Iсторiя свiтовоi полiтичноi думки

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

 

Київська державна академія

 водного транспорту 

ім. гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного

ЮРИДИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

 

 

 

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

З дисципліни: Політологія

На тему: ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ

 

 

Виконала:

Студентка 4-го курсу, ______групи,

Заочної форми навчання

Холявко Анастасії Валеріївна

Шифр 098252

Перевірив:___________________

 

 

Київ 2013

 

Зміст

стор.

 
ВСТУП………………………………………………………………………………………...3 
РОЗДІЛ 1. СТАРОДАВНІЙ ПЕРІОД РОЗВИТКУ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ……………..4

1. Міфологічні уявлення про політику…………………………………………..4
2. Політична думка Стародавнього Сходу……………………………………..5
3. Антична політична думка……………………………………………………...5
2. РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ В ПЕРІОД СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ………..6
1. Релігійна думка………………………………………………………………...6
2. Політична думка доби Ренесансу……………………………………………..8

РОЗДІЛ 2. РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНОЇ НАУКИ В НОВИЙ ЧАС…………………………9

2.3. Класичний лібералізм…………………………………………………………..11

2.4. Соціалізм та комунізм…………………………………………………………..12

2.5. Консерватизм……………………………………………………………………12

РОЗДІЛ 3. ОСНОВНІ ПОЛІТИЧНІ КОНЦЕПЦІЇ ХХ СТОЛІТТЯ………………………13

ВИСНОВОК…………………………………………………………………………………18

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………………………...19

 

 

 

 

 
 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

З'ясування історичних витоків  суспільних наук є надзвичайно складною справою. Особливо коли це стосується політології — найдавнішої й  водночас наймолодшої науки. Сучасні  проблеми цієї науки великою мірою  пояснюються її історією.

На жаль, у нашій країні наука про політику з великим  запізненням набула громадського статусу, хоч і виникла однією з перших у системі суспільних наук.

Тільки адекватна, історично  і теоретично коректна інтерпретація  політичних учень минулого дасть  змогу з'ясувати істинну сутність і значущість їх для сучасності. Але інтерпретація текстів минулого також має враховувати соціокультурний простір відповідного періоду.

Розвиток світової політичної думки віддзеркалює процес зміни  політичних систем, режимів, інститутів. Водночас він характеризується й  власною логікою. Відтак вивчення історії  політичної думки дає змогу прослідкувати  розвиток політичної свідомості людства.

Контрольна робота складається з трьох частин. В першій частині, я би хотіла виділити основні соціально-політичні ідеї зароджені в стародавньому і середньовічному періодах, та їх розвиток. Точку відліку в даному роздіді є міфологічні уявлення про політику.

В другому розділі йдеться  мова про політичну думку Стародавньої Греції та Стародавнього Риму.

 

Мета роботи: вивчити особливості розвитку політичної думки на різних історичних етапах, оскільки саме вивчення історії дає змогу прослідкувати розвиток політичної свідомості людства. На підставі здобутих знань прослідкувати процес набуття форми логічно розмежованої системи суджень і висновків, тобто форми теорії.

 

Теоретичною та інформаційною  базою мого дослідження слугували роботи вітчизняних і зарубіжних фахівців, що вивчають системи

 

 

 

РОЗДІЛ 1. СТАРОДАВНІЙ  ТА СЕРЕДНЬОВІЧНИЙ ПЕРІОДИ РОЗВИТКУ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ

 

Початки формування політичної думки пов’язані з появою відносин влади у суспільстві, а отже, з  виникненням приватної власності. Першою формою політичної свідомості була міфологія. Її особливістю було уявлення про божественне походження влади.

 

1. Міфологічні уявлення про політику

Витоками політичної думки  можна вважати міфи й легенди  народів стародавнього світу  — єгиптян, індусів, китайців, вавілонян, персів, греків, римлян та ін. За міфологічними  уявленнями, земні порядки становлять невід'ємну частину світових, що мають  божественне походження. У них  відповідно й висвітлюється земне  життя людей, суспільний і державний  устрій, їхні стосунки між собою  і богами, їхні права й обов'язки. Тому божественне першоджерело тогочасних соціально-політичних і правових порядків — основна ідея й тема стародавніх  міфів. Так, в Кит-й імперії, твердять про божественне походження і характер земної влади імператора Китаю, який є єдиною точкою зв'язку з вищими, небесними, силами. Інші посадові особи — лише виконавці особистої влади правителя.

У Єгипті, Вавилоні, Індії  трапляється дещо інша версія міфу, за якою боги - першопричина влади правителя  — самі продовжують залишатися вершителями  земних справ і людських доль. Отже, все, що відбувалося в житті, включаючи  і сферу політики, спочатку сприймалося  людьми як результат впливу божественної волі або хаос випадковостей.

Згідно з релігійно-міфологічними  уявленнями стародавніх євреїв, їхній  єдиний, істинний бог установив особливі договірні відносини з усім єврейським народом, він є його славою і царем, тобто верховним законодавцем, правителем і суддею.

На різних етапах розвитку людства політичні погляди ще не виступали відносно самостійними сферами знань, а були складниками  загальної картини світу й  тому зазнавали впливу міфологічних і релігійних уявлень. Не випадково  у стародавній Індії, скажімо, правові  збірники відображають ідеологію брахманізму, а в стародавньому Китаї велику роль у формуванні політико-правової думки відігравали вчення Конфуція, Лао-Цзи та інших філософів.

2. Політична думка Стародавнього Сходу

На межі 2-го та 1-го тисячоліть до н.е. відбувається раціоналізація політичної свідомості. Однією з давньоіндійських пам’яток стала „Артхашастра” („Наука про державний устрій”). Сучасні дослідники сперечаються щодо її автора (деякі вважають таким брахмана Кутільо, інші – що цю працю писали упродовж століть), але погоджуються з тим, що це була справжня енциклопедія, яка містила уявлення про високі зразки політичних технологій.

Значний відбиток в історії політичної думки залишили китайці. Конфуцій (551-479 рр. до н.е.) й сьогодні вважається найвидатнішим мислителем. Він вважав, що ключовим для політичного управління є доброчинність, або комплекс етико-правових норм, до якого входили ритуал, турбота про людей, шанобливе ставлення до правителя, почуття обов’язку. Конфуцій одним з перших обґрунтував роль традиції в політиці.

Мо Цзи (479-400 рр. до н.е.) вважав, що усі люди народжуються рівними, а верховним правителем є сам народ. Держава, на його думку, виникла внаслідок укладання людьми договору. У філософії Конфуція одна з головних проблем діяльності володаря й адміністрації полягає в забезпеченні блага народу, а соціальний порядок можливий тоді, коли кожен знає свої права та обов'язки й виконує їх. Цим досягається міцність і стабільність суспільства. Своє право на керівництво державні правителі, на думку Конфуція, повинні доводити знаннями, своїми здібностями й мудрістю[7, c. 142-144].

Першою в світі  розвиненою школою політичних технологій слід вважати китайських легістів (лат. lex – закон) IV-ІІІ ст.ст. до н.е. Не слід змішувати їх вчення з європейською школою природного права. Легісти бачили позитивний закон засобом не забезпечення прав людей, а управління ними. Відтак закон віддзеркалює інтерес правителя.

 

3. Антична політична думка

Античні уявлення про політичну сферу базувалися на універсалізмі: політичне ще не відокремлювалося від загального комплексу суспільних явищ, а суспільство – від держави. Йдеться

Антична думка  мала значний вплив на Європу. Сьогодні актуально звучать ідеї Сократа (469-399 до н.е.) про неможливість моральної політики без права, яке тотожне справедливості, про політичну свободу як панування справедливих законів, про добро і зло як наслідок наявності чи відсутності знання.

Платон (427-347 рр. до н.е.) у працях „Держава”, „Політик”, „Закони” обґрунтував поняття політики, політичного мистецтва. Він мріяв про „ідеальну державу”, де закони служать загальному благу, а правитель керується благом підданих. Водночас він визнавав, що ідеальна держава – не статична система, що соціальні процеси призводять до зміни форм правління. Саме Платон вперше дав класифікацію цих форм, виокремивши, зокрема, такі недосконалі як тимократія (базується на честолюбності і силі), олігархія, демократія, тиранія.

Як легісти  були більшими технологами порівняно  з Конфуцієм, так само можна співвіднести вчення Арістотеля та Платона. Саме Арістотель (384-322 до н.е.) вперше назвав політику наукою та водночас найважливішою формою людського спілкування. Він вважав, що ідея загального блага насправді веде до його знищення, а метою політики є узгодження загального блага з благом окремих людей. Право Арістотель розглядав як політичний інститут, який складається з природного права, адекватного політичній сутності людини, та умовного права, що встановлюється людьми. Ці ідеї пізніше сприйняли філософи Нового Часу. Арістотель був також фактичним родоначальником таких концепцій, які дійшли до сьогодні, як концепція громадянського суспільства (громадянин – це той, хто бере участь у законотворчій та судовій діяльності), середнього класу (міцність якого надає стабільності суспільству) тощо. Він вдосконалив класифікацію форм правління, виділивши їх на основі 2 критеріїв: якісного (правління на користь усіх або в інтересах самої влади) та кількісного (правління одного, кількох та більшості) та відповідно віднісши до правильних форм монархію, аристократію та політію, а до неправильних – тиранію, олігархію та демократію.

 

2. РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ В ПЕРІОД СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

1.2.1. Релігійна думка

Упродовж Середньовіччя  зберігаються уявлення про єдність  світу, а політична наука не відокремлюється  від філософії. Проте розвиток суспільства поступово призводить до ерозії уявлень про нерозчленованість суспільства і держави. Виникає інститут, що не входив до структури держави, – церква. Релігійні цінності були альтернативні державним. Відтак ключовим стає питання про співвідношення державної і церковної влад.

Рубіж між античністю та Середньовіччям символізував Августин Блаженний (354-430). Руйнувалася Римська імперія, що визначило ставлення Августина до співвідношення церкви і держави. Він висуває ідею про першість церкви. Проте в цілому до ХІ ст. домінувала думка про дуалізм влади – імператор у релігійних питаннях підпорядковується церкві, у світських – клір підпорядковується імператору.

Ситуація змінюється на початку другого тисячоліття. Принцип верховенства церковної влади починає домінувати. Фома Аквінський (1225-1274), вчення якого стало вершиною європейської релігійної думки, вважав, що народ має право скинути монарха, якщо він не дотримується християнських норм. Так закладалася європейська традиція домінування суспільства над державою.

Водночас у  Візантії було започатковано іншу традицію. На відміну від всесвітньої католицької  церкви ключовим принципом православ’я  є соборність. Держава визнавала  церковний закон своїм внутрішнім керівництвом, але церква мала підкорятися  державі.

Політична думка України  княжих часів включає літопис  „Повість врем’яних літ”, Руську Правду Ярослава Мудрого та Правду Ярославичів (перше кодифіковане законодавство  Русі, яке дає уявлення про соціальну  структуру, цінності суспільства –  безпеку та власність), праці митрополита  Іларіона, який з поняттям істини асоціює  поняття свободи та аналізує перехід  від закону (Старий Заповіт) до істини (Новий Заповіт), князя Володимира Мономаха, який формулює вимоги до правителя  щодо дотримання християнських законів, принципів закону та моралі тощо.

Оригінальною  була релігійна думка України XVI-XVII ст.ст., представлена Х. Філалетом (др.пол. ХVІ ст. – пер.пол. XVII ст.), І. Вишенським (бл. 1550 – 1621-33) та ін. Вони відстоювали ідеї справедливих законів, невтручання влади в особисті справи індивідів, права підданих на захист від свавілля влади. Ці ідеї були значною мірою співзвучні ідеям середньовічних та навіть новочасних європейських мислителів, хоча причини їх появи були специфічними.

Значного розвитку отримала політична думка і на Сході. Згідно з Кораном, халіф є  посланником Аллаха. В ці часи в  мусульманстві з’явилися течії  сунізму, шиїзму, ісмаїлізму, ваххабізму. Водночас Схід продемонстрував світові  й світських мислителів. Ібн Рушд (ХІІ ст.) стверджував, що управління суспільством повинне здійснюватися на науковій основі. Ібн Халдун (ХIV ст.), досліджуючи розвиток суспільства, виокремлював в ньому сільську та міську фази. В першій політичну владу мають вожді та старійшини племен, у другій – царі. Завдання держави він визначав як охорону власності індивідів.