Фіскальні аспекти регулювання підприємництва в Україні

→ відрив фінансової політики від фактичного стану справ в економіці;

→ порушення збалансованості державного бюджету України;

→ залишковий підхід при визначенні фінансової бази задоволення соціальних потреб громадян.

Все це прямо позначається на нерозвиненості бюджетної системи  і фінансової політики країни.

Сьогодні (як і протягом всього часу реформ) економіка України  знаходиться на «кейнсианськом»  відрізку, тобто в тій фазі розвитку, коли виробництво не досягло ще рівня повної зайнятості. Отже, завдання державного регулювання повинне полягати не в обмеженні сукупного попиту (який і без того має вельми вузькі межі), а в стимулюванні його розширення.

Допущені прорахунки багато в чому можуть бути виправдані тим, що проблеми переходу від централізованої адміністративно керованої держави до регульованого ринкового господарства є найменше розробленими як з погляду теорії, так і з погляду практичного формування і реалізації економічної політики. Ті моделі перехідного періоду, які випробовані в країнах Східної Європи і Південної Америки, не зуміли запобігти трансформаційному спаду, і автоматичні перенесення їх на Україну не могло дати позитивних результатів. Практичний же варіант трансформації в Україні опинився, як відомо, далекий від будь-якої існуючої в той момент моделі, причому відрізнявся не в кращу сторону.

Входження української  економіки у фазу ринкових відносин відмічене різким посиленням інфляційних  тенденцій. Багатократне зростання  цін висунуло в число першочергових завдань розробку і реалізацію антиінфляційних заходів як основи формування сприятливого виробничого і інвестиційного клімату. Наростання інфляційних процесів в перехідний період привело до різкого загострення бюджетних коштів і збільшення дефіциту державного бюджету, що об'єктивно змусило державні органи управління підвищувати податки. Наявність громіздкого держсектора, що несе вантаж диспропорцій і структурних перекосів соціалістичної економіки, примушувало підтримувати високий рівень державних витрат, що вимагало відповідної прибуткової частини, що формується в основному за рахунок податкових надходжень.

Таким чином, становлення  фінансової системи в Україні  відбувалося в обстановці, яка  позбавляла можливості створювати її виходячи з перспективних завдань реформування економіки, а не сьогохвилинної доцільності. Шукати конструктивний вихід з цієї ситуації дуже складно, оскільки бюджетна криза робить украй важким завдання зниження податкового тягаря. Проте в умовах, що склалися, і високі податкові ставки не можуть вирішити проблему дефіциту бюджетних коштів, а здатні лише остаточно підірвати фінансові стимули підприємств.

Посилювання податкової політики - постійний напрям діяльності економічних органів впродовж перехідного  періоду (тоді як країна потребувала зворотного). Зараз фіскальна орієнтація податкової системи як і раніше є найважливішою перешкодою для економічного пожвавлення і зростання ділової і інвестиційної активності. Податкова система в її нинішньому вигляді створює перешкоди навіть простому відтворенню, не говорячи вже про розширене, тому її лібералізація представляє життєво необхідний крок, здійснення якого відкладається вже декілька років. Багато в чому це пояснюється тим, що сьогодні, як і раніше, відсутня науково обґрунтована концепція реформи. Для її успішного проведення необхідно виробити загальну стратегію, в рамках якої повинні бути системно пов'язані такі блоки економічного механізму, як цінова і інвестиційна політика, комплекс заходів по створенню класу ефективних власників (зокрема формування правового забезпечення і захисту), фінансова і грошово-кредитна політика, податкова стратегія, заходи по соціальному захисту населення і т.д.

    3.2 Шляхи і методи вдосконалення фіскального регулювання підприємництва в Україні.

Фінансова криза, що охопила  економіку провідних країн світу, зачепила й Україну. Сподівання на те, що порівняно низький рівень нашої  інтегрованості у світові фінансові ринки може слугувати своєрідним амортизатором, буфером щодо розвитку негативних процесів, не виправдалися. Зараз гостро стоїть питання протидії їм, інакше країні в черговий раз доведеться сплатити надвисоку соціальну ціну за порятунок національного господарства. Провідна роль у реалізації необхідних заходів належить державі. А оскільки криза за своєю природою кваліфікується як фінансова, то саме фінансові інструменти економічної політики уряду й мають бути максимально задіяні, і насамперед фіскальні важелі впливу.

Передусім слід звернутися до стандартних положень економічної  теорії, що стосуються фіскальної політики, щодо яких окремі представники російської науки справедливо зазначають: "Багато в чому розпливчасті формулювання не дають цілісного уявлення про економічну політику, ефективність якої визначається використовуваною моделлю. Єдине, що потрібно одразу ж підкреслити, не слабкість економічної теорії в наданні політичних рекомендацій".І хоча ми погоджуємося з цією думкою, загальні поради економістів-теоретиків (зокрема, кейнсіанського напрямку) на етапах подолання економічних криз зводяться до наступного:

• проведення державою динамічної податкової політики, орієнтованої на своєчасне реагування на зміни в економіці;
• реалізація заходів податкового регулювання, спрямованих на створення стимулів для максимального використання факторів виробництва та умов економічного зростання;
• стимулювання сукупного попиту шляхом створення умов для інвестування та збільшення державних закупівель;
• мінімізація податкового тиску на економіку до настання фази піднесення.

Постає питання: яким чином забезпечити податкове регулювання та стимулювання економічної активності у країні? Основні методи й інструментарій їх реалізації вироблені практикою (в тому числі світовою) та не потребують суттєвих змін, утім, можна вести дискусію щодо об'єктів і сфер їх застосування. Треба переорієнтувати вектор податкового регулювання і стимулювання з виробничо-бізнесової спрямованості на соціальну. Зміна умов оподаткування населення — ось головний напрям податкової політики української держави на найближчу перспективу. Вона має передбачати заходи, що стимулюватимуть зростання доходів населення та платоспроможний попит.

Одним зі шляхів реалізації зазначеного є використання важеля зміщення податкового тягаря на багатих платників. Справедливіший розподіл доходів спричинить зростання споживчого потенціалу немаєтних мас, що через додатковий попит заохочуватиме виробника ринковими стимулами. Необхідно термінове запровадження неоподатковуваного мінімуму, сімейних податкових знижок і прогресивної шкали ставок податку з доходів фізичних осіб, розширення переліку витрат, що включаються до податкового кредиту, та лібералізації умов їх урахування, введення податку на нерухоме майно.

"Фіскальне вивільнення" ринкових сил попиту можливе також на основі модернізації податку на додану вартість. І тут треба зауважити, що шлях нарощування його пільгового механізму є хибним і неефективним. Пільги з цього податку, як правило, не доходять до справжнього платника, яким є виключно кінцевий споживач, а не продавець продукції (як технічно визначає законодавство). Проте європейський досвід засвідчує обґрунтованість і доцільність використання диференційованих ставок ПДВ. Запровадження знижених ставок, принаймні щодо товарів першої потреби, неодноразово обґрунтовувалося вітчизняними науковцями та може бути доведене до практичної реалізації.

Запропоновані заходи податкового  стимулювання потенційно здатні вплинути на виробництво товарів народного  споживання. Поза увагою залишаються  інші галузі, серед яких уже згадувана металургія, ряд видів машинобудування тощо. Для цих галузей, враховуючи неефективність податкових важелів (про що йшлося вище), доцільно застосувати інший напрям фіскальної політики — державні витрати. Вони можуть здійснюватися як у формі власне витрат на утримання держави та реалізацію ЇЇ функцій, так і у формі додаткових державних закупівель товарів і послуг.

В умовах фінансової кризи  потрібно обережно здійснювати витрати  на соціальні програми (зокрема, стосовно виплати допомоги громадянам). Хоча вони теж стимулюють сукупний ринковий попит, надмірне захоплення ними призводить у кінцевому підсумку до зменшення зацікавленості частини населення в підвищенні власного життєвого рівня, зниження економічної активності окремих індивідів, що згубно впливає на рівень виробництва у країні. Пряма підтримка населення, хоч і вельми популярна, має бути обмежена в обсягах на рівні мінімальної достатності. Визначення рівня соціальних видатків — надзвичайно важливе завдання для будь-якого суспільства. Розвинуті країни світу мають високі стандарти соціального забезпечення й відповідний рівень видатків на соціальні потреби. Україна також розуміє необхідність збільшення видатків соціального характеру, що, безумовно, актуально з огляду на рівень і якість життя населення. Водночас слід враховувати можливості бюджету щодо здійснення таких заходів на середньо- й довгострокову перспективу. Незважаючи на різні позиції щодо рівня видатків соціального спрямування, не викликає сумнівів те, що, по-перше, високий рівень соціального забезпечення населення не можливий у бідній країні, тому єдиною передумовою його підвищення є реалізація стратегії прискореного економічного зростання; по-друге, спрямованість державної політики на реалізацію стратегії прискореного економічного зростання не виключає збереження наявного рівня соціальної підтримки й навіть її збільшення за умов оптимізації структури соціальних видатків щодо забезпечення їх пріоритетного спрямування на розвиток людини. Соціальні видатки не слід розглядати в числі стимулів розвитку економіки чи антикризових засобів, а навпаки, їх нарощування можливе лише за умови поступального економічного розвитку.

Найефективнішими, з регулятивної точки зору, є ті закупівлі товарів і послуг, які стосуються купівлі матеріалів для будівництва об'єктів загальносуспільного значення тошо. У цьому руслі своєчасною є ініціатива уряду з будівництва доріг, а також реалізація плану підготовки до Євро-2012. Утім, перелік заходів може бути значно розширений за рахунок інфраструктури житлово-комунального господарства, мережі трубопроводів, залізниць (зважаючи на транзитне положення держави), мережі інформаційного забезпечення та ін. Спорудження об'єктів ринкової й соціальної інфраструктури є роботою на перспективний розвиток та сприятиме примноженню капіталу нації як тепер, так і в майбутньому. У зв'язку з цим постає питання щодо джерел фінансування таких закупівель і замовлень. Передусім слід наголосити, що реалізацію потужних проектів не повинна повністю проводити держава за рахунок бюджету, а має на умовах співучасті залучати приватний сектор.

З метою подолання проявів фінансової кризи уряд повинен прийняти програму антикризових заходів, яка повинна передбачати затвердження основних напрямів фіскальної політики на найближчу перспективу, їх обгрунтування має враховувати найімовірніші методи запозичення коштів для покриття дефіциту державного бюджету. Також необхідним є проведення попередньої експертної оцінки варіантів модернізації податкової системи, що закладаються до програми. Така експертиза повинна здійснюватися з урахуванням того, що дослідження функціонування податків не можуть ґрунтуватися на дискретному вивченні їх впливу на соціально-економічні процеси в окремі проміжки часу, оскільки останнє можливе тільки в умовах абсолютно стабільного суспільства.

    3.3 Зарубіжний досвід фіскального регулювання підприємництва в економічно-розвинених країнах.

Побудова ефективного механізму фінансування та бюджетної підтримки інвестиційно-інноваційного сектору залишається досить актуальною проблемою української економіки. Аналіз і оцінка зарубіжного досвіду фінансової підтримки інноваційних проектів та програм є однією з основних передумов побудови ефективної моделі економічного розвитку України. Вивченню та аналізу міжнародного досвіду фіскального регулювання інвестиційно-інноваційної політики присвячена незначна кількість теоретичних та практично спрямованих досліджень. Особливу наукову цінність представляють праці Ч.Еквіста, Л. Хоммена, Б. Білінгса, Дж.Варди, Х.Хайсберса, Й.Розебума, В.В.Іванова, Н.І.Іванова, Л.А.Мусіної, Т.К.Кваші, Н.В.Березняка, В.М.Євтушенко, Г.О.Андрощука, А.В.Ямчука та ін. Проте недостатнє наукове опрацювання проблеми адаптації зарубіжного досвіду до реалій розвитку вітчизняної економіки породжує актуальність даної статті. Метою статті є висвітлення основних фіскальних інструментів стимулювання інноваційно-інвестиційної активності економічних суб’єктів у зарубіжних країнах, а також визначення фінансових механізмів, які можуть бути адаптовані до реалій національного економічного розвитку. Економічне зростання в розвинених країнах базується, перш за все, на використанні наукових знань і технологій, при цьому сфера досліджень і розробок отримує значну за масштабами і різноманітну за формами державну підтримку, включаючи безпосередню участь державних структур в організації і фінансуванні наукових досліджень. Необхідність такого регулювання пов’язана насамперед з особливостями наукового "виробництва" і його продукції. Основними проблемами є непередбачуваність економічних результатів від наукових досліджень та складність отримання прибутків навіть від комерційно ефективних проектів при існуючих системах захисту авторських прав. Головним аспектом при цьому є нездатність ринку автоматично забезпечити адекватне вкладення ресурсів у науку.

 Загальний рівень фінансування науки вважається однією з ключових характеристик інноваційності країни, її готовності до побудови економіки, що базується на знаннях. Саме тому, поставивши перед собою завдання побудувати в Європі конкурентоспроможну інноваційно-орієнтовану економіку, у прийнятій на Лісабонському саміті в 2000 році Стратегії Європейське співтовариство визнало необхідним довести витрати на наукові дослідження і розробки до 3% ВВП. Світовий досвід підтверджує, що потужна реалізація економічної функції наукового сектору, його вирішальний вплив на розв’язання проблем технологічного оновлення виробництва і випуску конкурентоспроможної продукції можливі лише за умови, коли сума витрат на науку перевищує 0,9% ВВП (для України, враховуючи, що значна частина ВВП перебуває в тіньовому секторі економіки, цей поріг оцінюється близько 1,7% ВВП і є нормативно встановленим у Законі України "Про наукову і науково-технічну діяльність") (табл. 3.1).