Рішення Потсдамської конференції

7. Потсдамський порядок не мав міцної договірно-правової бази. Первісні домовленості, що лягли в основу повоєнного порядку були або усними, офіційно не зафіксованими, або були закріплені переважно в декларативній формі, або ж їх повноцінна реалізація була заблокована внаслідок гостроти протиріч та конфронтацією між основними суб'єктами повоєнних міжнародних відносин [6,с. 141].

Таким чином, ООН, один із центральних елементів Ялтинсько-Потсдамської системи, мала стати головним механізмом координації зусиль з метою виключення з міжнародного життя війн і конфліктів шляхом гармонізації відносин між державами та створення глобальної системи колективної безпеки. Повоєнні реалії, непримиримість конфронтаційних відносин між СРСР та США значно обмежили спроможність ООН зреалізовувати свої уставні функції та цілі. Головне завдання ООН переважно зосереджувалося на попередженні збройного зіткнення між СРСР та США як на глобальному, так і, переважно, на регіональному рівнях, тобто на підтриманні стабільності радянсько-американських відносин в якості основної передумови міжнародної безпеки та миру у повоєнний час.

1.2. Формування потсдамської системи міжнародних відносин: 1945-1946.

Коріння створення повоєнного світового порядку сягають часів  співробітництва держав антигітлерівської  коаліції в період другої світової війни. Принципи такого співробітництва  були сформульовані в Атлантичній  хартії (14 серпня 1941 р.), Декларації Об'єднаних націй (1 січня 1942 р.), Московській декларації (1943 р.), на Тегеранській конференції (1943 р.), Конференції в Думбартон-Оксі (1944 р.), Ялтинській конференції (1945 р.), Конференції в Сан-Франциско (1945 р.), а також в радянсько-американській Угоді про принципи, застосовані до взаємної допомоги у веденні війни проти агресії (11 червня 1942 р.), англо-радянському Договорі про союз у війні проти гітлерівської Німеччини та її спільників у Свропі й про співробітництво та взаємну допомогу після війни терміном на 20 років (26 травня 1942 р.), франко-радянському Договорі про союз і взаємну допомогу терміном на 20 років (10 грудня 1944 р.) [5,с. 78].

Формування  потсдамської системи проходило  в чотири етапи:

I етап: конференція в  Бреттон-Вудсі (США, 1-23 липня 1944 р.), на якій були закладені основи міжнародного співробітництва з регулювання повоєнної світової економіки. Ключовими інструментами економічної стабілізації стали три інституції - Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), а також Генеральна угода з тарифів та торгівлі (ГАТТ, підписана в Женеві у жовтні 1947 р.). Ці інституції сформували комплекс світоекономічних регулюючих механізмів, відомих під назвою Бреттон-Вудської системи.

II етап: Ялтинська (Кримська) конференція (4-11 лютого 1945 р.), на якій були погоджені загальні підходи СРСР, США і Великої Британії щодо майбутнього політичного устрою в Європі та світі. В „Декларації про звільнену Європу" та Заяві „Єдність в організації миру, як і у веденні війни" були окреслені спільні принципи політики трьох держав щодо вирішення економічних та політичних проблем визволених європейських країн, формування в них демократичних виборів шляхом проведення вільних виборів. Фактично закладалися підвалини нової, повоєнної системи міжнародних відносин.

III етап: конференція в  Сан-Франциско (25 квітня — 26 червня 1945 р.), на якій було погоджено  та прийнято Статут Організації  Об'єднаних націй. ООН мала  стати головним та універсальним  інструментом регулювання міжнародних  відносин, підтримання міжнародного миру та безпеки, трибуною багатостороннього діалогу з проблем повоєнного світо устрою [11,с. 121].

IV етап: Потсдамська (Берлінська) конференція (17 липня - 2 серпня 1945 р.), на якій були конкретизовані  шляхи розбудови нового європейського порядку. Рішення Потсдамської конференції продемонстрували можливість досягнення єдності держав антигітлерівської коаліції в мирний час, як і в роки війни, та стали програмою післявоєнного устрою Європи.

Таким чином, наприкінці другої світової війни й після її завершення було закладено фундамент нової, Ялтинсько-Потсдамської системи міжнародних відносин, яка базувалася на новому співвідношенні сил і інтересів країн, що перемогли у війні, насамперед США та СРСР. Була створена система регуляторних та кооперативних механізмів, які були покликані вирішувати завдання повоєнного світо устрою на основі єдності та співпраці країн антигітлерівської коаліції [4,с. 119].

Проте ефективність та результативність механізмів співробітництва суттєво  знижувались, а врешті-решт сходили на нівець внаслідок зростання взаємної недовіри, протиріч, суперництва та конфронтації між двома новими наддержавами - США та СРСР в ідеологічній, політичній, економічній, стратегічній та геополітичній сферах.

1.3. Потсдамська конференція глав урядів СРСР, США й Англії.

17 липня 1945 p. у передмісті  Берліна - Потсдамі - розпочалася  остання конференція в історії  антигітлерівської коаліції. Її  склад та позиції дещо відрізнялися  від попередніх. Радянський Союз  представляв Й.Сталін, Англію на початку конференції - У. Черчілль, згодом К.Еттлі (якій переміг на виборах у Великобританії), делегацію США очолював новий президент країни Г.Трумен (Т. Рузвельт помер 12 квітня 1945 p.).

Конференція тривала  з 17 липня по 2 серпня 1945 p. Були розроблені принципи політики союзників щодо Німеччини: демілітаризація, демократизація, декартелізація й денацифікація. Було вирішено розпочати підготовку мирних договорів з Німеччиною та її колишніми союзниками в Європі, для чого було створено Раду міністрів закордонних справ (РМЗС) США, СРСР, Англії, Франції та Китаю. Після дебатів вдалося врегулювати питання про нові кордони Польщі. Був утворений Міжнародний трибунал для покарання головних воєнних злочинців.

За підсумками конференції  Німеччину було поділено на чотири зони окупації, кожна з яких відповідно контролювалася командуванням військ СРСР, США, Англії та Франції. Були зафіксовані нові німецькі кордони.

СРСР підтвердив свій намір вступити у війну з Японією.

Головною сферою обговорень були європейські справи, насамперед те, що стосувалося всебічного вирішення «німецького питання».

Оцінюючи досягнуті  в Потсдамі домовленості: вони зафіксували  об'єктивне співвідношення сил та інтересів — насамперед великих  держав — на момент укладання відповідних  угод. Адже територіальний устрій у більшості частин Європи залишається в основному таким, яким його було встановлено в Потсдамі.

У зв'язку зі зростанням напруженості у відносинах СРСР із США та Англією після смерті Ф. Рузвельта, а також з необхідністю завершення війни проти Японії потрібні були нові переговори між лідерами союзних держав.

Західні керівники дедалі частіше висловлювали анти­радянські ідеї. Черчілль у бесіді з Д. Девісом, спеціальним представником Трумена, наприкінці травня 1945 р. загрожував «негайно почати війну проти Радянського Союзу». У своєму звіті Трумену Девіс писав: «Я сказав йому, що був нечувано вражений, зустрівши настільки несамовитий і розлючений настрій... Це жахливо. Я охоплений страхом, що віднині не може бути миру... Позиція Черчілля створює реальну загрозу миру не тільки в майбут­ньому, але й тепер» [6,с. 124].

У листі Трумену від 4 червня 1945 р. Черчілль висловив свої «найпохмуріші  передчуття» через те, що «радянська держава опиниться в самому серці  Західної Європи й між нами та всім тим, що розташовується східніше, опуститься залізна завіса».

Трумен у вузькому колі своїх прибічників теж став говорити про Радянський Союз як про  майбутнього супротивника, натякаючи  на великі можливості США у зв'язку з їхньою монополією на атомну зброю.

Проте можливості США й Англії виявилися значно меншими за бажання їх лідерів. Не були ліквідовані наслідки війни з Німеччиною, ще тривала війна з Японією, союзники не могли вирішити ці питання без СРСР. Вони мусили також зважати на зростання могутності й міжнародного авторитету Радянського Союзу, загальне прагнення народів до зміцнення миру.

Отже, назріла необхідність нової конференції «Великої трійки». Така конференція відбулася в  Потсдамі, передмісті Берліна, з 17 по 25 липня і з 28 липня по 2 серпня 1945 р. (перерва була викликана зміною англійського уряду після парламентських виборів). Делегації очолювали Й. Сталін, Г. Трумен і У. Черчілль (після перерви — К. Еттлі) [5,с. 125].

Спочатку Трумен хотів  провести переговори тільки з радянською делегацією, а потім запросити Англію. Але Черчілль надзвичайно обурився, з гіркотою заявивши: «Це — чорна невдячність за мою підтримку й дружбу з США». Трумен мусив відступити.

Чекаючи повідомлення зі США про випробування першої атомної  бомби, президент відтягував початок конференції в Потсдамі. Тільки одержавши коротке шифроване повідомлення («Немовлята благополучно народилися»), яке підтверджувало випробування атомної бомби на полігоні в штаті Невада 16 липня, Трумен дав згоду починати конференцію наступного дня. Новий державний секретар Дж. Бірнс визнавав, що атомна бомба була необхідна США не стільки для приборкання Японії, скільки для того, щоб «зробити Росію більш зговірливою в Європі».

Потсдамська конференція  проходила в палаці Цецілієнгоф. Вона стала останньою зустріччю «Великої трійки» в 40-ві роки. Наступна конференція керівників СРСР, США, Англії й Франції відбулася лише в 1955 р. В Потсдамі обговорювалися проблеми післявоєнного устрою в Європі, були укладені дуже важливі угоди.

1. Прийнято ряд рішень  про ліквідацію наслідків війни, про майбутнє Німеччини. Перетворення в Німеччині мали включати:

1. демократизацію — демократичну перебудову політич­ного життя країни;
2. демілітаризацію — цілковите роззброєння Німеччини, поділ її військово-морського й торговельного флоту порівну між трьома союзними державами;
3. денацифікацію — ліквідацію націонал-соціалістичної партії та всіх її філій і закладів [5,с. 118].

Сторони по-новому домовилися про репарації. Американці відійшли від ялтинських угод. Зафіксовано, що репараційні претензії СРСР задовольнятимуться шляхом вилучення обладнання та продукції з радянської зони окупації й додаткового одержання протягом двох років із західних зон 15% вилученого промислового устаткування (з компенсацією протягом п'яти років) та 10 % безоплатно. В радянські репарації враховувалося також використання праці військовополонених. Польща мала одержати репарації з частки СРСР. Претензії США, Англії та інших країн, які мали право на репарації, домовлено задовольняти шляхом вилучення промислового обладнання із західних зон окупації. Але для США й Англії більше значення мало те, що конференція узаконила захоплення ними німецьких золота, валюти, патентів, технічної документації та закордонних активів у всіх країнах (крім Болгарії, Фінляндії, Угорщини, Румунії й Східної Австрії).

2. Закріплено міжнародно-правовий  статус Берліна як місця перебування  верховного органу влади чотирьох  союзників у Німеччині — Контрольної  Ради.

3. Засновано Раду міністрів  закордонних справ (5 союзних країн)  з метою негайної підготовки  мирних договорів для Італії, Румунії, Болгарії, Угорщини та Фінляндії й пізніше Німеччини. Після підписання мирних договорів три союзних уряди зобов'язалися підтримати прохання цих країн про прийняття у члени ООН.

4. Знову розгорілася дискусія  щодо кордонів Польщі. Західні делегації затято наполягали відкласти це питання до мирної конференції. Їм удалося записати застереження, що «остаточне визначення західного кордону Польщі відкладається до мирного врегулювання». І все ж були затверджені пропозиції делегації СРСР. Вирішено тимчасово передати Польщі німецькі території на схід від кордону по річках Одер і Західна Нейсе, Східну Пруссію (крім Кенігсберга й Мемеля, які відійшли до Радянського Союзу) та Данціг.

5. У спеціальному рішенні підтверджено  передання Кенігсберга й прилеглого району Радянському Союзові. Місто Танжер оголошено міжнародним.

6. Вирішено провести міжнародний  суд над головними воєнними  злочинцями. Союзні держави вважали  «справою величезної важливості, щоб суд над цими головними  злочинцями розпочався якомога скоріше в Нюрнберзі.

7. Радянська делегація підтвердила  попереднє рішення Радянського  Союзу про вступ у війну  проти Японії'.

Потсдамська конференція мала дуже важливе міжнародне значення.

По-перше, вона врегулювала найскладніші міжнародні проблеми, пов'язані з ліквідацією наслідків війни в Європі.

По-друге, конференція продемонструвала можливість досягнення єдності великих  держав антигітлерівської коаліції в мирний час, як і в роки війни.

По-третє, рішення Потсдамської конференції  стали програмою післявоєнного устрою Європи.

Управління окупованою країною було засереджене в Союзній  контрольній раді. Для підготовки мирного врегулювання “німецького  питання” відповідно до Потсдамської угоди була створена Рада міністрів  закордонних справ великих держав.

Однак на практиці потсдамські рішення  виконувалися неякісно, а іноді просто порушувалися. Так, у грудні 1946 року було введене сепаратне управління американською і англійською  зонами, внаслідок чого утворилася Бізонія зі своїми спільними органами: Економічною радою, Радою земель, Адміністративною радою. У 1948 році після приєднання до Бізонії французької окупаційної зони з’явилася Тризонія. Так було порушено ідею Потсдамських угод про єдину демократичну Німеччину.