Особливості підліткового віку

Як показують  дані закордонних масових опитувань (Т. Бреннан, 1980; Е. Остров і Д. Оффер, 1980) і клінічних досліджень, підлітки значно частіше людей старшого віку почувають себе самотніми і незрозумілими. Почуття самотності і неприкаяності, зв'язане з віковими труднощями становлення особистості, породжує у підлітків невтомну спрагу спілкування і групування з однолітками, у суспільстві яких вони знаходять, чи сподіваються знайти те, у чому їм відмовляють дорослі: спонтанність, емоційне тепло, порятунок від нудьги і визнання власної значущості.

М.С. Каган  вважає спілкування провідною діяльністю підліткового віку, напружена потреба  в спілкуванні й аффіліації перетворюється в багатьох дітей у непереможне  стадне почуття: вони не можуть не тільки дня, але години пробути поза своєю, а якщо своєї немає — якої завгодно компанії. Особливо сильна така потреба в хлопчиків.

Типова риса підліткових груп — надзвичайно  висока конформність. Люто відстоюючи свою незалежність від старших, підлітки найчастіше абсолютно некритично відносяться  до думок власної групи і її лідерів. Незміцніле, дифузійне "Я" має потребу в сильному "Ми", що, у свою чергу, затверджується на противагу якимсь "Вони". Причому  все це повинно бути грубо і  зримо.

Жагуче бажання  бути "як усі" (а "усі" — це винятково "свої") поширюється  і на одяг, і на естетичні смаки, і на стиль поводження. Таке протиріччя — коли індивідуальність затверджується через однаковість — може тривожити підлітків.

Проте, ця однаковість  ретельно підтримується, і тому, хто  ризикує кинути їй виклик, приходиться  витримувати нелегку боротьбу. Чим  примітивніше співтовариство, тим нетерпиміше  воно до індивідуальних розходжень, інакомисленню  і взагалі несхожості.

Слід зазначити, що комунікативні риси і стиль  спілкування хлопчиків і дівчаток не зовсім однакові. Це стосується і  рівня товариськості, і характеру  аффіліації. На перший погляд хлопчики у всі вікові періоди спілкуються  більше за дівчат. Із самого раннього віку вони активніше дівчаток вступають  у контакти з іншими дітьми, затівають  спільні ігри і т.д. Почуття приналежності  до групи однолітків і спілкування  з ними для чоловіків у будь-якому  віці значно важливіше, ніж для жінок. Однак розходження між статями  в рівні товариськості не стільки  кількісні, скільки якісні. Хоча метушня  і силові ігри приносять хлопчикам  величезне емоційне задоволення, у  них зазвичай є присутнім дух  змагання, нерідко гра переходить у бійку. Зміст спільної діяльності і власний успіх у ній значать  для хлопчиків більше, ніж наявність  індивідуальної симпатії до інших учасників  гри. Хлопчик вибирає, насамперед, цікаву гру, у якій він може виявити себе; заради цього він вступає в  контакт, навіть якщо партнери йому не особливо подобаються. Чоловіче суспільство, як і весь стиль життя, скоріше  предметні і інструментальні, чим експресивні.

Спілкування дівчат виглядає більш пасивним, зате більш дружнім і вибірковим. Судячи з даних психологічних досліджень, хлопчики спочатку вступають у контакти один з одним і лише потім, у  ході ігрової чи ділової взаємодії, у них складається позитивна  установка, з'являється духовна тяга один до одного. Дівчата, навпаки, вступають  у контакт головним чином з  тими, хто їм подобається, зміст спільної діяльності для них вторинний. З  ранніх віків хлопчики тяжіють до більш екстенсивного, а дівчатка — до інтенсивного спілкування; хлопчики частіше грають великими групами, а дівчатка – по дві чи по три.

Ще Ж. Піаже  звернув увагу на те, що хлопчики і дівчата неоднаково відносяться  до правил групової гри. Хлопчаки, з  їх предметним і інструментальним мисленням, додають більше значення дотриманню загальних правил, порушення яких завжди викликає в хлоп'ячому середовищі конфлікт. Дівчатка в цьому відношенні більш терпимі, особисті відносини  для них важливіше формальних правил; це відбивається й у структурі  їхньої моральної свідомості: чоловічі міркування й оцінки виглядають більш  безособовими і твердими, чим жіночі. За даними В. Н. Князєва (1981), для дівчаток-підлітків  при оцінці людських якостей найбільш значимі властивості, що виявляються  у відношенні до інших людей, а  для хлопців — ділові якості, зв'язані з діяльністю.

Сором'язливість  — найпоширеніші комунікативні  труднощі підлітків. Особливо важко  переживають її хлопці, оскільки сором'язливість  вважається "нечоловічою" якістю. Психологічні дослідження показали, що ті, хто вважає себе соромливим, дійсно відрізняються зниженим рівнем екстраверсії, менш здатні контролювати і направляти своє соціальне поводження, більш  тривожні, схильні до невротизму (це стосується не тільки хлопчиків) і переживають  більше комунікативних труднощів. Не дивно, що сором'язливість вважається небажаною  якістю, і люди прагнуть від неї  позбутися (наприклад, шляхом психотерапії). Однак сором'язливість має різні  причини і тісно пов'язана з  іншими рисами особистості, що не завжди піддаються корекції і самі по собі не можуть розглядатися як негативні.

Характерна  риса більшості вітчизняних психолого-педагогічних досліджень — наївний «школоцентризм», що звертає увагу лише на те, що знаходиться  безпосередньо в полі зору вчителя. Однобічна концентрація уваги на офіційних інститутах і формах діяльності — прямий наслідок бюрократизації соціально-педагогічного мислення, для якого усе, що не піддається офіційній  регламентації, як би не існує.

Учнівський  колектив — явище двоїсне. З одного боку, це функція педагогічних зусиль дорослих, тому що проектується дорослими  і розвивається під їх прямими  і непрямими, безпосередніми чи опосередкованими впливами. З іншого боку, учнівський колектив — спонтане явище, що розвивається, тому, що діти мають потребу в  спілкуванні і вступають у  спілкування аж ніяк не тільки по встановленим дорослими рецептам. Ця подвійність  знаходить своє вираження в двоїстій структурі колективу: формальній, обумовленій  через задану організаційну структуру, систему ділового спілкування, набір  діяльностей, і неформальній, що складається  в процесі вільного спілкування  дітей. Будь-який шкільний клас диференціюється  на групи і підгрупи, причому по різним, не співпадаючим один з одним  ознакам.

По-перше, існує  соціальне розшарування, особливо помітне  у великих містах і що виявляється  як у нерівності матеріальних можливостей (окремі підлітки мають особливо дорогі, престижні речі, яких немає в інших), так і в характері життєвих планів, рівні домагань і способів їхньої реалізації. Іноді ці групи  практично не спілкуються один з  одним.

По-друге, складається  особлива внутрішньо-шкільна і внутрішньо-класна ієрархія, заснована на офіційному статусі учнів, їхній навчальній успішності чи приналежності до "активу".

По-третє, відбувається диференціація авторитетів, статусів і престижу на основі неофіційних  цінностей, прийнятих у самому учнівському  середовищі. У старших класах диференціація  міжособистісних відносин стає більш  помітною, ніж раніше. Як показуює соціометричне  дослідження Дж. Морено, більш різкою стає різниця в положенні "зірок" і "ізгоїв" або "ізольованих".

Критерії, що визначають соціометричний статус підлітка в класному колективі, різноманітні.

Ізольованість важкого підлітка в класі може бути не тільки причиною, але і наслідком  того, що він осторонь від колективу, зневажає його цілями і нормами поводження і т. ін..

По типу лідерства  підліткові групи можуть бути демократичними чи авторитарними. У шкільних класах офіційний лідер, що займає керівні  посади, не завжди буває самою авторитетною людиною в колективі. Часто його висувають не стільки самі діти, скільки дорослі; успішність його діяльності залежить у цьому випадку від  того, чи зуміє він налагодити контакт  із неформальними лідерами, що по тим  чи іншим причинам не займають офіційних  посад, але користуються реальним впливом. У стихійних групах, яким би гострим  не було в них внутрішнє суперництво, ватажком може бути лише той, хто має реальний авторитет.

Роль лідера дуже значна в малій групі, тому що він вирішує головні завдання, які поставлені перед групою у  певній ситуації. На місці лідера не може бути будь-яка людина, а лише той, чия готовність діяти відповідає моменту.

Прагнення до лідерства — є віковою особливістю  дітей підліткового віку як форма  прояву потреби в соціальному  визнанні та особистісній персоналізації, а також спосіб творчої адаптації  до нової соціальної ситуації розвитку. Мотивація лідерства в підлітків  складається в залежності від  ідентифікації з найбільш значущими  людьми з їхнього найближчого оточення.

Підлітковий вік — період інтенсивного розвитку мотиваційної сфери, а ієрархічні відносини  в потребово-мотиваційній сфері  особистості підлітків складаються  на користь мотивів самоствердження.

Формування  потребово-мотиваційної сфери підлітка відбувається на тлі інтенсивного розвитку самосвідомості в безпосередній  взаємодії з ровесниками. Бути особистістю  для підлітка означає відчувати  свою значущість у підлітковому середовищі. Прагнення зайняти значне місце  в групі ровесників і є першою спробою особистісної персоналізації в мікросередовищі, впливу на процеси, що відбуваються в ньому, саме тому більшість середніх підлітків не задовольняються гідним, але ординарним становищем, а прагнуть до більш високого соціального статусу, до перших ролей, визнання безумовної авторитетності.

Потреба у  спілкуванні підлітків у міру дорослішання перетворюєься на потребу  в популярності. Саме ця динаміка зумовлює соціальну поведінку підлітків, нестабільність і постійні зміни  структури міжособистісних стосунків  у підліткових групах. Підліток діє, щоб показати і довести всім (насамперед ровесникам) власну значущість.

Визначивши, що лідерами в стихійних групах найчастіше стають підлітки ті, що не знайшли застосування своїм організаторським здібностям у школі, І. С. Полонський вивчив за допомогою  соціометрії положення 30 неформальних лідерів (які мали найвищий статус на своїх вулицях) у тих класах, де вони учаться. З'ясувалося, що у підлітків  кількість великих розбіжностей між позицією в школі і на вулиці ще не спостерігається, але до VІІІ  класу виникає, а в ІX-X класах відчутно проглядається тенденція розбіжності  статусів: чим вище статус в стихійній  групі, тим нижче він в офіційному класному колективі. Цей розрив у  статусі і критеріях оцінок шкільних і позашкільних лідерів створює  складну психолого-педагогічну проблему.

Підліткові  групи задовольняють у першу  чергу потребу у вільному, нерегламентованому дорослими спілкуванні. Вільне спілкування  — не просто спосіб проведення дозвілля, але і засіб самовираження, встановлення нових людських контактів, з яких поступово викристалізовується  щось інтимне, винятково своє. Підліткове спілкування спочатку неминуче екстенсивне, вимагає частої зміни ситуацій і  досить широкого кола учасників (приналежність  до компанії підвищує впевненість підлітка в собі і дає додаткові можливості для самоствердження).

2.2.  Дослідження суб’єктивного відчуття  самотності у підлітків

Одним з чинників перетворення відчуття самотності в  психологічну якість, а її переживання  в одну з глобальних людських проблем  можна вважати безперечну перемогу сучасного наукового мислення. Підходи до вивчення самотності наведені у працях таких дослідників, як З. Фрейд, І.С. Кон, Ю.М. Швал, О.В. Данчева, Ю.Г. Хорицька, С.Н. Шевченко, А.Хараш, Г.В. Старшенбаум, Ф. Фромм-Рейхман, К. Роджерс, Е. Пепло, Д. Перлман, К. Боумен, Д. Рісмен, П. Слейтер, Р.С. Вейс, В. Дерлега, С. Маргуліс, Дж. Фландерс, І. Ялом, К. Мустакас, М. Бубер, Г. Салліван, В. Н. Мясищев.

Проблема  визначення самотності пов'язана з різноманіттям трактувань цього поняття у різних дослідників: відчуття самотності і соціальна ізоляція; хворобливе переживання вимушеної ізоляції і добровільна самотність, пов'язана з екзистенціальним пошуком.

Відчуття  самотності виконує регулятивну  функцію і включене в механізм зворотного зв'язку, що допомагає індивідові регулювати оптимальний рівень міжособистісних  контактів. Проте фізична ізоляція людини не завжди призводить до самотності. [27, c. 85].

Відчуття  самотності – суб'єктивна реакція  на невідповідність бажаного і досягнутого  рівнів соціальних контактів. Може не відповідати частоті і широті реальних контактів. Синонімом є  емоційна ізоляція. У загальному розумінні  самотність – відчуття розриву з  оточуючими, боязнь наслідків самотнього способу життя, важке переживання, пов’язане із втратою життєвих цінностей  або близьких людей, постійне відчуття покинутості, непотрібності власного існування. [27, c. 86].

Самотній  спосіб життя – це фізичний стан, який активно обирається самою особистістю  в силу своїх характерологічних  особливостей і психічного здоров’я. Це перш за все, прагнення відокремитись  від оточуючих, бажання захистити  свій внутрішній світ, незалежність від  вторгнення сторонніх і навіть близьких родичів. Самотність – це соціальний стан, який відображає психофізичний статус людини, утруднюючи їй встановлення нових і підтримування старих контактів та зв’язків. [27, c. 87].

Загалом  підходи до самотності можна класифікувати у вісім груп:

• психодинамічні;
• феноменологічні;
• екзистенціально-гуманістичні;
• соціологічні;
• інтеракціоністські;
• когнітивні;
• інтимні;
• теоретико-системні.

Завдяки їм можна сповна розкрити і порівняти  поняття самотності. Існують різні  типи і ступені самотності. Деякі  форми можуть стимулювати розвиток самотності і поглиблювати його; в  інших же формах чітко виражений  руйнівний ефект цього явища. Аналіз типологій самотності проводяться згідно трьох основних напрямків:

• оцінка індивідом його соціального стану;
• недостатність (обмеженість) соціальних відносин;
• тимчасова перспектива пов’язана з самотністю.

У цьому змісті найбільш значуща типологія Кельбеля, що розрізняв чотири типи самотності:

• позитивно-внутрішній тип, так звана "горда самотність", яка сприймається індивідом як необхідний засіб відкриття нових форм існування чи спілкування з іншими людьми;
• негативно-внутрішній тип, що сприймається як відчуження від свого "Я" і від інших людей; наявність почуття відчуженості навіть в оточенні близьких людей;
• позитивно-зовнішній тип – це пошук особистістю позитивного досвіду своєї життєдіяльності;
• Негативно-зовнішній тип проявляється в тому випадку, коли зовнішні обставини (смерть близької людини, втрата контактів) ведуть до дуже негативних відчуттів самотності. [24, с.134]