Особливості підприємництва в аграрній сфері

     Щоб дослідити дію  цього закону, а водночас розкрити  процес розвитку основних типів  і форм власності, розглянемо  процес їхньої еволюції протягом  останніх століть, найважливіші  форми господарювання за умов  капіталізму, в яких відбувається  реалізація сучасних типів і  форм власності, зокрема особливості  концентрації і централізації  капіталу в сільському господарстві.

2.2 Форми господарювання у СГ, аграрно-промисловий комплекс (АПК)

     Різноманіття форм власності лежить в основі різноманітних форм господарювання на селі. Ще у радянські часи в Україні, як і в СРСР в цілому, господарювали на землі: колгоспи — колективні господарства, радгоспи — державні господарства та особисті підсобні господарства селян. У процесі розвитку агропромислової інтеграції з'являлись такі форми господарювання, як агрофірми, агрокомбінати, сільськогосподарські кооперативи, агропромислові підприємства, об'єднання тощо. Такі агропромислові формування виникають при наявності прямих і усталених зв'язків між сільськогосподарськими, з одного боку, та переробними, торговими підприємствами і організаціями, з іншого, високого рівня концентрації та товарності виробництва.

     Поряд з низовими агропромисловими формуваннями у межах окремих областей, районів функціонують регіональні агропромислові комплекси. Вони охоплюють сільське господарства окремого регіону, галузі, що забезпечують цей комплекс засобами виробництва, здійснюють надання виробничих послуг та перероблюють, зберігають та доставляють продукцію до споживачів.В умовах переходу до розвинутих ринкових відносин здійснюється реформування форм господарювання.

     В Україні цей процес умовно можна поділити на два етапи: перший — перетворення колгоспів у колективні сільськогосподарські підприємства (КСП), а радгоспів — в акціонерні товариства; другий — реформування КСП на засадах приватної власності на землю і майно, тобто створення приватних підприємств на основі орендно–пайових відносин, а також фермерських господарств. В Україні станом на 01.01.2001р. створено 14,9 тис. нових агроформувань. Укладено 5,6 млн. договорів–оренди земельної частки (паю) загальною площею в 22 млн. га. Лише у 2000 році селяни-орендодавці отримали близько 1,7 млрд. грн. орендної плати.

     Паралельно з реформуванням первинної виробничої ланки, в Україні широкого розвитку набуває інфраструктура аграрного сектору економіки. АПК України обслуговують 43 товарні біржі, 388 агропромислових домів, 291 оптово–продовольчих та понад 180 оптово–плодоовочевих ринків, 16589 заготівельних пунктів, 166 кредитних спілок. Створені і функціонують 198 одиниць системи моніторингу цін на сільськогосподарську продукцію та продовольство.

     Здійснюються заходи  по функціональному наповненню  інфраструктури, особливо обслуговуючих  кооперативів, заготівельних пунктів  та торгових домів, які при  закупівлі сільськогосподарської  продукції у товаровиробників  мають забезпечувати їм прибутковість  та реально формувати великі  оптові партії товарів для  реалізації через біржовий товарний  ринок як для внутрішніх потреб, так і на експорт.

     Окрім того, здійснюється приватизація землі промисловими підприємствами на основі чого створюються потужні виробничі агропромислові комплекси. Шахта імені Засядька у Донецьку є власником 30 тис. га землі, є тут птахофабрика світового зразка, ферма на 200 тис. гусей, ферма на тисячу голів худоби чорно–рябої породи високої продуктивності. Високу ефективність показують фірма “Артеміда” у Кіровограді (орендує до 200 тис. гектарів землі), фірма “Чумак” у Херсоні та інші. Ці та інші приклади говорять про те, що на селі не слід протиставляти приватне господарювання державному та колективному.

     Господарювання, яке виникає на приватних фермах господарювання, на перших парах неспроможне самотужки заповнити всі ніші агропромислового ринку. Штучна суцільна приватизація на селі може привести до не менших бід, як суцільна штучна нав'язана колективізація в СРСР на початку 30-х років минулого століття. 
Високорентабельні крупні колективні чи державні сільськогосподарські підприємства не потрібно перетворювати у приватні.

     А нові форми господарювання: сімейні ферми, селянські господарства, самостійні кооперативи, селянські  спілки, особисті підсобні господарства, орендні, підрядні та акціонерні  товариства насамперед повинні  з'являтись на місці збанкрутілих  господарств, колгоспів та радгоспів.

     АПК - сукупність галузей народного господарства, зайнятих виробництвом, переробкою, зберіганням і доведенням до споживача сільськогосподарської продукції. 
До складу АПК входять: 1) виробництво засобів виробництва для сільського господарства та його виробничого обслуговування; 2) власне сільське господарство; 3) збирання, заготівля, переробка, зберігання, транспортування сільськогосподарської продукції. 
Виникнення АПК зумовлене розвитком продуктивних сил народного господарства, поглибленням суспільного поділу праці, розгортанням НТР. Впровадження її досягнень у сільське господарство сприяє скороченню зайнятих у цій галузі, звужує сферу сільськогосподарського виробництва. Так, якщо в середині XVIII ст. частка продукції сільського господарства у валовій продукції країн Заходу становила майже 85%, то нині у США та Англії - 3%, Франції, Італії - 7, в Японії - 11%. Це зумовлює перехід деяких процесів у промисловість та торгівлю, виділення із сільського господарства нових галузей, які продовжують обслуговувати його.

     До першої сфери  АПК входять галузі й підприємства, які виготовляють для сільського  господарства техніку, електроустаткування,  будівельні матеріали, добрива  та отрутохімікати, комбікорми, медикаменти  та ін.[1.3,c.420]

     Важливе місце у  складі АПК посідають галузі  виробничої та соціальної інфраструктури: шляхово-транспортне господарство, елеваторно-складські підприємства, зв'язок, матеріально-технічне обслуговування, житлові та культурно-побутові  об'єкти.

     Невід'ємною частиною  АПК є також кредитні установи  та науково-консультативні фірми,  страхові компанії, експортні об'єднання  та ін. В АПК розвинутих країн  Заходу залучено від 20 до 30% всього  працездатного населення, його  кінцева продукція - це наслідок  взаємодії галузей усіх трьох  сфер міжгалузевої кооперації.

     Новітні форми АПК.  Роль первинної виробничої ланки  у сільському господарстві розвинутих  країн поступово переходить від  фермерських і селянських господарств  до крупних капіталістичних ферм, аграрно-промислових об'єднань та агрокорпорацій. Набуває поширення кооперація фермерських господарств, які об'єднуються у збутові, споживчі, кредитні спілки, кооперативи для забезпечення виробничих послуг, спільного використання та ремонту техніки.

     Оскільки окремим  фермам і навіть сільськогосподарським  коопераціям придбати всю необхідну  техніку неможливо, а часто  й економічно невигідно, в розвинутих  країнах світу набуло поширення  сервісне інженерно-економічне забезпечення  з боку технічних центрів крупних  машинобудівних фірм, дилерських  підприємств (які є економічно  або юридично незалежними). Так, до послуг дилерських підприємств у США, Канаді, Великобританії та інших країнах вдаються від 70 до 90% фірм - виробників сільськогосподарської продукції. В Україні в середині 90-х років XX ст. стали відроджуватися машинно-тракторні станції. 
Найрентабельнішими в діяльності таких дилерських підприємств є оренда і прокат сільськогосподарської техніки. В Німеччині, Швеції та Скандинавських країнах сервісне інженерно-технічне забезпечення ферм здійснюється через технічні центри. У Франції, Італії, Великобританії та інших країнах поширені кооперативи для спільного використання сільськогосподарської техніки.

     В аграрно-промисловому комплексі розвинутих країн світу практикується 
продаж фермерам машинобудівними фірмами техніки у кредит і постачання фермерами сільськогосподарської продукції у магазини. Держава активно регулює діяльність АПК через механізм цін, оподаткування, кредитну політику, надання субсидій для сільського господарства, шляхом заохочення експорту сільськогосподарської продукції та ін. Слід звернути особливу увагу на зберігання, переробку та реалізацію сільськогосподарської продукції (в Україні через погане зберігання втрачається майже 25% всієї продукції). Крім того, на одиницю національного продукту в сфері АПК витрачається в 2-3 рази більше сировини і електроенергії, ніж у більшості країн світу.[1.3,c.419]

     Дезінтеграція АПК в Україні. У 90-х роках XX ст. в Україні поступово посилювалися технологічна деградація аграрного сектора (так, тракторний парк в середині 90-х років поповнювався менше ніж на 2% від рівня технологічної потреби) та дезінтеграція АПК (у створенні багатьма господарствами своїх переробних господарств тощо). Цьому значно сприяла поступова втрата внутрішнього ринку збуту сільськогосподарської продукції внаслідок засилля імпортних товарів, часто-густо сумнівної якості, що є результатом політики надмірної лібералізації зовнішньої торгівлі. 
При проведенні аграрної політики необхідні реальні заходи для відродження села, яке повинно стати основою національного відродження.

3. РЕНТНІ ВІДНОСИНИ в СГ

3.1 Земельна рента, і  орендна плата

     Однією з особливостей сільськогосподарського виробництва є наявність постійного додаткового доходу в господарствах, які ведуть господарювання в кращих умовах. 
Крім того, власність землі породжує також особливий доход. Таким доходом є земельна рента. В загальному, земельна рента — це не трудовий доход, який отримує земельний власник. Підставою для отримання такого доходу є право власності на землю і право господарювання на землі.

     В історії земельних  відносин розрізняють докапіталістичну (рабовласницьку та феодальну)  і капіталістичну земельну ренту.  Земельна рента визнавалась і при соціалізмі.

     В цілому, земельна рента за своєю природою — це не що інше, як додаткова вартість. Причиною же існування земельної ренти є природна й соціальна монополії, характерні для сільського господарства, які породжують відповідно три основні види земельної ренти: диференціальну, абсолютну та монопольну.

     На поверхні рента проявляється у формі орендної плати. Оренда виступає у вигляді відносин між власниками землі, з одного боку, та користувачами землею, з іншого. 
У найзагальнішому плані під орендою розуміється передачу права користування та розпорядження власністю на землю однією юридичною особою–власником іншій — користувачу на принципах повернення й платності на умовах, передбачених договором.

     Характерними рисами  орендних відносин є: 
1) наявність двох суб'єктів цих відносин — власника й користувача (орендаря); 
2) орендні відносини за своєю природою вторинні, похідні. Вони передбачають лише право користування, розпорядження власністю; 
3) власник передає орендарю право продуктивно використовувати землю. Це означає, що він передає йому потенційну можливість отримати від цього певний доход. Обов'язковою умовою орендних відносин є платність, яка виступає у формі орендної плати; 
4) орендні відносини завжди мають договірний характер.

     Отже, орендна плата — це заздалегідь визначена певна величина доходу орендаря, яка встановлюється в абсолютній величині (на весь строк орендного договору) і встановлюється власником землі залежно від умов договору.

     Основним джерелом орендної плати є додатковий продукт, який одержує орендар у процесі використання землі, одна частина якого у формі підприємницького доходу (середнього прибутку) залишається орендарю, а друга частина (земельна рента) у формі орендної плати виплачується земельному власнику за право користування його землею.

     Окрім земельної ренти,  орендна плата може включати  амортизаційні відрахування за  користування приміщеннями, спорудами,  енергетичним устаткуванням тощо, якщо вони є на орендованій земельній ділянці. Орендна плата може включати в себе також у повному обсязі вартість оборотних засобів, якщо вони надаються власником у користування орендарю.[1.3,c.416] 
Диференціальна земельна рента пов'язана з монополією на землю як об'єкт господарювання. Ця монополія викликана обмеженістю земельних ґрунтів, зростаючим попитом на продукцію аграрного сектору, неможливістю зосередження виробництва сільгосппродукції лише на кращих землях. Тобто, у суспільстві є необхідність залучати в оборот всі придатні для цього землі: кращі за родючістю, середні та малородючі.

     Щоб виробники були зацікавлені обробляти гірші землі, повинні бути створені умови для отримання ними середнього прибутку. 
     Такі умови створюються тоді, коли суспільна вартість продуктів землеробства визначається не середніми умовами виробництва, як це має місце у промисловості, а умовами виробництва на відносно гірших ділянках землі, тобто, таких, що мають низьку родючість, або розташованих на великій відстані від пунктів споживання, переробки й реалізації сільськогосподарської продукції. За таких умов прибуток від реалізації продукції з середніх і кращих ділянок землі (як за родючістю, так і за місцем знаходження) буде більшим від середнього. Цей надлишок над середнім прибутком і складає земельну ренту, яка отримала назву диференціальної. Диференціальною вона називається тому, що виникає як різниця між суспільною (вищою) і індивідуальною (нижчою) вартістю продукції землеробства.

     Виділяють два види диференціальної ренти. Диференціальна рента — І та диференціальна рента — ІІ. Диференціальна рента І виникає внаслідок диференціації земельних ділянок за родючістю або місцем розташування. Диференціальна рента ІІ виникає завдяки різної продуктивності затрат, що послідовно робляться на одній і тій самій ділянці землі, тобто внаслідок різниці у рівні господарювання, внаслідок інтенсифікації землеробства.