Особливості підприємництва в аграрній сфері

 

Тема: «Особливості підприємництва в аграрній сфері»

 

Зміст

Вступ…………………………………………………………………………………………………………………………………….……..6

1 Підприємство

1.1 Підприємство як суб’єкт господарювання………………………………………….………………………………8

1.2 Типи і види підприємств……………………………………………………………………………………………….…….10

2 Аграрна сфра

2.1 Аграрне виробництво  як єдність продуктивних сил  і відносин економічної власності….13

2.2 Форми господарювання  у СГ, аграрно-промисловий комплекс (АПК)…………………………..18

3 Рентні відносини в  СГ

3.1 Земельна рента, і  орендна плата…………………………………………………………………………………….…21

3.2 Ціна землі……………………………………………………………………………………………………………………….……23

Практична частина…………………………………………………………………………………………………………………….25

Висновки…………………………………………………………………………………………………………………………………...30

Список використаної літератури………………………………………………………………………………………………33

 

 

 

                                                                                                                                   Вступ

Повноцінне функціонування ринкової економіки держави неможливе  без розвинутого й нормально  функціонуючого підприємництва. Становлення і розвиток соціально орієнтованого підприємництва в нашій країні є однією із складових проблеми виходу економіки України з кризового стану, пошуку шляхів підвищення економічної ефективності виробництва в аграрному секторі.

     Саме підприємництво в сільському господарстві, однієї із найбільш вагомих сфер економіки, вимагає вироблення тенденцій щодо сталого і поступового нарощення продукції агропромислового виробництва і поступового зниження витрат на одиницю продукції. Тому агропромислове підприємництво заслуговує на особливу увагу і потребує детального вивчення та переосмислення окремих, вагоміших позицій з теоретичного й практичного боку, як серед науковців, так і серед тих, хто безпосередньо займається виробництвом і підприємницькою діяльністю, що дасть змогу докорінно вивчити та проаналізувати всі кроки, їх почерговість, щоб уникнути зайвих проблемі небажаних результатів у процесі роботи. При будь-яких дослідженнях перш за все слід спиратися на власний досвід, надбання вітчизняних науковців і працівників, проте варто вивчати й зарубіжний досвід, використовувати у вітчизняній практиці лише окремі найбільш вдалі сегменти і лише в трансфомованому, адаптованому до умов нашої країни, вигляді.

     Безумовно, в кожній країні підприємницька діяльність має певні особливості, що зумовлюються економічними, політичними, правовими й соціальними умовами. Саме їх необхідно враховувати кожному підприємцю в своїй економічній діяльності, що сприятиме полегшенню прийняття вірних управлінських і комерційних рішень.

     Підприємництво є прогресивним видом виробничо-господарської діяльності, яка вільна у виборі її напрямів і форм реалізації продукції та послуг і побудована на принципах доброчинності й повної відповідальності за результати використання власного майна. Це ініціативна самостійна діяльність громадян, спрямована на одержання прибутку або особистого доходу, яка здійснюється від свого імені, на свій ризик і під свою відповідальність, або від імені й під майнову відповідальність юридичної особи підприємства. Воно сприяє активізації структурної перебудови економіки, створенню додаткових робочих місць, забезпеченню швидкої окупності витрат, оперативному реагуванню на зміни споживчого попиту.

     Саме підприємництво, створюючи відповідне ринкове середовище, гнучко пристосовується до змін кон’юнктури ринку, здатне задовольнити потреби не тільки на внутрішньому, а й на міжнародному ринках, сприяє подоланню галузевого і регіонального монополізму, посиленню конкуренції, впровадженню досягнень науково-технічного прогресу, дає змогу розширити сферу прикладання праці, створити нові можливості для працевлаштування, здатне значно зміцнити економічну базу регіонів, позитивно вплинути на розвиток самого села.

     І досі гострою залишається проблема усвідомлення змісту земельної реформи селянами, розуміння власності, зокрема на землю і майно. Все це потребує посилення широкої роз’яснювальної роботи щодо змісту, мети і завдань земельної реформи. Досі актуальною є проблема теоретичного та практичного визначення сутності та видів земельної ренти.

     Серед заходів, спрямованих на розробку ефективного механізму функціонування повноцінного, регульованого державою ринкового обігу земель сільськогосподарського призначення, обгрунтовано передбачається вдосконалення методики і перманентне оновлення їх грошової оцінки. Разом з тим не можна не враховувати наявність перспективи виникнення такого феномена як ціна земель, що формується за законами ринку й віддзеркалює сукупну дію великої кількості чинників, серед яких провідне місце належить дохідності земель, а перш за все — величині ренти. Остання розглядається як вихідна база для встановлення ціни землі й у сучасних умовах.

     Актуальність зазначених вище проблем, їх недостатнє вивчення і визначили вибір теми курсової роботи, зумовили її мету та завдання. В роботі розглянуто наукові основи формування ренти, її основні теорії та питання її розподілу та перерозподілу на користь аграрного сектору.

1. ПІДПРИЄМНИЦТВО

1.1 Підприємство як суб’єкт господарювання

Будь-яке суспільство для забезпечення нормального створення (достатньо  комфортного) рівня своєї життєдіяльності  займається безліччю видів конкретної праці. З цією метою працездатні  люди створюють певні організації, тобто організаційні формування (трудові колективи), які спільно  виконують ту чи іншу місію (організують програму або мету) і діють на основі певних правил і процедур. Проте мета і характер діяльності таких численних організацій різні. За цією ознакою усі організації можна поділити на дві групи: підприємницькі (комерційні), що функціонують і розвиваються за рахунок власних коштів, і непідприємницькі (некомерційні), існування яких забезпечується бюджетним фінансуванням держави. Організації з підприємницьким характером діяльності являють собою підприємства. 
 
     Підприємство — це організаційно відокремлена і економічно самостійна основна (первинна) ланка виробничої сфери народного господарства, що виготовляє продукцію (виконує роботу або надає платні послуги). 
 
     Кожне підприємство має історично сформовану конкретну назву — завод, фабрика, шахта, електростанція, майстерня, ательє тощо; може включати декілька виробничих одиниць — заводів або фабрик (комбінат, виробниче об'єднання). У більшості країн з розвинутою ринковою економікою такі виробничі одиниці називають фірмами. Під ними розуміють підприємства, що здійснюють господарську діяльність в галузях промисловості, будівництва, сільського господарства, транспорту, торгівлі тощо з метою одержання кінцевого фінансового результату -прибутку. Кожна з них привласнює собі певне фірмове найменування, під яким вона значиться у державному реєстрі своєї країни. Фірмове найменування звичайно містить у собі ім'я та прізвище одного чи декількох власників фірми; відображає характер діяльності, правовий статус та форму господарювання. В окремих країнах досить поширені більш конкретні найменування фірм. Наприклад, в Англії вони мають назву компаній, США — корпорацій, країнах континентальної Європи — товариств. 
 
     При цьому важливо знати, що кожне підприємство або фірма є юридичною особою, має закінчену систему обліку та звітності, самостійний баланс, розрахунковий рахунок в банку, печатку з власною назвою, а також товарний знак (марку) у вигляді певного терміну, символу малюнка або їх комбінації. Такий фірмовий знак (марка) слугує для ідентифікації товарів або послуг продуцента (продавця) та їх вирізнення від продукції (послуг) конкурентів на ринку. 
 
     Для ефективного господарювання істотним є визначення цілей створення і функціонування підприємства (фірми). Генеральну (головну) мету підприємства, тобто чітко окреслену причину його існування, у світовій економіці прийнято називати МІСІЄЮ. У більшості випадків місією сучасного підприємства (фірми) можна вважати виробництво продукції (послуг) для задоволення потреб ринку і одержання завдяки цьому максимально можливого прибутку. 
 
     На основі загальної місії підприємства формулюються і встановлюються загальнофірмові цілі. Останні повинні відповідати певним вимогам. 
 
• По-перше, цілі підприємства мають бути конкретними і вимірюваними. Формулювання цілей в конкретних формах створює вихідну базу відліку для наступних правильних господарських та соціальних рішень щодо діяльності підприємства. Завдяки цьому можна більш обгрунтовано визначити, наскільки ефективно підприємство діє у напрямку здійснення своїх цілей. 
 
• По-друге, цілі підприємства повинні бути орієнтовані у часі, тобто мати конкретний горизонт прогнозування. Цілі звичайно встановлюються на тривалі або короткі проміжки часу. Довготермінова мета має горизонт прогнозування, що дорівнює п'яти рокам, інколи більше (7-10 років) — для передових у технічному відношенні фірм; короткотермінова — в межах одного року. 
 
• По-третє, цілі підприємства мають бути досяжними, аби слугувати підвищенню ефективності його діяльності. Недосяжні або досяжні частково цілі спричинюють певні негативні наслідки, зокрема блокування прагнення працівників ефективно господарювати і зменшення рівня їх мотивації, погіршення показників інноваційної, виробничої і соціальної діяльності підприємства, зниження конкурентоспроможності його продукції на ринку. 
 
• По-четверте, з огляду на динаміку ефективності виробництва множинні цілі підприємства повинні бути взаємно підтримуючими, тобто дії і рішення, що необхідні для досягнення однієї мети, мають не перешкоджати реалізації інших цілей. Супротивне може привести до виникнення конфліктної ситуації між підрозділами підприємства, відповідальними за досягнення встановлених цілей.

    

 

 

 

 

 

 

 

1.2 Типи і види підприємств

Відповідно до закону «Про підприємства в Україні» в нашій державі  можуть діяти такі види підприємств:

1. Приватне підприємство, засноване на власності фізичної особи.

2. Колективне підприємство, засноване на власності трудового колективу підприємства.

3. Господарське товариство, створене юридичними особами і громадянами на засадах угоди шляхом об’єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку.

4. Підприємство, яке засноване на власності об’єднання громадян.

5. Комунальне підприємство, засноване на власності відповідної територіальної громади.

6. Державне підприємство , засноване на державній власності. Воно може бути перетворене у казенне підприємство у випадках, коли таке підприємство проводить виробничу чи іншу діяльність, яка відповідно до законодавства може здійснюватися тільки державним підприємством, або коли головним споживачем продукції (понад 50 %) є держава чи коли підприємство є суб’єктом природних монополій. Органами управління казенними підприємствами є міністерства та інші центральні органи виконавчої влади.

У 2002 р. в нашій державі функціонують і такі корпоративні підприємства, в статутному капіталі яких є державна частка власності. Управління такими підприємствами відбувається за участю представників  державних органів у наглядових радах, якщо частка держави в статутному капіталі становить менше 50 %. В процесі подальшої приватизації такі підприємства можуть перетворюватися в звичайні господарські товариства.

7. Спільне підприємство з іноземними інвестиціями (СП), засноване на об’єднанні майна і підприємницької діяльності українського та іноземного власників, і в статутному капіталі якого іноземна інвестиція становить не менше 10 % від його величини. Це підприємство може мати будь-яку організаційно-правову форму (найчастіше — товариство з обмеженою відповідальністю). Засновниками спільного підприємства з іноземними інвестиціями виступають з українського боку різні типи приватних аграрних підприємств, а з іноземного — іноземні фірми певного профілю діяльності. Вони (засновники) залишаються юридичними особами, разом формують статутний капітал СП. Іноземний засновник свій внесок у цей капітал може здійснювати у формі конвертованої валюти, рухомого і нерухомого майна, цінних паперів, виражених у конвертованій валюті, будь-яких прав інтелектуальної власності, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена згідно із законами країни-інвестора або міжнародними торговельними звичаями. Український засновник свій внесок може здійснювати рухомим і нерухомим майном, правом користування землею, іншими природними ресурсами, грошовими коштами тощо. Розподіл прибутку СП між засновниками може бути різний, один із найбільш розповсюджених — пропорційно вкладам засновників у статутний капітал.

     У сільському господарстві України функціонувало більшість названих видів підприємств, за виключенням комунальних підприємств та державних казенних підприємств. Так, до приватних підприємств належать селянські (фермерські) господарства, сільськогосподарські виробничі та обслуговуючі кооперативи; до господарських товариств — сільськогосподарські акціонерні товариства закритого і відкритого типів, товариства з обмеженою відповідальністю та інші типи товариств; до державних підприємств — науково-дослідні інститути і науково-дослідні станції аграрного спрямування, племзаводи, воєнні сільськогосподарські підприємства .

     Слід підкреслити, що в світовій практиці, в тому числі і в нашій державі, існує таке поняття, як мале підприємство (малий бізнес).

     Це — не якийсь окремий тип підприємств щодо власності, організаційної форми господарювання чи функцій. Критерієм віднесення підприємства до категорії малих (відповідно до закону «Про підприємства в Україні) є кількість працюючих. У промисловості та будівництві до малих відносять підприємства з кількістю працюючих до 200, в інших галузях виробничої сфери, в тому числі і в сільському господарстві — до 50, в науці і науковому обслуговуванні — до 100, в галузях невиробничої сфери — до 25, в роздрібній торгівлі — до 15 осіб. Порівняно з іншими країнами у нашій державі ці критерії дещо завищені. Наприклад, в Англії, США розрізняють дрібні підприємства з кількістю працюючих до 10 і малі — від 11 до 100 осіб. В Японії взагалі використовують три критерії — кількість працюючих, обсяг продажу і величину доходу. Такий підхід дає можливість повніше оцінити роль малого бізнесу в економіці країни.

     За останні десятиріччя в світі відбулося переосмислення ролі малого бізнесу. Раніше його розглядали як щось допоміжне і неістотне для економічного розвитку. Проте тепер стало очевидним, що великі підприємства й економіка в цілому не можуть нормально функціонувати без малого бізнесу, оскільки саме тут народжується багато ідей, інновацій.

     Малі підприємства надто мобільні, гнучкі, швидко пристосовуються до вимог ринку. Вони є тим плідним ґрунтом, на якому зростає середній і великий бізнес. Тому в багатьох країнах, у тому числі і в Україні, розвиток малого бізнесу регулюється законодавчими актами, розроблено державну програму його підтримки. Так, у нашій державі прий-нято Закон України «Про державну підтримку малого підприємництва», а також розроблено і затверджено Законом України (від 21.12.2000 р.) «Національну програму сприяння розвитку малого підприємництва в Україні», якою передбачається активізація фінансово-кредитної та інвестиційної підтримки малого підприємництва, створення умов для розвитку його інфраструктури, вдосконалення регіональної політики сприяння становленню і зміцненню малих підприємств (на початку 2001 р. їх було майже 200 тис., з них близько 40 тис. фермерських господарств), а також розвиток індивідуального підприємництва без створення юридичної особи (таких підприємців працює близько 1 млн чоловік). Законом передбачено, що до суб’єктів малого підприємництва відносять, крім фізичних осіб, і юридичні особи будь-якої органі-заційно-правової форми та форми власності, в яких середньооблікова чисельність працюючих на календарний рік не перевищує 50 осіб та обсяг річного валового доходу не більше 500 тис. євро.