НТД – як об’єкт управління

Вибір загальної стратегії розвитку

регіонального науково-технічного потенціалу

Вибір пріоритетних напрямків

досліджень

    Рис. 3. Схема формування пріоритетних напрямків досліджень у регіоні

    Обґрунтування пріоритетних проблем вимагає єдиного  методичного підходу, що включає  наступні основні положення:

• проблеми повинні задаватися на цілком визначений період їхньої реалізації;
• вони повинні мати конкретні цілі;
• варто виходити з можливості їхнього вирішення силами науково-дослідних інститутів, якими  розташовує чи може розташовувати галузь у заданому періоді;
• необхідно враховувати реальні можливості фінансування всіх учасників інноваційного процесу, виходячи з наявних коштів.

    На  підставі обраних пріоритетних напрямків  розробляються національні і  регіональні науково-технічні програми.  

8. Національні та регіональні науково-технічні програми. 

    Відповідно  до закону України «Про наукову і  науково-технічну діяльність» державні наукові і науково-технічні програми є основним засобом реалізації пріоритетних напрямків розвитку науки і техніки  шляхом концентрації науково-технічного потенціалу країни для рішення найбільш важливих природних, технічних і гуманітарних проблем.

    Сучасна ситуація, зв'язана з переходом  до ринкової економіки, у певній мері позитивно вплинула на методичні  підходи до формування й обґрунтування науково-технічних програм. Сьогодні такі програми формуються на конкурсній основі, тобто завдання, що включаються в них, відбираються по визначеним вимогам.

    Основною  формою здійснення науково-технічної  стратегії в країнах з ринкової економіки є цільові програми рішення найважливіших науково-технічних проблем. Їхня роль полягає в концентрації науково-технічних, матеріальних і фінансових засобів на найбільш перспективних напрямках науково-технічного прогресу, прогресивних видах виробництва і вирішенню на цій основі найважливіших соціально-економічних задач.

    Державні  наукові і науково-технічні програми розділяються на:

• загальнодержавні (національні);
• державні (міжвідомчі);
• галузеві (багатогалузеві);
• регіональні (територіальні).

    По  кожній державній науково-технічній програмі Уряд України визначає орган управління, відповідальний за розвиток і реалізацію програми, призначає керівників програми, наділяє їх необхідними повноваженнями, у тому числі правом розпоряджатися ресурсами.

    Державне  замовлення в науково-технічній сфері забезпечує економічно вигідні умови для участі суб'єктів науково-технічної діяльності в розвитку фундаментальних досліджень, розробці й освоєнню принципово нових технологій, науково-технічної продукції.

    Держава забезпечує гласність при проведенні конкурсів на одержання державного замовлення, а також на науково-технічну експертизу проектів і напрямків розвитку науки і техніки.

    До  експертизи залучаються науковці, фахівці  за участю представників державних  і громадських організацій. Експертиза проводиться з метою забезпечення науково-технічних обґрунтувань структури і змісту пріоритетних напрямків розвитку науки і технології, що відповідають науково-технічних програмам і проектам, визначення соціально-економічних і екологічних наслідків здійснення науково-технічної діяльності, аналізу ефективності використання науково-технічного потенціалу, визначення рівня досліджень і їхніх результатів.

    Статус  державних (міжвідомчих) наукових і  науково-технічних програм мають  також відповідні частини загальнодержавних (національних) програм економічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони навколишнього середовища. Державні наукові і науково-технічні програми формуються Міністерством України по справах науки і технології на основі цільових проектів і розробок, відібраних на конкурсних принципах.

    Обсяги  фінансування загальнодержавних (національних) науково-технічних програм щорічно  визначаються Верховною Радою України  при прийнятті Закону України  про Державний бюджет України. Положення  про державних наукових і науково-технічних програм затверджується Кабінетом Міністрів України.

    На  основі переліку найбільш важливих розробок, спрямованих на освіту інноваційних технологій і продукції щорічно  Міністерством по справах науки  і технології і Міністерством економіки України формується Державне замовлення на науково-технічну продукцію.

    Державне  замовлення має місце в стратегічно  важливих напрямках прикладної науки. Воно може здійснюватися в двох основних формах:

• цільового контракту під конкретні пріоритетні цілі і визначених виконавців з виключним правом держави на використання отриманих результатів;
• конкурсного контракту з поділом права власності на отримані результати між державою і виконавцем. В останньому випадку передбачається право держави на викуп у виконавця його частки власності на конкретні результати.

    Під цільовою науково-технічною програмою  розуміється адресний документ, ув'язаний по ресурсах, виконавцям і термінам виконання, що включає в себе широкий  перелік науково-дослідних, організаційно-господарських, соціально-економічних і інших заходів, спрямованих на ефективне рішення науково-технічних проблем, реалізація якої неможлива через обмеженість умов і ресурсів якої-небудь господарсько-організаційної чи структури їхньої сукупності.

    У цільових науково-технічних програмах, як правило, передбачаються наступні моменти:

• оптимізація термінів здійснення науково-технічної розробки;
• забезпечення науково-технічних робіт необхідними трудовими, фінансовими і матеріальними ресурсами;
• можливість підготовки виробництва до практичного використання результатів досліджень;
• організація фінансування робіт через одну структуру;
• організація єдиного управління стадіями науково-виробничого циклу і діючого контролю за виконанням усього комплексу заходів, спрямованих на досягнення кінцевої мети.

    Таким чином, ціла науково-технічна програма повинна мати чітко виражений  цільовий характер, строго орієнтуватися  на рішення поставленої науково-технічної  проблеми, характеризуватися визначеними (цільовими) результатами.

    Процес формування науково-технічної програми включає наступні етапи:

1. Визначення і деталізація основних характеристик і цілей науково-технічної програми.
2. Добір виконавців.
3. Планування ресурсного забезпечення.
4. Оцінка кінцевих результатів.

    У рамках першого етапу здійснюється аналіз соціально-економічних і науково-технічних параметрів поставлених цілей, будується дерево цілей.

    У цілому процес формування цілей науково-технічних  програм повинний задовольняти наступним  вимогам:

• цілі різних рівнів не повинні бути взаємно виключними;
• підцілі, цілі нижнього рівня повинні бути підпорядковані цілям більш високого рівня, виходити з них і забезпечувати їхнє досягнення;
• на різних рівнях постановки програми цілі повинні бути взаємно погоджені між собою, тісно ув'язані кількісно і якісно  за допомогою відповідних показників;
• формулювання цілі повинне давати можливість кількісно її оцінити і виразити тим чи іншим показником;
• цілі повинні встановлюватися на кінцевий термін реалізації програми з урахуванням її виконання у певні відрізки часу (роки).

    Пошук потенційних виконавців здійснюється з погляду надійності їх фінансового, виробничого і науково-технічного стану. У результаті всебічної оцінки виробничого і науково-технічного потенціалу ймовірних учасників  програми визначаються головні організації, відповідальні за реалізацію цільових напрямків програми, а також підприємства-співвиконавці програмних робіт, встановлюються експертні оцінки обсягів робіт з реалізації цілей  програми, розраховуються укрупнені техніко-економічних показники очікуваних результатів, визначаються терміни виконання програмних робіт.

    Планово-розрахункове визначення трудових, матеріально-технічних  і фінансових ресурсів для реального  забезпечення виконання програми, як правило, зв'язано з рішенням цілого ряду економіко-математичних задач оптимізаційного характеру. Практично завжди розрахунок ресурсного забезпечення програми реалізується шляхом сполучення строгих математичних методів, експертних аналогій і оригінальних припущень.

    На  цьому етапі також зважуються задачі інформаційного, методичного й організаційного характеру, здійснюється вибір варіантів і напрямків раціонального використання трудових, матеріальних і фінансових ресурсів.

    На  четвертому, заключному етапі оцінюється економічний ефект від програмних заходів і встановлюються ймовірні екологічні, науково-технічні, політичні наслідки здійснення програм.

    На  вибір мети програми впливають стан економіки, що склалися умови господарювання, прогнозні оцінки соціально-економічної  динаміки й інші фактори. Науково-технічний прогноз на середньо - і довгостроковий періоди дозволяє виявити не тільки очікувані тенденції науково-технічного розвитку галузі, регіоні, у народному господарстві, але і досліджувати вплив діючих факторів на розвиток науки і техніки, сформувати кількісні і якісні параметри, що характеризують науково-технічний потенціал галузі, регіону, країни.

    Конкретизація програмної мети сприяють чіткі формулювання змісту і результативності основних положень програми і строго специфіковані  науково-технічні, організаційно-правові, соціально-економічні вимоги до очікуваних результатів.

    Таким чином, управління науково-технічною  діяльністю повинне здійснюватися  з елементами державного регулювання. В області науково-технічної політики намічений перехід від жорсткої централізованої системи до вибору і реалізації пріоритетних проблем і відповідних програм.

    Загальний вплив виконання державних програм  на економіку України ще незначний. У той же час результати науково-дослідних  і дослідно-конструкторських робіт  у рамках цих програм повинні забезпечити технологічні прориви у виробництві і зіграти істотну роль у поліпшенні економічних показників його розвитку. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Заліковий модуль 2. Особливості  менеджменту в  науково-дослідних  установах 

Лекція  №4. Особливості організаційних форм НТД

План.

1. Класифікація науково-дослідних установ.
2. Відмінні риси спеціалізованих та комплексних науково-дослідних установ.
3. Особливості організаційних структур науково-дослідних організацій.
4. Організація робіт з удосконалення структури галузевого науково-дослідного    інституту
5. Галузевий принцип організаційної структури управління НТП та його недоліки.

 

1. Класифікація  науково-дослідних  установ.
2. Відмінні риси спеціалізованих та комплексних науково-дослідних установ.
3. Особливості організаційних структур науково-дослідних організацій.

 

    В настоящее время принято выделять главным образом следующие организационные  структуры, т. е. предприятия, где выполняются  научно-исследовательские и опытно-конструкторские  разработки

    Функциональная  структура (Рис. 2.). По каждой теме назначается ведущий (ведущий по теме — ВТ — руководитель темы), который осуществляет координирующую связь между функциональными подразделениями (элементами) НПО или ТП, поскольку каждая тема в процессе своего выполнения проходит несколько подразделений. Руководителей функциональных подразделений условимся называть ответственным исполнителем — ОИ.