Розміщення лісомеліоративних насаджень на землях господарства

    2.1.2 Присітковий земельний фонд.

    Це  землі, що примикають до гідрографічної мережі: нижні відрізки схилів, крутістю від 3—4⁰ до 8—10°, які піддаються інтенсивній ерозії, сюди ж відносяться середні круті відрізки схилів опукло-вгнутої форми. У ряді випадків зазначені елементи схилів порізані вимоїнами і протиерозійної  організації території розмивами.

             Ґрунту тут середньо-, сильно- і дуже сильнозмиті, вони мають потребу в корінній меліорації. Характер використання зазначених ґрунтів:

                1)  у ґрунтозахисній сівозміні  під захистом лісонасаджень (схили  до 6°);

                2)  під постійним чи періодичним  за лудінням;

                3) під лісовими насадженнями (прибалочні, прибалкові, куртині), а кращі за  ґрунтовими умовами ділянки —  під плодово-ягідними насадженнями  і насінниками трав; при терасуванні  тут закладають переважно сади, під захистом лісосмуг. По границі  польового і ґрунтозахисного сівозмін проектується більш широка водорегулювальна лісосмуга (21 м). Поля польового і ґрунтозахисного сівозмін нарізаються довгими сторонами поперек схилу. 

    2.1.3. Гідрографічний земельний фонд.

    Це  суходільна гідрографічна мережа — берега, крутосхили і днища лощин і суходолів. Грунтово – кліматичні умови в межах гідрографічної мережі відрізняються великою розмаїтістю. Тут маються нормальні незмиті, слабко-, середньо-, сильно- і дуже сильнозмиті, а також намиті ґрунти. На укосах розмивів і берегах, що обсипаються, мережі зустрічаються нерозвинені і слаборозвинені ґрунти, а також оголення корінної породи. Розмиви — донні, берегові, отвершкові. Характер використання і протиерозійні заходи:

                1)  поліпшені сінокосів і пасовищ;

                2)  лісонасадження смугові, куртинні , масивні.

    Використання   лощинно-суходольної   гідрографічної   мережі в різних грунтово-кліматичних   умовах   залежить   насамперед від характеру і ступеня еродованості її ділянок, а також від місцевих господарсько-економічних умов. Тут потрібно розумне сполучення лісу і лугу.

    Долинна мережа:

                1)  над заплавна тераса з  нормальними зональними ґрунтами;

                2)  та ж тераса з піщаними  ґрунтами, піддається дефляції (розвіюванню);

                3)  заплава   з   алювіальними ґрунтами.

    Характер  використання:

                1)  терасові землі, не піддані  розвіюванню,—у польовому чи  кормовому (при фермерському) сівозміні  переважно з просапними і технічними  культурами під захистом лісонасаджень;

                2)  піщані землі — у ґрунтозахисній  сівозміні з мережею лісосмуг, під кормові культури і лісокультури (тут проводиться спеціальна організація  території);

      3) заплавні землі — під городи, технічні, а також  просапні  культури, сінокісні   і   пасовищні угіддя;

      4) берега мережі і крутосхилів  — під залуження (сінокосів  і пасовища)  і під лісонасадження.   Спеціальні   заходи потрібно  проектувати проти заметів яружними  виносами, проти річкової ерозії,  місцями проти заболочування  і засолення. Гідрографічна мережа, як правило, різко відмежована брівкою (наорюваною) від прилягаючого орного схилу.

    Присіткові  землі являють собою нижню  сильно еродовану частину орного схилу і не мають природної  границі з вище лежачими землями  приводороздільного фонду. Об'єктивним показником для виділу присіткового фонду є крутизна (з урахуванням довжини) схил у і ступінь еродованості ґрунтового покриву — змитості та ізрізаності розмивинами. Землі присіткового фонду не однорідні по ступені еродованості ; поблизу брівки гідрографічної мережі в ряді випадків мається смуга дуже сильно змитих ґрунтів, порізаних частими розмивинами. Тому при ширині присіткового .фонду близько 200—250 м верхня його частина з менш еродованими ґрунтами відводиться в ґрунтозахисну сівозміну, а нижня використовується під косовицю і пасовище, причому передбачається зарівнювання вимоїн і поліпшення травостою. При ширині присіткового фонду близько 100— 150 м і не сильної ізрізаності прибрівочної частини схилу весь цей фонд (за винятком невеликих ізольованих ділянок, землі) відводиться в ґрунтозахисну сівозміну, а при його ширині менш 50—80 м він цілком надходить під постійне залуження і під лісові насадження.

    У районах товарного садівництва  присіткові еродовані землі відводиться  під сади з попередньою розробкою терас. Рішення про найбільш раціональне використання присіткові земель приймається на місці в залежності від грунтово-кліматичних і місцевих господарсько-економічних умов.

    Середні круті відрізки схилів опукло-вгнутої  форми відводяться під постійне залудіння і меліоративні посадки, а в більш сприятливих умовах — під сади. Нижче лежачі відрізки, що мають крутість від 0,5 до 2—3°, займаються під польову сівозміну. По границі між смугою залудіння і полем, розташованим у нижній шлейфовій. частини схилу, проектується водорегулююча лісосмуга, а в деяких випадках водовідвідна канава з валом. 
 

    2.2. Розміщення полезахисних  лісових смуг. 

    В основу проектування та розміщення полезахисних смуг покладені грунтово-кліматичні умови та особливості організації території адміністративного району або окремих господарств. Проектування лісових смуг — важлива ланка внутрішньогосподарського землевпорядкування. З ним пов'язані питання організації сільськогосподарського виробництва, розміщення сівозмін, прокладення доріг тощо. Проект розміщення полезахисних лісових смуг є складовою частиною проекту внутрішньогосподарського землевпорядкування і розробляється разом з ним. Від розміщення полезахисних смуг залежить ефективність вітрозахисної дії насаджень під час суховіїв, пилових бур, хуртовин тощо.  

      
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

                                          
 
 
 
 

    Зниження  швидкості вітру лісовими смугами  різної

    конструкції (по Я. А. Смалько):

    а – щільна; б – ажурна; в - продувна 

    Найбільша ефективність вітрозахисної дії  полезахисних смуг і її вплив на врожайність сільськогосподарських культур проявляється на вузьких, витягнутих впоперек шкідливих вітрів полях. 
 

      

    Шкодочинні вітри

    Лісові  смуги а — розміщені вздовж довгих сторін полів, називають основними, або поздовжніми, вздовж коротких в — допоміжними, або поперечними.

    Полезахисні смуги розміщують, як правило, в двох взаємно перпендикулярних напрямках; поздовжні — впоперек пануючих у  даному районі шкідливих вітрів (південно - східні вітри), поперечні — впоперек поздовжніх смуг, які захищають поля від вітрів інших напрямків.

    В умовах хвилястого рельєфу з поширеними процесами водної ерозії поздовжні  смуги з метою водорегулювання  розміщують впоперек схилів крутістю 2° і більше на суглинкових та крутістю 3—4° і більше на супіщаних ґрунтах.

    Поздовжні смуги створюють на межах полів  сівозміни і всередині їх з  урахуванням рельєфу місцевості і загальної організації території  господарства. Допускаються відхилення цих смуг до 30° від перпендикулярного  напрямку до найбільш шкідливих вітрів.

    

    Відстані  між поздовжніми смугами визначають з урахуванням зони їх двобічного впливу на врожайність сільськогосподарських  культур і середніх висот дорослих насаджень за грунтово-кліматичними зонами України. Відстані між поперечними  смугами повинні бути зручними для використання тракторів та сільськогосподарських машин і знарядь. При рекомендованих відстанях між смугами площа полів буде становити 100-120 га. За умов Лісостепу відстань між основними смугами становить 550-650 м, в середньому ми приймаємо 600 м, допоміжними 1500 - 2000 м (ми приймаємо 2000 м).

    При проектуванні розміщення смуг, також  проектується розміщення доріг. Для  проїзду машин та с/г техніки  потрібно в місцях перетину основних та допоміжних лісосмуг створити розриви  шириною 20-30 м, але розмістити потрібно так, щоб вони не були один проти одного.

    Для відокремлення земель господарства від земель сусідніх господарств, по межах землекористування проектуємо граничні лісосмуги. На основі прийнятого розміщення лісових смуг на місцевості та їх ширини розраховані нормативи полезахисної лісистості.  
 

    2.2.1. Розміщення стокорегулюючих  (водорегулюючих) лісових  смуг. 

    Протиерозійні лісові насадження ділять на дві основні  групи: насадження на присіткових схилах водозбору; насадження на гідрографічній мережі.

    Протиерозійні лісові насадження на присіткових схилах. Лісові насадження на присіткових схилах створюють у вигляді смуг, масивів і куртин з водорегулюючими (стоко- та снігорегулюючими) і ґрунтозахисними функціями.

    Стокорегулюючі (водорегулюючі) лісові насадження. Основну стокорегулюючу лісову смугу шириною 15—20 м розміщують на межі привододільного й присіткового фондів у напрямку горизонталей з деяким відхиленням і має назву – „головної захисної магістралі”, вперше цю назву ввів Д.Л. Армад.

    На  землях з ухилом до 3°, відстань між основними смугами ми прийняли 600 м. Стокорегулюючі смуги розміщують і на при сітковому фонді. На схилах до 4° відстань між ними не повинна перевищувати 400 м (звичайні чорноземи), а на схилах більше 4° відстань між смугами зменшують до 200м.

    На  схилах крутістю 2—3°, розчленованих  неглибокими улоговинами (глибина  до 0,5 м, водозбір до 0,5 га), для посилення  стокорегулюючих функцій лісової  смуги, вздовж її нижнього (по ухилу) узлісся  в місцях перетину улоговини розміщують земляний валик-розпилювач.

    На  схилах, де поряд з мілкими є  й глибокі улоговини (глибина  до 1,5 м, водозбір до З га), у місцях перетину зі смугою, по нижньому і верхньому її узліссі, будують водозатримуючі вали.

    Додаткові стокорегулюючі лісові смуги застосовують на поздовжніх присіткових схилах, якщо основна смуга такого ж призначення не забезпечує повного зарегулювання поверхневого стоку з водозбору і внаслідок цього на нижній частині присіткового схилу та на берегах гідрографічної мережі виникає розмив ґрунту. Такі смуги розміщують як безпосередньо уздовж бровки мережі (прибалкові, прилощинні, прирічкові), так і на деякій відстані від неї. На берегах мережі з великими розмивами допоміжну смугу створюють безпосередньо вздовж її бровки. У тих випадках, коли лощини і балки та прилеглі до них схили водозбору зайняті пасовищем, а рілля вище на схилі пошкоджується ерозією, додаткову смугу розміщують на межі пасовища й ріллі.

    Якщо  через допоміжні смуги протікають концентровані потоки води з водозбору, то на стокоприймальних ділянках їх посилюють гідротехнічними спорудами.

    З метою економії орних земель додаткові  стокорегулюючі лісові смуги, якщо дозволяють топографічні умови, замінюють підбровковими (верхніми береговими) насадженнями з  аналогічною функцією.

    Основні та допоміжні лісові смуги створюють  ажурної конструкції за деревно-тіньовим типом. Одночасно це забезпечує також  їх високу ефективність в регулюванні  снігового покриву на прилеглих  площах.

    Для підвищення меліоративної дії стокорегулюючих  смуг на їх стокоприймальних ділянках висаджують чагарники. Кількість та розміщення чагарників визначають виходячи з характеру та інтенсивності поверхневого стоку, що надходить на ділянку смуги.

    На  схилах, де по невеликих улоговинах (водозбір до 0,5 га) протікає незначний обсяг поверхневого стоку, на стокоприймальних ділянках у крайніх рядах лісових смуг висаджують 15—25 % приземкуватих чагарників. Якщо на схилах є улоговини з сильнішим концентрованим стоком (водозбір до 1 га), то на стокоприймальних ділянках смуги вводять до 50 % чагарників. У таких місцях дерева та чагарники змішують чистими рядами. У випадках, коли улоговини мають великий водозбір (більше Зга), по якому переміщується значна маса води, то на стокоприймальних ділянках лісову смугу створюють лише зі щільних рядів чагарника.