Iсторiя свiтовоi полiтичноi думки

Падіння тоталітарних режимів, так само як і неспроможність ліворадикальних  рухів подолати організований капіталізм зумовили крах тоталітарних концепцій. Звичайно, не можна сказати, що у  др. пол. ХХ ст. спроби розробити політичні метатеорії не здійснювались. Доцільно згадати, наприклад, розробки франкфуртської школи неомарксистів (згідно з якими „могильщиком” капіталізму буде не пролетаріат, який інкорпорувався у суспільство, а маргінальні шари, зокрема, студенти), теорії „нових лівих” у Великобританії та США або ж розвиток наприкінці ХХ ст. транзитології (в рамках якої вчені намагалися розробити універсальну концепцію переходу до демократії – Ф. Фукуяма (нар. 1952 р.) навіть висунув концепцію „кінця історії” як всесвітньої перемоги лібералізму). Проте реальний хід суспільно-політичних процесів розбивав одну за іншою універсалістські концепції.

Те саме можна сказати  і про неоліберальні теорії. Взагалі  у ХХ ст. лібералізм пройшов досить значний еволюційний шлях – від  класичного до соціального лібералізму, представники якого визнавали зростання  ролі держави у регулюванні економічного життя, важливість соціальної політики, і далі до неолібералізму, теоретики  якого (Ф. Хайєк та ін.) ратують за максимальне обмеження ролі держави, зокрема, й у сфері регулювання  діяльності монополій. І хоча у 1980-1990-х  рр. неоліберальні концепції були реалізовані у значній кількості  країн, потужна світова фінансово-економічна криза, яка розгорнулася починаючи  з 2007 р., нанесла досить сильний удар по цій політичній концепції.

У др. пол. XX ст. в західній суспільно-політичній думці став набувати поширення постмодернізм, представники якого (Ж. Дерріда, М. Фуко, Ж.-Ф. Ліотар, Ж. Бодріяр) заперечують за сучасною методологією наукового пізнання здатність отримання значущих наукових результатів або загальноприйнятих положень. Постмодерністські концепції є свідченням кризи західної культурної традиції. У політичній науці ця криза виявляється в безуспішних спробах раціонального обґрунтування політики, нездатності традиційних методологій дати переконливе пояснення сучасним викликам людству.

Місце метадоктрин зайняли  теорії, які пояснюють окремі аспекти  функціонування політики. Це призвело до розриву між теорією та політичною практикою. Якщо в минулі століття ідеології  суспільних рухів будувались на основі певної теорії (вчення Фоми Аквінського  було взято на озброєння єзуїтами, марксизм став ідеологічним підґрунтям соціал-демократичних та комуністичних партій тощо), то в ХХ ст. відстань між теорією та ідеологією зросла.

Ще однією особливістю  досліджень стало зростання ролі соціологічних, математичних методів, методів моделювання тощо, та й  загалом міждисциплінарних досліджень.

Сьогодні специфіка досліджень значно залежить від національних, регіональних та інших особливостей науки. Так, для європейських досліджень у минулому столітті, крім зазначених тем, була властива увага до сутності, місця і ролі політики і влади  в суспільстві, типів та динаміки політичних еліт, особливостей утвердження  і функціонування політичних режимів, політичних інститутів (партій, парламентів, опозиції тощо).

На чолі партологічних  та електоральних досліджень є М. Дюверже (нар. 1917). Він розробив поняття масових та кадрових партій, концепцію кореляції виборчих та партійних систем.

К. Шмітт (1888-1987), оцінюючи державу  як тотальний інститут, який „приймає рішення і може придушити усі  антагоністичні угрупування”, критикував парламенти як арену боротьби за електорат, а не професійного управління суспільством, та розробляв концепцію “кваліфікованої  демократії”, в якій визначальну  роль грають фахівці: професійні політики, політичні чиновники, військові.

Х. Арендт (1906-1975) досліджувала тоталітарні організації, які, на її думку, є масовими організаціями  атомізованих індивідів, та режими, які  можливі внаслідок декласування суспільства і крайньої індивідуалізації.

К. Ясперс (1883-1969) зробив внесок в аналіз проблеми політичної свободи  у тісному зв'язку з громадянським  суспільством і плюралістичною демократією. На його думку, політична свобода  вимагає як свободи окремої людини, так і свободи усіх. Політична  свобода є демократією, але в  історичних формах виключає панування  мас, яке завжди виступає в союзі  з тиранією. Ясперс віддає перевагу аристократії, яка поповнюється з  усіх верств. Перетворенню її на диктатора  перешкоджають вільні вибори. Стан політичної свободи може бути збережений, лише якщо в населенні постійно живе свідомість свободи.

А. Лейпхарт розробив концепцію  консоціальної демократії, яка властива сьогоднішньому розвиткові політичного  плюралізму. В межах цієї концепції  розробляються положення щодо коаліційної  політики, коаліційного уряду тощо.

Політологами США у  ХХ ст. ключова увага була приділена  проблемам особи та соціальних груп в політиці. Саме США стали батьківщиною біхеовіоралістських методів досліджень, а згодом і постбіхевіоральної революції.

Чиказька школа Ч. Мерріама (1874-1953), Г. Ласуела (1902-1979) та ін. у 1920-30-х  рр. використовувала емпіричні методи досліджень, розвивала теорію і технології виборчих кампаній, заклала основи теорії комунікацій і теорії політичного  лідерства. Значного поширення у  світовій політології набула теорія груп інтересів, автором якої був  А. Бентлі (1870-1957).

До політологічної класики  увійшли дослідження такого явища, як політична культура. Остання розглядається  як одна з базових детермінант  влади. Цей підхід дає змогу подолати формально-юридичне розуміння політики. Г. Алмонд та С. Верба виокремили наступні типи політичних культур: патріархальна, підданська, культура участі. Водночас вони виокремлювали громадянську культуру населення, яка є наслідком поєднання  цих типів.

Г. Алмонд та Д. Істон (нар. 1917) були засновниками системних політичних досліджень. Істон визначає політичну  систему як взаємодію в суспільстві, за допомогою якої відбувається розподіл цінностей. На вхід політичної системи  поступають імпульси у вигляді суспільних вимог і підтримки; на виході маємо  політичні рішення, за допомогою  яких відбувається владний розподіл цінностей.

Демократизація політичних процесів в різних регіонах світу, а  з іншого боку – проблемні аспекти  реалізації демократії, серед яких – домінування виконавчої над  іншими гілками влади, становлення  національних моделей демократії, які  не вписувались в західні концепції, змусили американських дослідників  та політологів інших країн звернути увагу на сутність самого демократичного ідеалу, проблему переходу до демократії.

Р. Даль (нар. 1915) розробив теорію поліархії, яка передбачає: високий  рівень участі громадян; відкрите суперництво  політичних груп і лідерів в боротьбі за виборців; їх участь в інститутах прийняття рішень; терпимість до опозиції і можливості впливу на уряд. Разом  з тим дослідник відзначав  неможливість реалізації ідеалу народного  правління внаслідок складності соціального управління та низької  управлінської компетентності громадян. Продовжуючи дослідження, Даль виявив зростаючу нерівність в політичному  потенціалі суспільних сил та переходить від концепції поліархії до розробки теорії економічної демократії як необхідного  чинника досягнення політичної рівності.

Зростаючі етнокультурні  відмінності у світі, інтенсифікація політичних конфліктів зумовили появу  нових парадигм досліджень. Символічною  стала теорія С. Хантингтона (1927-2008). Визначальним чинником світового розвитку він називає міжцивілізаційні відмінності. До кола „великих цивілізацій” Хантингтон відніс західну, конфуціанську, японську, ісламську, індуїстську, православно-слов'янську, латиноамериканську і, „можливо”, африканську. Важливо відзначити, що джерелом конфліктів в XXI ст. автор називає не відмінності  між цивілізаціями, а универсалістські претензії Заходу.

В останню третину ХХ ст. у світовій політології відбувається відродження концепції громадянського суспільства. А. Арато, Д. Кін та ін. вбачають в ньому противагу монополізації  економічної власності. Нові інтерпретації  громадянського суспільства виходять з реалій інформаційного суспільства, базуються не на ліберальних, а на так званих комунітаристських концепціях.

Європейським та американським  регіонами розвиток політичної думки  не обмежувався. У ХХ ст. складний шлях пройшла китайська політична  думка. Починаючи з першого китайського  президента Сунь Ят-Сена (1866-1925), згідно з яким правління має базуватися на 3 народних принципах – націоналізмі (опір чужеземцям), народовладді (конституційний демократичний режим) та народному  добробуті (соціально-економічні реформи), а влада має поділятися на законодавчу, виконавчу, судову, екзаменаційну та контрольну, продовжуючи тоталітарним вченням Мао Цзе-дуна (1893-1976) і  до концепції „соціалізму з китайською специфікою” Ден Сяопіна (1904-1997), яка ближче до неоліберальних, а  не соціалістичних теорій.

Високі зразки політичної думки дала Індія. Достатньо згадати  концепцію ненасильницького опору  М. Ганді (1869-1948), яка стала наслідком  процесів становлення інформаційного суспільства і реалізація якої врешті-решт призвела Індію до незалежності.

Ренесанс пережив і  Близький Схід. Фактичним засновником  панарабізму був, як це не дивно, англійський  полковник Лоуренс, продовжувачами його справи – єгипетський президент  Г.А. Насер (1918-1970), лівійський лідер  М. Каддафі (нар. 1942 р.) та ін. Щоправда, в  сучасних умовах на зміну панарабській ідеології приходили різні моделі місцевих націоналізмів, як-от у Лівії, де за ініціативи Каддафі виникла  модель „джамахірії” тощо. Політизація  торкнулася й мусульманства. На його базі виникли різні версії політичного  ісламу, включно радикальні.

ВИСНОВОК

Політична думка античності характеризується філософсько-етичною  спрямованістю. Відбувається теоретичне осмислення форм державного устрою: аристократії, тимократії, олігархії, демократії, тиранії. Політика розглядається як царське  мистецтво управління людьми, політична  наука виокремлюється як самостійна дисципліна. 
В політичній думці Середньовіччя переважає релігійна концепція. Обґрунтовується верховенство церкви над світською владою, формується концепція релігійної сутності держави: світовий лад встановлюється Богом. Посилюється проповідь послуху владі. Водночас стверджується, що люди рівні перед Богом — рівні на землі. 
Для раннього етапу Нового Часу характерне звільнення політичної науки від теології, обґрунтування ідеї природного походження держави. Вводиться поняття правової держави. Формується вчення про громадянське суспільство, теорія суспільного договору, принцип поділу влад.

Політична думка Нового Часу характеризується соціальною спрямованістю. В цей час обґрунтовується  значення розуму, знання в суспільному  розвитку. Центр Всесвіту — не Бог, а людина. Проголошуються ідеї гуманізму, прав і свобод людини. Визнається закономірність зміни форм політичного правління.

Як і українська, російська  політична думка має своїм  джерелом ідеологію Київської Русі і майже до XVIII ст. еволюціонує у формі богословських політичних доктрин. Починаючи з XVIII ст., російська політична думка пройшла складний і суперечливий шлях. Самобутні політичні доктрини видатних російських мислителів — вагомий внесок у світову політичну думку.

Важливим напрямом політичної думки Новітнього Часу є марксистські політичні доктрини. Марксизм як філософська система органічно ввійшов у духовну тканину сучасної цивілізації й попри те, що був дискредитований Сталіним, не втратив популярності: й нині багато прогресивних мислителів Заходу вважають себе неомарксистами.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Гелей С. Політологія:  Навчальний посібник/ Степан Гелей,  Степан Рутар. - 5-є вид., перероб.  і доп.. - К.: Знання , 2004. - 645 с.

2. Дробінка І. Г. Політологія:  Навчальний посібник/ І. Г. Дробінка, Т. М. Кришталь, Ю. В. Підгорецький; Мін-во освіти і науки України. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 289 с.

3. Іщенко М. Політологія:  Навч. посібник для студ. вищих  навч. закл. / Черкаський національний  ун-т ім. Богдана Хмельницького.  — Черкаси : Видавництво ЧНУ, 2004. — 387с.

4. Кирилюк Ф. Політологія  Нової доби: Посібник для студ. вищ. навч. закл./ Федір Кирилюк,. - К.: Академія, 2003. - 303 с.

5. Кузь О. Політологія:  Навч. посібник / Харківський національний  економічний ун-т. — Х. : ХНЕУ, 2004. — 340с.

6. Обушний М. Політологія:  Довідник/ Микола Обушний, Анатолій  Коваленко, Олег Ткач; За ред.  Ми-коли Обушного; КНУ ім. Т. Г.Шевченка. - К.: Довіра, 2004. - 599 с.

7. Політологія: Навчальний  посібник/ Валентина Штанько, Наталія  Чорна, Тетяна Авксентьєва, Лідія  Тіхонова,; Мін-во освіти і науки  України, Науково-методичний центр  вищої освіти. - 2-є вид., перероб.  і доп.. - К.: Фирма "ИНКОС": Центр  учбової літератури, 2007. - 287 с.

8. Політологія: Академічний  курс: Підручник/ Л. М. Герасіна, В. С. Журавський, М. І. Панов  та ін.; М-тво освіти і науки  України. - 2-ге вид., перероб. і  доп.. - К.: ВД "Ін Юре", 2006. - 519 с.

9. Політологія: терміни,  поняття, персоналії, схеми, таблиці:  Навчальний словник-довідник для  студентів вищих закладів освіти/ Укл.: В.М. Піча,Н.М. Хома,; Наукова  ред. В.М. Пічі. - К.: Каравела; Львів:  Новий Світ-2000, 2001. - 311 с.

10. Холод В. Політологія:  Навчальний посібник/ Володимир  Холод,. - Суми: Університетська книга, 2001. - 405 с.

11. Шляхтун П. Політологія:  Теорія та історія політичної  науки: Підручник для студентів  вищих навчальних закладів/ Петро  Шляхтун,; Ред. В. М. Куценко. - К.: Либідь, 2002. – 573 с.