роздробленості посідали Київ і Київська земля. Втративши  реальну політичну силу, Київ, однак, залишався церковним центром  усіх давньоруських земель, організатором  боротьби проти зовнішніх ворогів. Аж до кінця 60-х років XII ст. необхідною умовою досягнення князями політичного  старшинства було володіння київським  столом (рис. 15).

Рис. 15. Стародавній  Київ (реконструкція її. П. Голочка)

А сама Київська земля — давнє політичне  й територіальне ядро Русі, на думку  П.П. Толочка, на відміну від більшості  територій, не перетворилася на спадкову вотчину якоїсь із князівських гілок, а впродовж усього періоду феодальної роздробленості вважалася загальнодинастичною спадщиною давньоруського князівського роду. 

Формування  території цієї землі в основному  завершилося у другій половині XI ст. , коли стару "Руську землю" було поділено між Києвом, Черніговом і  Переяславом. Географічно Київська земля обіймала частини двох ландшафтних  зон — Полісся та Лісостепу, що позитивно позначилося на її економічному розвитку. Одночасно з формуванням  основної території визначилися  її межі. На Дніпровському Лівобережжі  Київ володів лише вузькою смугою завширшки 10—15 км, а основним регіоном стало Правобережжя Дніпра. 

У період феодальної роздробленості Київська земля  була однією із найрозвинутіших й  густозаселених областей. Тут, згідно з писемними та археологічними джерелами, налічувалося близько 80 міст. Найбільшими  з них (окрім самого Києва) були Вишгород, Білгород (нині с. Білгородка), Василів (нині м. Васильків), Юр'їв (нині м. Біла Церква), Овруч. 

Найбільшим  за площею князівством Південної  Русі було Чернігівське. Процес його формування завершився в XI ст., коли Ярослав Мудрий передав Чернігову колишні землі  сіверян, радимичів, вятичів, а також Муромську волость і Тмутаракань на Таманському півострові. Засновником місцевої династії став син великого князя київського Святослав. До цієї землі на початку XII ст. входили землі аж до Оки. Літописне Посем'я з центром у Курську займало проміжне положення між Чернігівщиною і Переяславщиною. 

Географічне розташування Чернігівської землі  сприяло тому, що тут рано почали осідати вихідці з іранського і тюркського світів, а пізніше  половці. В економічному плані Чернігівське князівство було одним із найбільш розвинених. Серед його центрів виділялися Чернігів, Новгород-Сіверський, Путивль, Брянськ, Стародуб. Політичний розвиток цих територій у XII—ХШ ст. був тісно пов'язаний із діяльністю Ольговичів та Давидовичів. У період феодальної роздробленості тут виникло більш як півтора десятка невеликих уділів. 

Переяславське князівство склалося як одна із трьох  частин давньої "Руської землі" ще до її поділу між синами Ярослава. Проте в XII—XIII ст. воно, на відміну  від інших князівств, фактично втратило політичну самостійність і цілковито  залежало від Києва. На його території, що межувала зі Степом, осідали численні групи тюркомовних племен. Довкола  самого Переяслава розміщувалися князівські феодальні двори, села і замки. Інших  великих міст на цій території  не існувало. Самі переяславські князі  брали активну участь, а нерідко  й очолювали походи на половців. Смерть місцевого князя Володимира Глібовича, що сталася під час  походу на степняків у 1187 p., відгукнулася тугою по всій Переяславщині. "И  плакашася по нем вси Персяславци... о нем же Оукраина много постона", — зазначав літописець. 

Волинське князівство являло собою відносно невелику територію на окраїнних землях Києворуської держави (межувало із землями західнослов'янських "ляхів"). Залежність Волині від Києва, а потім Галича зумовила певну невизначеність її політичних кордонів. Території між Західним Бугом і Віслою неодноразово ставали предметом незгоди між Руссю і Польщею. Земля дістала назву від свого давнього центру — міста Волинь на Бузі. Однак уже на початку XI ст. він поступився місцем новій столиці — Володимиру, заснованому князем Володимиром Святославичем. Серед інших міст у цій землі вирізнялися Луцьк, Холм (сучасний Хелм), Белз, Дорогобуж, Пересопниця. 

До середини XII ст. Волинське князівство не мало власної династії: воно або безпосередньо  управлялося з Києва, або ж  на місцевому столі сиділи князі  — ставленики. Лише за князювання Ізяслава Мстиславича Волинь здобула статус спадкової вотчини і надовго  закріпилася за його родом. 

Ще одне західноруське князівство — Галицьке — почало формуватися наприкінці XI ст. Остаточно цей процес завершився лише в 40-ві роки наступного століття. Як і Волинь, Галичина була відносно невеликим за розмірами князівством. Основні центри — Перемишль (сучасний Пшемисль), Звенигород, Теребовль і, звичайно, Галич (сучасне с. Крилос). Швидке піднесення останнього зумовлювалося зручним географічним розташуванням на Дністрі, а також тим, що в околицях міста добувалася "стратегічна" сировина середньовічної епохи — кам'яна сіль. 

Наприкінці XII ст. Галичина і Волинь об'єдналися. Так виникло Галицько-Волинське  князівство, правителем якого став Роман Мстиславич. Оволодівши потім  Києвом, він, по суті, сконсолідував  усю Південну Русь в одній державній  структурі. Гідним спадкоємцем цього  князя на галицькому столі став Данило Романович Галицький, який досяг  помітних успіхів у політичній стабілізації західноруських земель. 

З перипетіями  буття в даний історичний період пов'язана ще одна наукова проблема: наявність чи відсутність єдиної східнослов'янської етнічної спільноти  — так званої давньоруської народності. Деякі дослідники обстоюють її існування, інші — заперечують. І ті, й інші вдаються до архітектурно-археологічної  аргументації. Але й це не допомагає  вирішити проблему. З одного боку —  спільні риси у церковному будівництві  в різних районах Русі, а з іншого — відмінності в особливостях керамічних виробів навіть Галицько-Волинської Русі (тобто на території одного об'єднання). Можливо, істину треба шукати десь посередині. На рівні роду Рюриковичів  та їхнього оточення (носіїв елітарної  культури), мабуть, існувало відчуття певної єдності, адже вони нерідко переходили із одного князівського столу на інший. А серед маси сільського люду переміщень і контактів практично не було — їхні "світи" були набагато меншими. Навряд, щоб селянин десь під Галичем  відчував свою єдність із "колегою" під Псковом. 

Та всі  політичні, економічні, етнічні, культурні  процеси значною мірою припинилися  у першій половині XIII ст. Катастрофа була викликана монголо-татарською навалою. Уперше загони нових завойовників з'явилися в північно-причорноморських степах у 20-х роках XIII ст. На київському з'їзді князів (1223 р.) було вирішено не чекати, доки грізний ворог з'явиться  на кордонах країни, а зустріти його на чужій території. Того ж року сталася  трагічна для руських дружин битва  на р. Калка. Однак після цієї перемоги монголо-татари дійшли тільки до Новгорода-Святополча на Середньому Дніпрі, після чого повернули назад. У 1237 р. вони знову вирушили в похід на Русь (спочатку на її північні землі). У 1239 р. загарбники здобули Переяслав та Чернігів, у 1240 р. — Київ, у 1241 р. — Володимир-Волинський та Галич. Дещо пізніше хан Батий припинив свій похід на території, розміщені на захід від Русі. А ще пізніше була створена держава Золота Орда, котра вплинула й на подальшу долю східних слов'ян.

_____________________________________________________________________________________________

XII-XIII століття  на Русі увійшли  в історію  як період феодальної роздробленості. По смерті великого князя київського  Мстислава, сина Володимира Мономаха, Київська Русь розпадається на  багато князівств і земель. Поза  сумнівом, основною причиною розколу  великої централізованої держави  була відсутність у місцевих  князів і бояр зацікавленості  у сильній владі великого київського  князя. Розвиток відокремленого  землеволодіння, можливість передання  землі у спадок робило їх  повновладними господарями, не  залежними від Києва. 

Серйозними  причинами роздробленості можна  назвати й великі розміри держави  та пов'язані з цим труднощі управління, відсутність чіткої системи престолоспадкування і княжі усобиці. 

У процесі  децентралізації виділяються Київське, Чернігово-Сіверське, Переяславське, Волинське, Галицьке, Володимиро-Суздальське, Полоцьке та інші князівства. 

Місцеві князі реформують державний апарат, створюють власні збройні сили - дружини. Князівства тепер діляться на волості, куди князем призначалися посадники. Поступово знижувалася  роль народного віча. Хоча в Новгороді  та Пскові формою правління була боярська республіка. 

Київське  князівство залишалося загальнодержавним  центром, у якому містилася резиденція митрополитів. Фактично сталася лише зміна форми державного ладу. Деякі  вчені називають її федеративною монархією, бо основні питання внутрішньої  та особливо зовнішньої політики вирішувалися колективно найбільш впливовими князями. Важливим аргументом на користь подібної політики була постійна загроза з  боку половців. У 60- 70 роки XII ст. виділяються  два центри, які намагаються об'єднати навколо себе руські землі, - Київ і  Володимир-на-Клязьмі. Але посилення  впливу боярства, яке ставило власні місцеві інтереси вище загальнодержавних, знову викликає загострення міжкнязівських стосунків і прискорення процесів роздроблення. Тим і скористалися зовнішні вороги - лицарі-хрестоносці, половці. Але найжахливішої руйнації завдали Русі татаро-монголи. 

На кінець XII - початок XIII ст. у Центральній  Азії утворюється могутня військово-феодальна  Монгольська держава. У 1206 р. її очолив Темучин, проголошений Чипгісханом. Одразу ж починаються завойовницькі війни проти сусідів, а потім татаро-монголи поступово просуваються до кордонів Київської Русі. В 1223 р. на р. Калка 25-тисячне татаро-монгольське військо завдає нищівної поразки дружинам південноруських князів, які навіть перед обличчям грізної небезпеки не змогли переступити через розбрат і виступити спільно. Наступний похід проти Русі татаро-монголи починають у 1237 р. під орудою онука Чингісхана - Батия. Протягом 1237-1238 рр. були захоплені рязанські, володимирські, суздальські, ярославські землі.