Iсторiя свiтовоi полiтичноi думки

1.2.2. Політична думка доби Ренесансу.

Одним з провідних політичних мислителів цієї доби став Н. Макіавеллі (1469-1527). Він завершує низку інтелектуальних переворотів, розпочатих релігійною думкою і водночас робить наступні кроки, пориваючи з релігійною традицією. Макіавеллі не лише розмежовує державу і суспільство (впроваджуючи сам термін „держава” – stato), а й відокремлює політику від моралі. Це дало підстави дослідникам говорити про аморалізм Макіавеллі. Останнє слід розуміти в історичному контексті. Насправді мислитель виступав проти незмінності та універсальності релігійної етики.

Якщо говорити сучасною мовою, то у церкви має бути своя етика, в політиці – своя. Отже, він розриває цілісність суспільного організму, чим підготував грунт для ліберальної  тези [8, c. 27].

Важливим етапом становлення європейської думки  було вчення Ж. Бодена (1530-1596) про державний суверенітет. На його думку, завдання держави, саме становлення якої є наслідком домовленості індивідів, полягає в піклуванні про останніх. Суверенітет полягає в абсолютності та неподільності влади держави. Водночас ця влада обмежена суспільними справами і не поширюється на приватні відносини індивідів.

Нарешті, згадаємо про ще один напрям політичної думки Ренесансу  – утопічний комунізм. У своїх творах англієць Т. Мор (1478-1535) та італієць Т. Кампанелла (1568-1639) змалювали суспільство майбутнього, де відсутня приватна власність, правителі обираються народом, кожен працює, а у відносинах між людьми панують згода та братерство.

В Україні в  цей час також з’являються  твори світської політичної думки  – Ю. Дрогобича, С. Орихівського (1513-1566), який аналізував проблеми організації королівської влади, її завдання з захисту підданих, розвитку науки і освіти, принципи справедливості та мудрості влади, механізми формування оточення тощо.

2. Політичні ідеї Нового часу

Теоретичне підґрунтя  для подальшого розмежування ідеологічних напрямів в Європі заклала філософія  Нового часу. Тенденції її розвитку були зумовлені досягненнями мислителів попередніх часів та становленням капіталізму  в Європі. Положення праць новочасних мислителів заклали підвали ідеології  буржуазії в боротьбі проти абсолютизму.

До цих положень слід віднести доктрини: договірного походження держави, природних прав людини, верховенства закону в державі, народного суверенітету, функціонального поділу державної  влади, громадянського суспільства  тощо. Пріоритет у розробці багатьох цих положень належить англійцю Дж. Локку (1632-1704).

Ще один його співвітчизник Т. Гоббс (1588-1679) декларував себе прихильником абсолютної монархії, вважав силу основою права і акцентував на завданні держави примушувати індивідів до виконання законів. Ці тези зумовлювалися часами життя Гоббса – XVII ст. Буржуазна революція призвела до хаосу у суспільстві, що загрожувало дотриманню прав людини (сам Гоббс змушений був втекти з Лондона до Парижа). Надію на відновлення порядку Гоббс покладає на сильну державу. Головними рушіями дій індивідів він називає бажання та пристрасті, а природним станом життя людей – „війну усіх проти усіх”. Але, оскільки найпотужнішою пристрастю є страх смерті, то, прагнучи подолати „війну усіх проти усіх”, люди відмовляються від частини прав і передають їх одній особі або групі осіб, які очолюють державу. Метою останньої є забезпечення недоторканості особи, її прав, власності, для чого влада видає закони.

Голандський філософ Г. Гроцій (1583-1645), розрізняючи, услід за Аристотелем, природне і позитивне право, вважав, що останнє відповідає природному праву. Поява держави внаслідок договору індивідів відбулась завдяки виникненню приватної власності, відтак його охорона – завдання держави. Так само й Б. Спіноза (1632-1677) говорив, що влада держави не поширюється на природне право, а влада монарха має бути обмежена представницькими установами.

До французької  гілки Просвітництва належали Вольтер, Дідро, Маблі та ін. Особливе місце у політичній думці займає Ш.Л. Монтеск’є (1689-1755). Він розробив багатофакторний підхід до аналізу політики, був засновником географічного детермінізму, тобто пояснення політичного режиму територіальними особливостями країни. Продовживши услід за Локком розробку концепції поділу державної влади, він довів її до того формулювання, яке увійшло й у сьогоднішню науку. А саме: що державна влада за функціями поділена на 3 гілки – законодавчу, виконавчу та судову. Актуально, зокрема й для України, звучать інституціоналістські положення Монтеск’є. Він твердив, що для політичної свободи необхідна наявність у ньому соціальних сил та інститутів, які були б зацікавлені у свободі і могли б захистити її від влади.

Найрадикальніший  варіант Просвітництва являв Ж.-Ж. Руссо (1712-1778). Народ володарює, чиновник, спираючись на закони, прийняті більшістю, управляє – ось його формула. Він доводить до логічного завершення англійську ідею суверенітету народу. Проте в його концепції сфера політики обмежується до мінімуму, адже зникає проблема узгодження інтересів. Базуючи своє вчення на ідеї спільної волі народу як основи державного управління, він фактично розчиняє в останньому особистість і, таким чином, виходить за межі лібералізму. Тому деякі дослідники характеризують Руссо як предтечу тоталітаризму. Проте сам він визнавав, що ідеал „народної демократії” може бути реалізований лише в невеликому політичному утворенні. Сучасні ж держави, більші за розмірами, вимагали складнішої системи управління. Тому, розрізняючи «народ у сутності» та «народ у явищі», Руссо вводив фігуру професійного законодавця, а також вождя народу.

Специфічним напрямом політичної думки було німецьке Просвітництво, найяскравішими представниками якого  були І. Кант та Г.Ф.В. Гегель. Особливості  їх вчень були зумовлені відставанням капіталізму в цій країні, її політичною розробленістю, водночас пруським абсолютизмом, на якого лягла відповідальність за об’єднання країни.

У теорії Канта (1724-1804) важливе місце належить розробці концепції правової держави, яка з зовнішнього боку регулює поведінку індивідів, мораль же торкається внутрішньої мотивації. Право вимагає не робити зла, в цьому суть вимоги підкорення закону.

Теоретичний спадок Гегеля (1770-1831) настільки потужний, що в ньому черпали ідеї й ліберали, й соціалісти, й консерватори. Особливо слід відзначити його внесок до вивчення громадянського суспільства. Розуміючи свободу як усвідомлену необхідність, Гегель оцінював громадянське суспільство як сферу прояву свободи людини. Проте у громадянському суспільстві не досягається справжня свобода, адже в ньому свобода одного перетворюється на несвободу для іншого. Відтак тріумфом розуму, свободи і права є не громадянське суспільство, а держава.

Щодо української  політичної думки цих часів, то вона представлена іменами гетьмана на вигнанні П. Орлика (1672-1742), одного з авторів Хартії вольностей Війська Запорізького, яка містила схему правління козацькими землями, наявність представницьких козацьких органів, що обмежували гетьманську владу тощо, а також Ф. Прокоповича (1681-1736), який був прихильником договірної теорії походження держави, концепції природного права та відстоював обов’язок монарха дотримуватись природних прав людини.

2.1. Класичний лібералізм.

Праці новочасних мислителів стали фундаментом для  ліберальної течії політичної думки. Головною цінністю лібералізму є  особистість. Всі люди, твердять ліберали, народжуються рівними і за фактом народження володіють правами на життя, свободу, приватну власність. Лібералізм не відкидає необхідності держави, але  обмежує її функції захистом природних  прав індивідів (концепція держави  як „нічного вартового”).

Розвиваючи ідеї індивідуальних свобод, Б. Констан (1767-1830) розрізняв політичну свободу та свободу особисту, громадянську. Остання полягає у незалежності індивіда від влади. Отже, в політиці прийнятні лише ті форми правління, які гарантують особисту свободу. Такою формою Констан вважав парламентаризм (слід зауважити, що у ХІХ ст. парламентаризм протиставлявся не президентському правлінню, як сьогодні, а абсолютистській монархії). Водночас він вважав, що монарх необхідний для розв’язання конфліктів між гілками влади.

До ліберальної  гілки відносився Ш.А. де Токвіль (1805-1859). Значну увагу він присвятив теорії демократії та проблемам її реалізації на прикладі США. Саме американський досвід ліг в основу його праць. Оцінюючи політичну централізацію як зброю в боротьбі за рівність індивідів та проти феодальної аристократії, він водночас застерігав, що централізація державної влади може стати на заваді свободи, яка є запорукою демократії. Багато думок Токвіля лунають актуально. Токвіль був прихильником представницького правління, широкого місцевого самоврядування, свободи слова.

2.2. Соціалізм та комунізм

Гегельянство  було головним, але не єдиним джерелом марксизму. В цій якості виступали  також утопічний комунізм, утопічний  соціалізм (Сен-Сімон, Фур’є, Оуен), анархізм (Прудон, Бакунін) тощо. Відмінністю  марксизму від інших вчень  стало те, що К. Маркс (1818-1883 рр.) зробив спробу поставити свої ідеї на грунт теорії. Недарма Гарвардський університет США у 1999 р. визнав його найвидатнішим мислителем 2-го тисячоліття. У західній науці його поважають як економіста та історика (зокрема, політичного історика). Його праці "Капітал", "Німецька ідеологія" тощо стали базою багатьох напрямів політичної думки. Будучи основоположником теорії суспільно-економічних формацій, виокремлюючи в структурі суспільства економічний базис та надбудову (до неї він відносив політику, духовну сферу тощо), назвавши соціальними класами великі маси людей в залежності від їх місця в структурі матеріального виробництва, Маркс вважав двигуном політичного розвитку класових суспільств саме класову боротьбу. Зміна цієї тенденції відбуваються в часи капіталізму, логіка розвитку якого призводить до того, що один з основних класів – пролетаріат, перетворюючись з „пролетаріату в собі” на „пролетаріат для себе”, – поступово перетворюється на націю в цілому, захоплює владу та використовує її в інтересах всього суспільства.

Суперечності  в марксизмі, зокрема, між положеннями  про революційний та про закономірний характер суспільного розвитку, а  також зміни в суспільному  розвиткові різних країн сприяли  виокремленню з марксизму кількох  напрямів політичної думки, зокрема, комунізму  та соціал-демократизму. Один з основоположників останнього Е.Бернштейн (1850-1932) стверджував, що теза про „науковий соціалізм” є некоректною, адже соціалізм як явище майбутнього не може бути предметом  наукового аналізу, а детермінується насамперед в етичній сфері.

2.3. Консерватизм

Реакцією на розвиток лібералізму  та соціалізму став консерватизм. Його найвидатнішими представниками були Е. Берк (1729-1797 рр.) та Ж.-М. де Местр (1754-1821). У своїй праці «Роздуми про  революції у Франції...» Берк піддає критичному аналізу ідеї Руссо. На думку  консерваторів, саме традиція як продукт  історичного досвіду забезпечує відтворення суспільства, адже з-поміж  суспільних форм історія відбирає усе  краще та цінне та перетворює його на основу подальшого розвитку. Консерватори вважають, що соціальна нерівність є природним явищем, відтак боротьба проти нього є шкідливою.

3. ПОЛІТИЧНА ДУМКА ХХ-ХХІ СТ.СТ.

Специфіку розвитку політичної думки у ХХ ст. зумовили інтенсивний  розвиток комунікаційної сфери, становлення  масового суспільства, надзвичайне  ускладнення соціальної структури  і відповідно сфери політичного  управління.

Усі ці реалії призвели до подальшої інституціоналізації  політичної науки та освіти. В США першу кафедру історії та політичної науки було відкрито у др.пол. XIX ст. в Колумбійському коледжі. У 1857 р. було присуджено першу ступінь доктора історії та політичної науки. Важливою віхою стало заснування у 1903 р. Американської асоціації політичних наук. В 1872 р. «Приватну школу політичної освіти» було засновано у Франції. В ній готувалися кадри для державного апарату.

Одним з перших системних  дослідників організованого капіталізму  в умовах масового суспільства став М. Вебер (1864-1920). Його внесок до політичної науки включає нову концепцію  соціальних класів (порівняно з К. Марксом він розширив перелік  ознак класів, включивши до нього  соціальний статус, престиж тощо), концепцію  бюрократичного управління (проаналізував  його особливості, умови та принципи реалізації), яке прийшло на зміну  аристократичному, теорію плебісцитарної демократії (були розроблені заходи щодо контролю чиновників у вигляді обрання  державних лідерів), аналіз держави  як політичного інституту (однією з  її ознак він назвав монопольне право  на застосування легітимного насилля), концепцію легітимності політичної влади (тобто визнання підвладними  правомірності влади) та першу класифікацію типів легітимності (традиційна, харизматична, раціонально-легальна), класифікацію типів  політичних діячів („за професією”, "за покликанням", "за випадком", „за сумісництвом” тощо), дослідження  вирішальних якостей для політиків (пристрасть, почуття відповідальності, окомір) тощо.

З іншого боку, становлення  масового суспільства та організованого капіталізму зумовило появу низки  політичних метатеорій, тісно пов’язаних з практикою політичних режимів, часто тоталітарних. До цих теорій слід віднести ленінізм (лідер російських більшовиків у своїх працях був  автором теорії імперіалізму, державного капіталізму, соціалістичної революції  у економічно відсталій країні, концепції  політичної партії „нового типу”  тощо), сталінізм, націонал-соціалізм  тощо.

Серед теоретичних передумов  зазначених політичних концепцій не можна не згадати поширення на зламі ХІХ та ХХ ст.ст. елітистських теорій, згідно з якими, незважаючи на демократизацію політики, реальне управління суспільством здійснює меншість. Подробиці становлення елітології викладені у лекції, присвяченій проблемам людини і політики.