Феодальна роздробленість Київської Русі

У 1239 р. Батий захоплює Переяслав і Чернігів і виступає на Київ, де правив воєвода  Данила Галицького - Дмитро. Восени 1240 р. починається штурм. За допомогою  стінобитних машин завойовники  вдерлися у Київ, але городяни продовжували мужньо боронитись. Останнім пунктом  опору захисників стала Десятинна  церква. Місто було пограбоване й  зруйноване. За легендою, воєводі Дмитру за мужність було збережено життя. Потім  здобиччю завойовників стають Кам'янець, Ізяслав, Володимир, Галич. 

Завдяки багаточисельності та міцній організації татаро-монгольських військ, з одного боку, та розпорошенню, військовій непідготовленості руських дружин, з іншого, Батий зумів приєднати до своєї імперії - Золотої Орди, яка охоплювала територію від Уралу до Чорного моря, практично всю Русь. 

Окрім татаро-монголів, Русь воліли завоювати ще лицарі-хрестоносці, польські та угорські феодали. Проте Данилові Романовичу, галицько-волинському князю, вдалося вгамувати їхні зазіхання. 

Татаро-монгольська навала значною мірою загальмувала соціально-економічний, політичний і культурний розвиток стародавньої Русі. Феодальна роздробленість була фактично законсервована, про відродження власної державності не могло бути й мови. 

Виконавши роль буфера для країн Західної Європи (у татаро-монголів вже не було сил її здобувати), Русь на довгі роки опинилася під ігом. Лише Галицько-Волинському князівству формально вдалося зберегти обмежену незалежність, визнавши, втім, владу Орди. Інші ж землі втратили будь-яку самостійність. Князі змушені були визнати себе васалами Золотої Орди, з рук хана діставали право на княжіння (ярлик) і платили тяжку данину.

 

Ще за свого життя Ярослав Мудрий поділив  державу між своїми синами, намагаючись  позбутися того розбрату, який ви никав  раніше після смерті великого князя (так було після загибелі Святослава і після смерті Володимира Великого). Спочатку Ярославичі жили в злагоді, але незабаром почалися міжусобиці. Цим скористалися нові вороги Русі — половці, а також Угорщина і  Польща. Угорський король захоплює Закарпаття. У зв'язку з цим князі  роблять спробу припинити усобиці, для чого у 1097 р. скликають князівський  з'їзд у Любечі. На з'їзді було вирішено, що кожен князь мусить володіти лише своєю «вотчиною», тобто землею, виділеною батьком, і не претендувати на землі інших князів. Фактично це узаконювало роздроблення Русі на окремі спадкові князівства. Лише на деякий час Володимир Мономах (1113-1125 pp.) та його син Мстислав (1125-1132 pp.) змогли призупинити цей процес та відновити єдність Русі, але повністю перешкодити йому вони не змогли.

 

Володимир Мономах був найвидатнішою фігурою  на політичній арені Київської Русі у першій чверті XII ст. Його батько був  улюбленим сином Ярослава Мудрого, а мати — дочкою візантійського імператора Костянтина Мономаха, за що й самого Володимира почали звати  Мономахом. 16 років Мономах правив одним з найбільших князівств  Русі — Чернігівським, 20 років займав Переяславський престол, 12 років був  великим київським князем.

 

Мономах був талановитим полководцем. Ще будучи переяславським князем, він  прославився своїми військовими  похода ми проти половців. Мономах  часто використовував блискавичні  рейди, удари у вразливі місця  супротивника важкоозброєною кіннотою. У 1113 р. кияни запросили Володимира Мономаха на київський престол. Шістдесятирічний князь умілими дипломатичними та військовими діями приєднав до Русі Турово-Пінську та Волинську землі, проте навіть в часи найбільшої могутності він контролював 3/4 земель, які знаходились під владою Ярослава Мудрого.

 

Успіхи  об'єднавчої політики Володимира Мономаха позитивно впливали на внутрішній розвиток всієї країни. Зосередження в одних  руках великого водного шляху  від Чорного до Балтійського моря сприяло значному збільшенню обсягів  міжнародної торгівлі Русі й стимулювало  економічне єднання всіх давньоруських  земель. Невипадково, що у цей час  зростають саме ті міські центри, які  перебували на центральній економічній  магістралі Русі: Київ, Новгород, Смоленськ, Ладога, Переяслав.

 

Із цими факторами пов'язане й будівництво  в 1115 р. за указом Мономаха першого моста  через Дніпро.

 

Він продовжив  традицію династичних шлюбів київських  князів з представниками європейських монархій. Сам він був одружений  з дочкою англійського короля, його син — з дочкою шведського короля, одна з дочок стала дружиною візантійського імператора, інша — угорського короля.

 

Володимир Мономах розробив «Устав» — своєрідне  доповнення до «Руської правди», де обмежив  використання рабської праці та джерела  рабства, а також установив єдиний процент за взяті у позику гроші (не більше 150%).

 

З ім'ям князя пов'язують корону Русі — «шапку Мономаха», нібито отриману ним від  візантійського імператора, якою згодом коронували й московських царів.

 

Процес  феодальної роздробленості і власне третій період історії Київської  Русі можна поділити на кілька етапів:

 

1) 1054-1132 pp. — визрівання елементів роздробленості, послаблення в цілому великокнязівської влади;

2) 1132-1204 pp. — переваги відцентрової тенденції, перехід до конфедеративного устрою держави і поліцентризму;

3) 1204—1360 pp. — послаблення Києва, провідна роль на українських землях Галицько-Волинського князівства, занепат торгівельного шляху з варягів в греки[1], поступове захоплення руських земель іноземними державами.

Які ж були причини  феодальної роздробленості Русі? Слід відзначити, що цей процес був  характерним для  всіх країн Європи того часу, і Русь не уникнула його. Великі розміри держави  утруднювали управління нею з боку великого князя, а місцеві  князі не були зацікавлені  в зміцненні його влади на місцях, тому що в цей час  могли обходитися, як вони вважали, і  без нього. Вони мали свою дружину, могли  за допомогою неї  захистити ся, приборкати незадоволених, зібрати  з селян податки. Кожен князь хотів  правити сам, вважав себе не гіршим від  великого князя, бо теж  був Рюриковичем  і мав військову  силу, щоб позмагатися  з великим князем. Внаслідок розвитку натурального господарства місцеві князі  й економічно стали  незалежними від  центру. Роздробленню Русі сприяло зростання  міст, які ставали  політичними й  економічними центрами і намагалися суперничати  з Києвом. Крім того, змінилися маршрути торгових шляхів, Європа почала торгувати  безпосередньо з  Близьким Сходом, а  Київ опинився осторонь цих процесів. Період з початку 40-х по 70-ті роки XII ст. в історії  Русі характеризується надзвичай ним  загостренням і постійним  зіткненням доцентрових  і відцентрових сил. Одним з основних вузлів міжкняжих інтересів, як і раніше, залишався Київ, який хоч і втрачав поступово своє політичне значення, але до кінця 60-х pp. XII ст. залишався єдиним символом цілісності Русі. Тривалий час боровся за Київ шостий син Володимира Мономаха — суздальський князь Юрій Долгорукий — засновник Москви. Він тричі завойовував Київ, але потім йому доводилося звідти йти. У 1155 р. він знову захопив Київ, але у 1157 р. київські бояри його отруїли. У 1169 р. Київ захопив син Юрія Долгорукого Андрій Боголюбський. Уперше за багатовікову історію Київ було піддано такому сильному розгрому з боку руських князів. Захопивши Київ, Андрій Боголюбський став наймогутнішим руським князем, але не залишив ся в Києві, а віддав його своїм васалам. Це означало закінчення видатного становища Києва. Показовим є те, що з 1132 р, по 1246 р. на київському престолі побувало 26 князів.

У середині XII ст. державний лад Русі набув  нової форми. Стольний град Київ і  домен «Руської землі», який йому належав, перетворився в загальне володіння  групи князів — Ярославовичів, які  вважали себе колективними власниками Руської землі і вимагали собі там частки (власності), а свої права  і обов'язки вони визначали на загальноруських  з'їздах — «снемах». Цю систему управління називають колективним сюзеренітетом. Снеми були важливою формою загальноруського правління другої поло вини XI — початку XIII ст., збиралися в найвідповідальніші для країни періоди, обговорювали питання внутрішнього миру, феодального правопорядку, організацію оборони Русі. Ініціаторами їх скликання були, як правило, великі київські князі, місцем проведення — Київ або місто Київської землі.

 

Практика  цих з'їздів була розпочата у  зв'язку з необхідністю розробки давньоруського законодавства. У 1072 р. сини Ярослава Мудрого  Ізяслав, Святослав, Всеволод, бояри  та представники вищого духовенства  ухвалили у Вишгороді «Правду  Ярославичів». Інше питання, яке обговорювалось на снемах — боротьба з половцями, яка вимагала об'єднання зусиль багатьох князівств. В період феодальної роздробленості Русі питання війни і миру перестали бути лише компетенцією князівської влади Києва. Тепер удільні князі могли оголошувати війну і підписувати мир з ворогами Русі, не узгоджуючи свої дії з загальними інтересами країни і великим київським князем.

 

На українських  землях утворилися Київське, Сіверське, Переяславське, Волинське та Галицьке князівства. Перехід від моноцентризму (Київ) до поліцентризму мав і певні позитивні ас пекти. Відбувалася консолідація споріднених племен, виникали і зростали нові міста як політико-економічні центри князівств, розвивалися феодальні відносини, зростало населення.

 

Незважаючи  на роздроблення, на землях Південно-Західної Русі продовжується формування української  народності й української мови. У 1187 р. у Київському літописі вперше з'являється термін «Україна». Про  походження назви «Україна» є  кілька версій. Одні вчені виводять її від слова «край» («кінець») зі значенням окраїнна земля, земля, що лежить скраю. Інші вчені пов'язують походження цієї назви зі словом «край  — країна». За третьою гіпотезою  вона походить від дієслова «украяти»  — «відрізати», тобто означає  частина землі «украяна» (відділена) від цілого. Назва «Україна» стала етнонімом наших земель.

 

В історичній науці побутує думка, що захоплення Києва у 1240 р. було останнім ударом по руських землях, після чого, спостерігався  лише занепад, який вдалось зупинити з приходом литовської зброї і  витіснення в результаті довготривалих  війн монголів з наших територій. Дійсно, період другої половини ХІІІ — XIV ст., залишив вкрай незначну кількість  джерел, які б допомогли реконструювати історичний процес на руських (українських) землях в цей період. Одним з  основних чинників зростання Русі як великої держави був торгівельний шлях “з варяг в греки”. Контроль цієї важливої європейської артерії визначав, як внутрішню, так і зовнішню політику київських володарів. Шлях, який починався на Півночі Європи мав свою кінцеву мету в світовій столиці того часу — Константинополі. Розширення меж Русі, розгром Хазарського каганату, влаштування форпостів, як‑то Біла Вежа та Олешшя, утримання Тмутаракані — всі ці заходи дозволили Русі накинути свою гегемонію на теренах вздовж цього торгівельного шляху, а Києву стати головною брамою цього європейського маршруту.

 

Більшість дослідників саме 1240 р. вважають ключовим в економічному занепаді Києва і  навколишніх земель. Необхідно відмітити, що Київ вже не грав на той час  поважної ролі в політично розділеній на окремі державні утворення Русі, одначе жорстка боротьба за нього  свідчить про отримання значних  дивідендів його володарями. Зрозуміло, що в ХІІІ ст. закономірності розвитку руських земель і самого Києва  були відчутно відмінними ніж ті, які  спостерігалися в ІХ — ХІ ст. Утворюються  нові економічні центри, які переорієнтовують свої товаропотоки з Києва до інших  міст як руських, так і іноземних. Яскравим свідченням цього є торгівельні  угоди північних міст Русі з країнами Балтики на початку ХІІІ ст. Ці явища  децентралізують країну, перетворюючі її на низ- ку фактично незалежних від Києва держав, що об’єднані лише спільною династією.

 

Значення  Києва, як потужного економічного центру, занепадає дещо раніше, ніж це подає  традиційна схема, що орієнтує дослідника на 1240 р. Руська столиця, тривалий час  була ключовою ланкою шляху “з варяг  в греки”. Як наголошувалось, кінцевим пунктом цієї торгівельної артерії був Константинополь. У 1204 р., візантійська столиця була взята штурмом учасниками Четвертого хрестового походу. Внаслідок цього, у Середземноморському регіоні економічне домінування остаточно перейшло до Венеції. Слід зазначити, що у подібних ситуаціях, учасники торгівельних операцій зазвичай опановують нові, хоч можливо й більш ризиковані маршрути, які, втім, у разі успіху принесуть надприбутки. Це явище, особливо стане помітним в час Великих географічних відкриттів. Економіці достатньо кількох років, щоб змінити старий торгівельний шлях на новий, навіть, якщо перший протягом сторіч приносив золотий дощ його учасникам. Тож, не дивно, що саме з цього часу, торгівельні шляхи починають оминати Київ. За давньоруською столицею, очевидно, залишається контроль лише над деснянським річковим торгівельним маршрутом. Західноруські князівства, які й раніше контролювали торгівлю з європейськими державами, перебирають на себе основні товаропотоки.

 

Річкові маршрути через Західний Буг та Дністер, стають значно ефективнішими і підсилюють значення західних регіонів, що зумовлює переміщення на зламі ХІІ —  ХІІІ ст. політичного центру Руської  землі з Києва на захід. Старша гілка Мономаховичів, хоч і намагалася зберегти контроль над Києвом, значно більшу увагу приділяла проблемі опанування економічно найбільш розвинених західних теренів. Невдовзі, шляхом реформ вони перетворили Русь у королівство  з новим стольним містом — Львовом, який в ХІІІ ст., був зведений між  Дністром та Західним Бугом, як новий  центр торгівельних шляхів. Значно зростає і роль Луцька.