Ефективні прийоми та методи розвитку музичних здібностей дітей старшого дошкільного віку засобами музично - дидактичних ігор

Якщо розглядати музику як вид мистецтва з позицій різних наук (психологія, психофізика, психофізіологія), то можна побачити, що саме єдність простору і часу (як фундаментальні властивості звука) відіграє провідну роль у феномені музичної обдарованості та різних видів музичної діяльності (слухацької, виконавської, композиторської).

Р. Вудвортс та інші автори вважають дослідження здатності сприймати простір головним завданням в експериментальному вивченні слуху, проте існує дуже мало праць з цього питання. Трохи більше дослідників розкривають роль часових факторів у формуванні цілісності сприйняття звука.

Якщо основу музики як виду мистецтва утворюють просторові та часові закономірності функціонування звукової інформації, то логічно зробити висновок, що в основі пізнання і створення музики мають бути ті ж виміри. Таким чином, у структуру музичної обдарованості повинні входити, крім інших, просторові й часові чинники, які проявляються досить специфічно: дитина або доросла людина, яка ніколи не навчалася грі на будь-якому музичному інструменті, “раптом” починає грати на ньому (іноді після кількох спроб та помилок, а то й без них), її руки “самі знають”, який взяти звук і де він розташований. Руки, пальці рухаються плавно, впевнено. Пальці самі грають не тільки знайомі мелодії, а дитина імпровізує або малює. Коли її запитуєш: “Як ти робиш, як тобі це вдається?”, вона відповідає: “Я не знаю. Руки самі це роблять”. У літературі описано багато подібних прикладів.

Спостерігаючи за сприйняттям музики маленькими дітьми (1-3 роки), можна відзначити, що практично не буває неадекватного переживання ними музичних образів. Це пояснюється тільки наявністю внутрішнього емоційного і моторного досвіду, а не знань. Такий факт підтверджує думку про те, що музична обдарованість і здібності виявляються раніше за інші (до п’яти років), що для їх функціонування не потрібно ніяких опосередкованих засобів, а тільки переживання (діти розкривають ротик при слуханні, червоніють щічки, прискорюється ритм серця, з'являються рухи та ін.). Таким чином, про музичність можна говорити як про первісно-природний стан людини, тобто немає дітей немузикальних (якщо говорити про психічну норму), але є її різна якість і сила. Тому йдеться про вроджену природу музичної обдарованості.

Сучасна психологічна наука розглядає здібності як індивідуальні властивості особистості, що дають змогу за подібних однакових умов успішно оволодівати тією або іншою діяльністю, розв'язувати ті чи інші завдання, проблеми. Основою для розвитку здібностей є природні задатки, успадковані анатомо-фізіологічні особливості. Проте задатки повною мірою не визначають розвитку здібностей, їх роль очевидніша в простих здібностях, наприклад, здібності швидко виробляти рухові навички. Щодо специфічно людських здібностей (лінгвістичних, музичних, математичних, педагогічних тощо), то тут простежується фундаментальна закономірність: здібності з'являються і розвиваються лише в процесі відповідної діяльності. Ні музикантом, ні математиком не зможе стати людина, яка не докладає для цього належних зусиль. Причому розвиток здібностей підпорядковується явищу компенсації [6,89-90]. Значний внесок у розв'язання цього питання зроблено видатним психологом Б.М.Тепловим, який заперечував спадковість здібностей. Спадковими, на його думку, є лише задатки, анатомо-фізіологічні особливості людини. Здібності формуються в діяльності. Відмінність між задатками і здібностями в тому, що задатки не мають якісної визначеності, змістового компонента.

Б.М.Теплов підкреслював, що окремі здібності не просто співіснують поряд одна з однією і незалежно одна від одної. Кожна здібність змінюється, набуває якісно нового характеру залежно від наявності і ступеня розвитку інших здібностей. Отже, окремі здібності ще не забезпечують можливість успішного виконання конкретною людиною тієї чи іншої роботи. Цього можна досягти завдяки обдарованості, яку розуміють як якісне своєрідне поєднання здібностей, від якого залежить можливість досягнення більшого чи меншого успіху під час тієї або іншої діяльності. Б.М.Теплов наголошує на тому, що обдарованість слід розглядати насамперед в якісному, а не в кількісному плані: психологія повинна давати практиці способи аналізу обдарованості людей у різних сферах, а не прийоми її виміру. Зрозуміло, що люди обдаровані не однаково. Набагато важливіше те, що різні люди мають різну якісну обдарованість і різні якісні здібності. Відмінності обдарованості виявляються в тому, що ступінь її виявлення у різних людей якісно різна: одна людина обдарована як піаніст, інша проявляється в іншій сфері людської діяльності. За Б.М. Тепловим, “відносна слабкість будь якої однієї здібності зовсім не позбавляє можливості успішного виконання діяльності, найщільніше пов'язаної з цією здібністю. Відсутня здібність може бути в дуже широких межах компенсована іншими, високорозвиненими у цієї людини” [1,21].

Для розуміння природи музичної обдарованості необхідно мати уявлення про її структуру. Б.М.Теплов, який глибоко проаналізував природу та зміст музичних здібностей, вважав, що структура музичності охоплює цілий комплекс музичних здібностей, основною ознакою яких є здатність чути музику, переживати її, відчувати її виразність, емоційно відгукуватися на неї. До складових музичних здібностей можна віднести: мелодійний слух - здатність диференціювати висоту звуків, їх темброві особливості, сприймати мелодію як певну звуковисотну послідовність, упізнавати і відтворювати її, точно інтонувати, відчувати міру завершеності мелодії (ладове чуття); гармонійний слух, що виявляється у сприйманні співзвучності, розрізненні консонантних і дисонантних інтервалів; слухове уявлення - здатність уявляти висотні і ритмічні співвідношення звуків, оперувати ними у думках, довільно відтворювати мелодії, підбирати їх по пам'яті на певному інструменті, співати; відчуття ритму, тобто певної часової організації музичного процесу, що характеризується групуванням звуків і наявністю акцентів (звуків, що виділяються в тому чи іншому відношенні), здатністю точно відтворювати ритм [8,46].

Відтак, структуру музикальності складають два провідні компоненти — емоційний і слуховий (відгук на музику і музичний слух). Тому й усі музичні здібності характеризуються синтезом цих компонентів. Так, найтонше розрізнення окремих елементів звукової тканини не можна назвати музичним сприйманням, якщо воно є лише розрізненням звукових комплексів, а не їх виразного значення. Водночас емоційний відгук на музику (якщо це не почуття, що випадково виникло під час звучання твору) передбачає розрізнення її звукового складу.

Сенсорною основою музичних здібностей є наочно-дійова орієнтація у звуковисотних, ритмічних, тембрових і динамічних співвідношеннях.

На базі єдності емоційного і слухового компонентів складаються й основні музичні здібності. Якщо ладове почуття пов'язане з таким провідним музичним виражальним засобом, як звуковисотність, то музично-ритмічне почуття — з ритмом. Музично-слухові уявлення відображають ці та інші елементи музичної мови, але поза реальним звучанням, незалежно від нього.

Зрозуміла умовність виділення окремих музичних здібностей, оскільки вони не існують один без одного. У людини не може розвинутися одна музична здібність при повній відсутності інших. Усі вони виникають і розвиваються в музичній діяльності, доповнюють або компенсують один одного, по-різному проступаючи у процесі музичного розвитку дитини.

Музична здібність – це індивідуально-психологічні особливості особистості, що включають:

• природну слуховую чутливість, що обумовлює аналіз природних, мовних або музичних звуків;
• розвинуте в праці і соціальному спілкуванні суб'єктивне відношення до мовних і музичних інтонацій, виражене у вигляді емоційної реакції.

У своєму розвитку вони утворюють систему зі складними динамічними зв'язками між окремими здібностями. У структурі музичних здібностей виділяються основні, загальні і спеціальні здібності.

До основних музичних здібностей, необхідних для усіх видів музичної діяльності, можна віднести:

• ладове почуття - здатність переживати відношення між звуками як виразні і змістовні;
• музично-слухове уявлення - здатність прослуховувати “у розумі” раніше сприйняту музику, що складає основу для музичної уяви, формування музичної уяви і розвитку музичного мислення;
• музично-ритмічне почуття - здатність сприймати, переживати, точно відтворювати і створювати нові ритмічні сполучення.

До загальних музичних здібностей відносять:

• музична пам'ять (засвоєння знань, умінь і навичок) - сприяє накопи-ченню музичних вражень і слухового досвіду, що істотно впливають на формування музичних здібностей, а також на психічну діяльність слухача, виконавця, композитора і педагога; органічно включаючись у фахову діяльність, вона обумовлює засіб музичного мислення (вокальний або конкретно-інструментальний);
• психомоторні здібності - виявляються в можливості музиканта при виконанні передати своє розуміння змісту музичного твору; виражаються в майстерності і віртуозності.

Специфічним синтезом здібностей і домінуючого показника музично обдарованої особистості є музикальність, основою якої служить емоційна чуйність на музику. Музикальність як реактивна якість особистості мало піддається розвитку. Проте є факти, що говорять про розквіт музикальності в результаті навчання, вдало знайденого репертуару, успішної виконавчої діяльності.

Отже, сучасні погляди на структуру музичності різноманітні, тільки в одному думки дослідників збігаються. Всі вони одним із компонентів музичності вважають ритмічний слух. Головними складовими музичності є звуковисотний і ритмічний слух.

1.2. Загальна характеристика основних музичних здібностей

До основних музичних здібностей належить:

1. Ладове чуття, тобто здібність  емоційно розрізняти ладові функції  звуків мелодії, або відчувати  емоційну виразність звуковисотного  руху.

2. Здібність до слухових уявлень, тобто здібність довільно користу-ватися слуховими уявленнями. Що відображають звуковисотний рух.

3. Музично-ритмічне чуття, тобто  здібність активно (рухово) пережи-вати  музику, відчувати емоційну  виразність  музичного ритму і точно відтворювати його.

Музичний слух являє собою своєрідну людську здібність, що значно відрізняється від біологічного слуху, який розвивається з набуттям знань, навичок, досвіду. Це явище виключно складне, комплексне, багатогранне, що торкається багатьох сторін інтелекту, має різні форми, різновиди, властивості та володіє безкінечним розмаїттям індивідуальних якостей.

Розрізняють два різновиди музичного слуху:

• здібність слухового сприйняття реального звукового музичного потоку, або зовнішній музичний слух;
• здібність внутрішнього чуття, або внутрішнє слухове уявлення.

Поділ музичного слуху на зовнішній як сприйняття та внутрішній як уявлення музичного матеріалу відповідає двом психічним процесам, через які відбувається відображення реального світу в свідомості людей, а саме сприйняттю явищ та предметів та уявленню їх. Сприйняття – це відображення дії явищ і предметів в даний момент на органи відчуття, що включають осмислення явищ і предметів на основі попереднього досвіду, тобто на основі пам’яті. Уявлення – образ предмету або явища, що виникає в свідомості на основі минулих сприйнять. Уявляти – отже мислено бачити або чути.

Поділ слуху на зовнішній та внутрішній якоюсь мірою умовне, оскільки обидва ці види взаємопов’язані. Але частка внутрішнього слуху коливається і в кількісному і в якісному відношеннях, а саме вона впливає на музичний слух в цілому.

Внутрішній слух – здібність уявляти музику в свідомості, внутрішньо чути й переживати не виконуючи та реально не слухаючи її, а впізнавати та відтворювати музику в пам’яті, в процесі читання з аркуша нот або творення.

Внутрішній слух розрізняється мірою яскравості внутрішніх слухових образів та складністю їх, тобто може охоплювати всі перелічені вище явища, проте й обмежуватись кількома з них, або навіть окремими, одиничними.

Який же зміст внутрішнього музичного слуху? Він складається із здібності мисленого уявлення окремих музичних звуків, співзвуч, одноголос-них мелодій, багатоголосної музичної тканини. Внутрішній слух дозволяє уявити структуру музичної тканини: її форму, метроритмічну організацію, ладофункційну будову. Фактуру, кількість голосів, темп, динамічні відтінки. Це й здібність уявляти фонізм музичних елементів окремих співзвуч, тональностей (в останньому випадку уявлення може бути й абстрактно-емоційним і кольоровим) та тембри музичних інструментів та співочих голосів, й індивідуальні риси виконання музики. Шляхи реалізації внутрішнього слухового процесу, тобто конкретні його прояви, є форми внутрішнього слуху.

Внутрішні слухові уявлення мають дві форми: внутрішнє відтворення та зовнішнє. Внутрішнє відтворення проявляється як внутрішнє чуття або внутрішній спів, які виникають як довільно, так і мимоволі. Основна відмін-ність внутрішнього чуття від внутрішнього же співу полягає в тому, що проспівати можна тільки одноголосся, а почути будь-яку кількість голосів. Спів вголос (зовнішнє відтворення), гра на музичних інструментах та диригу-вання є опосередкованим втіленням внутрішнього слухового процесу, тоді як перше (внутрішнє відтворення) є безпосереднє та повне його вираження.

Сприйняття та уявлення музики, уява, відтворення, образна музична пам’ять так чи інакше пов’язані з явищем пам’яті.

Безперечно, що музична пам’ять є також психічний процес, що включає в себе запам’ятовування, збереження та відтворення.

Розрізняють види, типи, процеси (функції) та механізми пам’яті.

Видів пам’яті три: емоційний, образний, логічний. Запам’ятовування та відтворення почуттів є емоційною пам’яттю; запам’ятовування та відтворен-ня емоційного змісту музичного твору також є емоційною музичною пам’яттю. Образна пам’ять є закарбування та відтворення образів предметів та їх властивостей. Образна пам’ять – це пам’ять на уявлення, на картини природи й життя, а також на звуки, кольори, аромати, смаки. Логічний вид пам’яті – це запам’ятовування та відтворення думок, неподільно зв’язаних із словами, мовою. Логічна музична пам’ять – це пам’ять на логіку співвідношення звуків, співзвуч, тональностей. Будується вона. Як й загальна логічна пам’ять, на основі психічних дій: аналізу та синтезу.