Меценатство

     Меценат поклав початок безкорисливому ставленню  до культури, що одержало подальше, найбільш повне втілення в діяльності благодійників. По суті своїй, меценатство є складовою  частиною ширшого явища суспільного  життя – благодійності. Тому розкриття суті іособливостей меценатства неможливе без аналізу природи благодійності її коріння і ролі в житті окремої людини і суспільства в цілому.

     Як  соціальне явище благодійність  виникає в античному суспільстві, з його соціальним і майновим розшаруванням, з появою бідних, але вільних громадян, чиє тяжке становище викликало співчуттяу більш заможних людей. Християнство з його ідеологією загальної любові і людинолюбства, що зародилося, звело добродійність в норму життя, здатну забезпечити людині порятунок його душі. Благодійність є безвідплатне діяння, спрямоване на надання допомоги нужденним. Причому, допомоги можуть бути надані особисто або через державні і суспільні організації, які діють на приватні і громадські пожертви.

     Термін “благодійність” деколи уживається як синонім терміна “філантропія” (людинолюбство). Останнє вельми тісно переплітається з біблійним “полюби ближнього свого, як самого себе” [5, с. 64].Проблема походження благодійності, її прояви за різних історичних епох та систем суспільних відносин, співвідношення понять “благодійність” та “меценатство” й досі залишаються дискусійним. Ще в 1891  р. російський історик В.О. Ключевський у благодійній лекції, прочитаній на користь постраждалим від неврожаю на Поволжі, про неоднозначність цієї проблеми зазначав: “Благодійність  – ось слово з досить суперечливим значенням та з досить простим змістом. Його багато хто по-різному тлумачить, і всі однаково розуміють. Спитайте, що

означає робити добро ближньому, і, можливо, ви отримаєте стільки ж відповідей, скільки у вас співрозмовників. Але поставте їх перед нещасним випадком, перед страждаючою людиною з питанням, що робити  – і всі будуть готові допомогти, хто чим може. Співчуття таке просте та безпосереднє, що хочеться допомогти навіть тоді, коли знедолений не просить про допомогу, навіть тоді, коли допомога йому шкідлива або небезпечна, коли він може зловживати нею” [5, с. 65]. Розвитку доброчинності сприяло в давні часи ктиторство, коли церква будувалася на приватні кошти людини, яка відмовлялась від 267 267своїх прав на неї. Ктитором могла стати тільки та особа, яка була православної віри та займалася побудовою та відновленням православних храмів. За виконанням обов’язків ктиторського права слідкувала церковна, а не державна влада. В основі меценатства також лежить й такий феномен як патронат. У тлумачному словнику Володимира Даля дається визначення поняття “патрон”: “Патрон – покровитель, заступник, той, хто робить благі справи” [1, с. 24]. На сьогодні дослідники та науковці не можуть дійти згоди щодо місця виникнення патронату. Одні вважають, що патронат був справою благочестивих ревнителів церкви, які будували на своїх землях храми, постачаючи їм все необхідне. Якщо виходити з цього, то патронат бере початок з візантійського ктиторства. Інші вважають, що патронат в Україні походить від маєткового права часів Римської імперії, згідно з яким церква визначала приналежність земельних угідь та їх власників. У нових європейських народів під час утворення державності церква отримувала від держави посади і майно на ленному праві. Таким чином, держава була правомочним ктитором, а не церква і не фундатори церков і монастирів.

     З середини  XII  ст. між церквою  і державою встановилися нові стосунки: церква отримувала протекцію від  держави й феодалів без забезпечення прав останніх над першою. Це і є суть патронату, яка полягає в тому, що патрони захищають права церкви. Патронат же католицької церкви в Україні був направлений проти православ’я. Та всупереч розпорядженням польського уряду, патрони-католики, залучаючи українських селян в свої маєтки, будували православні церкви, дарували їм майно і землі [8, с. 679].

     Найбільш  поширеним в Україні було так  зване право “подавання” (“поданнє”), що увібрало в себе риси візантійського ктиторства і західноєвропейського патронату. Від ктиторства були перейняті деякі стосунки “подавця” до церковного закладу та його майна, патронат же вплинув на утворення стосунків між церквою і державою. Право “подавання” належало державній владі і найвищим її представникам. Часто “подавання” належало місцевим урядовцям. За радянських часів поняття благодійність, як і меценатство, пішли з загального ужитку, стали анахронізмами. У СРСР термін “благодійність” не вживався, оскільки вважалося, що “допомоги, яка надається представниками пануючого класу в суспільстві, немає, як і бідності, і тому немає благодійності” [4, с. 81].

     У сучасне поняття благодійності  вкладається широкий зміст (від  звичайної матеріальної допомоги до меценатства), що уособлює як високі моральні принципи, так і громадський рівень розуміння 268 268 необхідності здійснення програм соціальної реабілітації тих категорій населення, які потребують підтримки. Московська дослідниця Ґ.М. Ульянова зазначає, що “термін “благодійність” стосується сфери громадської активності, пов’язаної з передачею юридичними й фізичними особами ... грошових та матеріальних засобів, а також із особистим внеском приватних осіб у справу допомоги нужденним” [2,  с.  160].  Історик із Санкт-Петербурга О.Р. Соколов акцентує: “Благодійність є добровільна соціальна діяльність, пов’язана з безоплатною передачею матеріальних цінностей, у тому числі й створених працею в процесі самої благодійної діяльності, та спрямована на досягнення більшого соціального добробуту”.

     Стосовно  словосполучення “соціальний добробут”, дослідник пояснює,що благодійність може розходитися як із державною, так і з панівною громадською думкою [2, с. 161].

     Український науковець і дослідник І.І. Мигович  зазначає, що “благодійність  –  це вияв цілеспрямованої уваги до людей, які з різних причин не можуть власними силами забезпечити собі хоча б мінімальні умови для існування, надання їм посильної допомоги у збереженні й організації своєї життєдіяльності, матеріальне й духовне підтримання їх” [7,  с.  42].  У соціологічній енциклопедії дається таке визначення благодійності: “благодійність – альтруїстична діяльність, спрямована на надання фінансової та іншої допомоги тим, хто її потребує, на поліпшення умов функціонування суспільства чи його частини” .

     Таким чином, благодійність  – це діяльність, завдяки якій громадські та приватні ресурси добровільно спрямовуються їхніми власниками для допомоги окремим соціально незахищеним групам людей, вирішення суспільних проблем, а також поліпшення умов громадського життя. Така підтримка надається не тільки біднякам, які живуть у злиднях, а й тим людям (громадським активістам, фахівцям, представникам творчих професій, учням і студентам) та некомерційним і неполітичним організаціям, котрі відчувають нестачу в коштах для вирішення індивідуальних, професійних, культурних та суспільних завдань.У свою чергу під терміном “державна благодійність”, який досить часто зустрічається в публікаціях, слід розуміти опіку або соціальне забезпечення з боку держави. Навіть тоді, коли заклад, створений громадськими зусиллями, потрапляє до сфери державного регулювання та фінансування, він змінює свою соціальну природу й не може вважатися благодійним. 

2.  Розвиток меценатства: правові механізми державного регулювання

   На  сучасному етапі трансформації  українського суспільства у державному управлінні відсутнє правове регулювання інституту меценатства, що є формою благодійності

   Наукові дослідження з питань аналізу  розвитку меценатства, нормативно-правової бази і правових механізмів, які  задіяні в державному регулюванні  меценатства, проводяться в спеціальних науково-дослідних установах і фахівцями з проблеми. Меценатство досліджував В. Ковалинський.

   Автор праці "Меценати Києва" спирається на широке коло архівних матеріалів . У  процесі роботи над проблемою  автор використав широке коло джерел різноманітного походження, тому розгляд даної проблеми найбільш продуктивно здійснювати в кількох кільцевих вимірах.

   Важливе значення для розуміння принципів  діяльності благодійних установ  при навчальних закладах різних рівнів мало дослідження фонду Управління попечителя Київського навчального округу .

   Багато  джерельних матеріалів стосовно історичного  досвіду регулювання проблеми з  благодійної діяльності у м. Києві  та регіонах зберігаються у Київському обласному архіві. Так, справи фонду 2 (Канцелярія Київського, Подільського, Волинського губернаторів) допомагають усебічно висвітлити стан нужденних у богадільні для престарілих і інвалідів православного віросповідання імені почесного громадянина М. П. Дегтярьова у м. Києві за 1889 р. (спр. 28).

   Звіт  начальника Київської жіночої гімназії Міністерства народної освіти губернатору  за 1890-1891 навчальний рік і нарис  про діяльність Товариства допомоги нужденним ученицям указаної гімназії за перше десятиліття 1881-1891 рр. відкриває  імена меценатів, почесних членів товариства допомоги нужденним ученицям Київської жіночої гімназії, а саме: голови правління товариства, помічника попечителя Київського навчального округу А. А. Попова, графа О. О. Мусіна-Пушкіна, О. А. Григоренка, М. А. Тарновського, Ф. А. Терещенка та ін. Згідно з постановою правління в 1890 р. за право навчатися у закладі 37 учениць, а це становило 9% від загальної кількості учениць гімназії, товариство заплатило 1635 крб. .

   Змістовністю  матеріалів виділяється справа 52 названого  вище фонду. Товариства допомоги нужденним учням Черкаської прогімназії за 1888-1889 навчальний рік звітує про форми допомоги нужденним учням у вигляді грошової допомоги: у розмірі однієї річної плати за навчання, іншим - по 10 крб. допомоги, трьом учням гімназії надано допомогу для внеску за навчання у першому півріччі навчального року, видано допомогу на придбання форми трьом гімназистам .

   Указана справа розкриває діяльність меценатів, членів товариства графа О. О. Бобринського, П. В. Баса, Р. Я. Гамлера, дійсних членів товариства В. І. Альбрантдта, князя Л. В. Яшвіля, графині К. А. Балашової, М. А. Терещенка, Ф. І. Лисака, С. І. Полинковського, І. І. Мацевича та ін.

   Крім  того, у цій справі є звіт про  діяльність Київського слов’янського  благодійного товариства за 1890 р., який склав професор І. Д. Флоринський. Це дало змогу простежити діяльність українських меценатів Інституту родин Є. В. Галагана, Г. П. Галагана, князя Є. П. Демидова, В. К. Яхненка та Н. Х. Буге, А. І. Кістяківської. Товариство займалося просвітницькою роботою.

   На  засіданнях обговорювалася діяльність видатних світських і церковних  діячів товариства, зокрема архімандрита Кирила Терлецького. Простежуються  форми надання благодійної допомоги меценатами учням навчальних закладів - це плата за право навчання, грошова допомога, забезпечення взуттям, одягом та ін. Напрями діяльності та форми благодійності є актуальними як із теоретичного, так і з практичного боку для сьогоднішніх реалій.

   Заслуговує  на увагу довідково-бібліографічна література, яка вийшла в роки незалежності України. За сприяння комісії з гуманітарної допомоги при Кабінеті Міністрів України та Київської міської державної адміністрації створено довідник "Доброчинна діяльність і меценатство в Україні". Автор-упорядник праці В. Болгов.

   У вступі Ф. Ступак виклав короткий історичний ракурс проблеми з часів Київської Русі. У праці розкрито діяльність Національного фонду соціального захисту матерів і дітей "Україна - дітям", різноманітних за напрямами діяльності міжнародних, всеукраїнських благодійних фондів, організацій, регіональних і місцевих громадських організацій та окрему діяльність сучасних меценатів України [

   Заслуговують  на увагу наукові праці із еволюції українського та російського меценатства Л. Ю. Хобти, Н. А. Колосової , В. Кредисова [11].

Формування  сучасної моделі розвитку суспільства  потребує наукового аналізу нормативно-правової бази меценатства, філантропії, адже правові  відносини у сфері меценатства  регулюються Конституцією України, Цивільним, Господарським та Податковим кодексами України, Законом України "Про благодійництво та благодійні організації". Водночас поза увагою законодавців залишились особливості меценатської діяльності, не визначено мету, напрями форми діяльності меценатів, не вирішені питання стимулювання діяльності меценатів.

     Поряд з цим законодавче забезпечення меценатської діяльності та соціальної роботи в нашій державі не є сталим: Верховна Рада України постійно ухвалює нові закони, що стосуються певних аспектів соціогуманітарної сфери. Одночасно Президент України підписує укази, Кабінет Міністрів приймає постанови, програми, Міністерство освіти і науки, Міністерство культури і туризму, як і інші відомства, випускають власні нормативні акти, які спрямовують меценатство на розвиток соціогуманітарної сфери України.

     У сучасній нормативній базі України  меценатство розглядається як "добровільна  безкорислива матеріальна, фінансова, організаційна та інша підтримка  фізичними особами набувачів  благодійної допомоги" [8], але  дане тлумачення не розкриває всієї  багатогранності палітри меценатства.

     Сприяє  розвитку меценатства Інститут Президента України. Так, згідно з Указом Президента України "Про невідкладні заходи щодо відродження Софії Київської  як загальнонаціонального духовного  центру" від 30 грудня 2005 р. потрібно "опрацювати питання щодо фінансування окремим рядком із загального фонду Державного бюджету України, починаючи з 2007 р., видатків на утримання заповідника". У п. 2 цього Указу записано: "підтримати пропозицію громадськості щодо утворення Ради меценатів Національного заповідника "Софія Київська"/