Основні поняття науки. Наукова комунікація. Фундаментальна або філософська методологія

                      2.НАУКОВА КОМУНИКАЦІЯ

   У розвитку сучасного суспільства важливу роль відіграє наукова інформація, отримана в результаті наукового пізнання, її отримання, поширення та використання мають суттєве значення для розвитку науки. Наукова інформація поширюється в часі та просторі певними каналами, засобами, методами. Особливе місце в цій системі належить науковій комунікації. Наукова комунікація (НК) — обмін науковою інформацією (ідеями, знаннями, повідомленнями) між ученими і спеціалістами. Сучасні автори теорії комунікації К. Шеннон та У. Вівер дають таке визначення комунікації: "Це всі дії, коли один розум впливає на інший". У процесі НК виділяють п'ять основних елементів:

1) комунікант — відправник повідомлення (особа, яка генерує ідею або збирає, опрацьовує наукову інформацію та передає її).

2) комунікат — повідомлення (фіксована чи нефіксова-на наукова інформація, закодована певним чином за допомогою символів, знаків, кодів).

3) канал (спосіб передачі наукової інформації).

4) реципієнт — отримувач повідомлення (особа, якій призначена інформація і яка певним чином інтерпретує її, реагує на неї).

5) зворотний зв'язок — реакція реципієнта на отримане наукове повідомлення.

Елементарна модель наукової комунікації подана на МАЛ. 1.2.

мал. 1.2. Модель наукової комунікації

Вивчення комунікаційних процесів та інформаційних потоків у науковій галузі здійснюють фахівці в галузі наукових комунікацій і бібліометрії. Бібліометрія — наукова дисципліна, яка використовує статистичні методи для аналізу наукової літератури з метою виявлення тенденцій розвитку предметних галузей, особливостей авторства і взаємного виливу публікацій. Бібліометричні зв'язки, такі як цитування, взаємне цитування і взаємні посилання, авторське співциту-вання і колективне авторство, забезпечують документне підтвердження комунікацій у межах наукових галузей і між ними. Наукова комунікація починається з комуніканта, який генерує наукову ідею чи концепцію. Це можуть бути як окремі вчені, так і колективи авторів, такі як дослідницькі групи, наукові школи, установи, інститути, регіони чи країни. Залежно від наукового статусу установи, наявності наукового ступеня, вченого звання, кількості публікацій, стажу наукової роботи визначається науковий статус комуніканта, рівень його впливу на НК. Особливу роль у комунікації відіграють видатні вчені. Сформулювавши наукову ідею, автор безпосередньо ділиться нею з колегами, науковим керівником, котрі допомагають визначити подальший напрям її розвитку. Потім інформація поширюється серед широкого кола фахівців у формі наукової доповіді (повідомлення) на конференціях, симпозіумах, оформляється у вигляді наукового звіту, препринта чи статті (в письмовому чи електронному вигляді). Документована і (або) недокументована наукова інформація — це те, що передається, тобто комунікат. Наукові повідомлення найчастіше передаються за допомогою мови, зображень, дії. Зображення використовують як доповнення до мовних комунікацій (графіки, плакати). Дії підтверджують словесні висновки науковця. Найчастіше інформація передається за допомогою мови — природної (мова людського спілкування) чи штучної (мова машинного програмування). Комунікант кодує інформацію за допомогою знаків, символів кодів, а реципієнт декодує (розшифровує, перекладає) інформацію. Наукова комунікація відбувається лише за умови, що мова наукового повідомлення зрозуміла реципієнту. Часто дослідники не можуть використати іншомовну публікацію, не володіючи відповідною мовою. Читацька аудиторія буває досить обмеженою, якщо праці видаються недостатньо поширеною мовою. У цьому випадку допомагають переклади. Між комунікантом та реципієнтом встановлюється канал комунікації, без якого неможливий зв'язок (спосіб обміну, передачі інформації). Це — зустрічі, конференції, радіо, телебачення, Іпіегпеі, видавництво, редакція журналу, бібліотека та інші канали, що забезпечують можливість безпосередньої чи опосередкованої наукової комунікації. Наукова комунікація функціонує ефективно за умови існування зворотного зв'язку — реакції реципієнта на отримане повідомлення. Інтерес до повідомлення залежить від багатьох чинників: мають значення зміст проблеми, наукової ідеї, доступність інформації, місце, час видання, тираж журналу (монографії), мова, рівень і стиль публікації. Проявами зворотного зв'язку реципієнта можуть бути цитування, посилання, відгук, рецензія, написання огляду, реферату, статті, включення ідей автора у відповідну дисципліну як базове знання та ін. Одним з основних показників значення наукового результату є індекс цитування, який визначає кількість посилань на ту чи іншу статтю, автора, журнал, установу, країну. Чим вищий цей показник, тим авторитетнішим є автор, тим вищий його науковий рейтинг. Посилання свідчать про рівень поширення ідеї, її наукове і практичне значення, зростання людських знань, реальне здійснення наукової комунікації.

Є багато підходів до класифікації наукової комунікації, її поділяють на пряму (безпосереднє спілкування фахівців, зайнятих у науково-дослідницькому процесі); опосередковану (комунікація між ученими через їхні наукові публікації); вертикальну (між науковим керівником і дисертантом); горизонтальну (пов'язує здобувача з представниками наукової школи) та ін. Однак найпоширенішим є поділ наукових комунікацій на формальні і неформальні, документні і недокументні, між якими встановлено тісний взаємозв'язок.

Формальна НК — обмін науковою інформацією через спеціально створені структури для генерації, оброблення і поширення наукового знання. Це — видавництва, редакції газет і журналів, науково-дослідні установи, вищі навчальні заклади, радіо, телебачення, бібліотеки, інформаційні центри, музеї, архіви тощо. В наукознавстві формальну комунікацію часто розглядають як опублікування статті в журналі або наукової монографії і посилання. Пряме цитування одного автора іншим свідчить про створення формального каналу комунікації між ними — від цитованого автора до того, хто цитує. Якщо два дослідники цитують третього, то створюється формальна комунікація між першим і третім автором шляхом цитування. Ефективність формальної НК визначається кількістю та якістю опублікованих наукових результатів.

Неформальна НК — це комунікація, що встановлюється між комунікантом (відправником) і реципієнтом (отримувачем) шляхом особистих контактів, зустрічей, бесід, телефонних розмов, листування тощо. Позитивним аспектом такої комунікації є економія часу, забезпечення глибшого взаєморозуміння. Ефективність неформальних НК визначається через самозвіти, опитування, спостереження. Окремі неформальні обміни науковою інформацією стають очевидними, коли науковці у співавторстві публікують результати свого дослідження.

Документна  НК — комунікація, опосередкована науковим документом, побудована на обміні документованою інформацією (ідеями, повідомленнями, знаннями). Науковий документ — це публікація результатів теоретичних і (чи) експериментальних досліджень, а також підготовка науковцями до публікації пам'яток культури, історичних документів та літературних текстів. Він містить зафіксовану на матеріальному носієві наукову інформацію для передачі її в просторі і часі.

У системі  НК науковий документ набуває статусу  комуні-ката. Він може бути у вигляді опублікованих тез, тексту наукової доповіді, статті, опису винаходу, монографії, звіту про НДР, дисертації, автореферату дисертації, аналітичного огляду, реферату тощо. Наукова інформація може передаватися у формі книги, брошури, журналу, дискети та ін. Переваги таких комунікацій:

• добре  збереження наукової інформації;

• можливість вивчення, багаторазового перечитування  інформації;

• ґрунтовність підготовки;

• можливість доведення до багатьох реципієнтів;

• можливість встановлення права інтелектуальної  власності.

Недоліки  документних НК: складність поновлення, об'ємність інформації.

Недокументна (усна) НК — передача наукової інформації в незакріпленій на матеріальному носієві формі. Це — телефонні розмови, публічні виступи, наради, конференції, симпозіуми, безпосереднє спілкування, бесіди тощо. Позитивним аспектом усних комунікацій є економія часу, можливість більшого порозуміння між науковцями. З розвитком комп'ютерних і телекомунікаційних каналів комунікації можливості вільного дистанційного обміну науковими ідеями розширюються. Автор може сам створити оригінальний рукопис в електронній формі, через мережу Internet передати його безпосередньо в редакцію журналу і відразу ж опублікувати його. Мережеві канали сприяють оперативному формальному і неформальному обміну інформацією між ученими. Деякі електронні бази даних крім статей (рефератів) містять також адреси авторів. Це дозволяє звернутися безпосередньо до автора і встановити з ним контакт. Електронний журнал є місцем інтегрованої НК, в якій автори, редактори і видавці працюють в одній системі. Науковець повинен знати переваги та недоліки кожної форми наукової комунікації, вміти відшукати оптимальні шляхи її використання та уникати

3.ФУНДАМЕНТАЛЬНА  АБО ФІЛОСОФСЬКА  МЕТОДОЛОГІЯ

 Методологія (гр. methodos - спосіб, метод і logos - наука, знання) - вчення про правила мислення при створенні теорії науки.

 Питання методології досить складне, оскільки саме це поняття тлумачиться по-різному. Багато зарубіжних наукових шкіл не розмежовують методологію і методи дослідження. У вітчизняній науковій традиції методологію розглядають як учення про науковий метод пізнання або як систему наукових принципів, на основі яких базується дослідження і здійснюється вибір сукупності пізнавальних засобів, методів, прийомів дослідження. Найчастіше методологію тлумачать як теорію методів дослідження, створення концепцій, як систему знань про теорію науки або систему методів дослідження. Методику розуміють як сукупність прийомів дослідження, включаючи техніку і різноманітні операції з фактичним матеріалом.

Методологія виконує такі функції:

визначає  способи здобуття наукових знань, які  відображають динамічні процеси та явища;

направляє, передбачає особливий шлях, на якому  досягається певна науково-дослідницька мета;

забезпечує  всебічність отримання інформації щодо процесу чи явища, що вивчається;

допомагає введенню нової інформації до фонду  теорії науки;

забезпечує  уточнення, збагачення, систематизацію термінів і понять у науці;

створює систему наукової інформації, яка  базується на об’єктивних фактах, і логіко-аналітичний інструмент наукового пізнання.

 Ці  ознаки поняття "методологія", що визначають її функції в науці, дають  змогу зробити такий висновок: методологія - це концептуальний виклад мети, змісту, методів дослідження, які забезпечують отримання максимально об’єктивної, точної, систематизованої інформації про процеси та явища.Методологічна основа дослідження, як правило, не є самостійним розділом дисертації або іншої наукової праці, однак від її чіткого визначення значною мірою залежить досягнення мети і завдань наукового дослідження. Крім того, в розділах основної частини дисертації подають виклад загальної методики і основних методів дослідження, а це потребуе визначення методологічних основ кваліс1эікаційної роботи.Під методологічною основою дослідження слід розуміти основне, вихідне положення, на якому базується наукове дослідження. Методологічні основи даної науки завжди існують поза цією наукою, за її межами і не виводяться із самого дослідження.Методологія - вчення про систему наукових принципів, форм і способів дослідницької діяльності - має чотирирівневу структуру. Нині розрізняють фундаментальні, загальнонаукові принципи, що становлять власне методологію, конкретнонаукові принципи, що лежать в основі теорії тієї чи іншої дисципліни або наукової галузі, і систему конкретних методів і технік, що застосовуються для вирішення спеціальних дослідницьких завдань.

Філософська, або фундаментальна, методологія  є вищим рівнем методології науки, що визначає загальну стратегію принципів пізнання особливостей явищ, процесів, сфер діяльності.Розвиток методології - одна зі сторін розвитку пізнання в цілому. Спочатку методологія ґрунтувалася на знаннях, які диктувала геометрія як наука, де містилися нормативні вказівки для вивчення реального світу. Потім методологія виступала як комплекс правил для вивчення всесвіту і перейшла у сферу філософії. Платон і Арістотель розглядали методологію як логічну універсальну систему, засіб істинного пізнання.Тривалий час проблеми методології не посідали належного місця в науці через механістичність або релігійність тих чи інших поглядів на світ. 3разком пізнання були принципи механіки, розроблені Г. Галілеєм і Ф. Декартом. Емпіризм протягом багатьох століть виступав вихідною позицією при розгляді всіх проблем.Ідеалісти І. Кант і Г.В.Ф. Гегель дали новий поштовх розвиткові методології, спробували розглянути закономірності в самому мисленні: сходження від конкретного до абстрактного, суперечності розвитку буття і мислення та ін.Усі досягнення минулого були опрацьовані у вигляді діалектичного методу пізнання реальної дійсності, в основу якого було покладено зв'язок теорії і практики, принципи пізнанності реального світу, детермінованості явищ, взаємодії зовнішнього і внутрішнього, об’єктивного і суб’єктивного.Діалектична логіка пізнання стала універсальним інструментом для всіх наук, при вивченні будь-яких проблем пізнання і практики.Діалектика як метод пізнання природи, суспільства і мислення, розглянута в єдності з логікою і теорією пізнання, є фундаментальним науковим принципом дослідження багатопланової і суперечної дійсності в усіх її проявах. Діалектичний підхід дає змогу обґрунтувати причинно-наслідкові зв'язки, процеси диференціації та інтеграції, постійну суперечність між сутністю і явищем, змістом і формою, об’єктивність в оцінюванні дійсності. Досвід і факти є джерелом, основою пізнання дійсності, а практика - критерієм істинності теорії. Діалектика як фундаментальний принцип і метод пізнання має величезну пояснювальну силу. Однак вона не підмінює конкретнонаукові методи, пов'язані зі специфікою досліджуваної сфери. Діалектика виявляється в них і реалізується через них відповідно до вимог спадкоємності і непротиріччя в методології.

   Філософська методологія виконує два типи функцій. По-перше, вона виявляє смисл наукової діяльності та її взаємозв'язки з іншими сферами діяльності, тобто розглядає науку стосовно практики, суспільства, культури людини. Це - філософська проблематика. Методологія не е особливим розділом філософії: методологічні функції щодо спеціальних наук виконує філософія в цілому. По-друге, методологія вирішує завдання вдосконалення, оптимізації наукової діяльності, виходячи за межі філософії, хоча й спирається на розроблені нею світоглядні й загальнометодологічні орієнтири та постулати.Отже, фундаментальні принципи базуються на узагальнюючих, філософських положеннях, що відбивають найсуттєвіші властивості об’єктивної дійсності і свідомості з урахуванням досвіду, набутого в процесі пізнавальної діяльності людини. До них належать принципи діалектики, що відбивають взаємозумовлений і суперечливий розвиток явищ дійсності, детермінізму – об’єктивної причинної зумовленості явищ, ізоморфізму - відношень об’єктів, що відбивають тотожність їх побудови та ін. Безумовно, змістова інтерпретація цих принципів варіюється відповідно до специфіки досліджуваного матеріалу (порівняємо, наприклад, розуміння ізоморфізму в математиці, геохімії і мовознавстві, природничих науках). Від тлумачення філософських принципів залежить обґрунтування методологічного підходу в дослідженні тієї чи іншої галузі.

4.МОДЕЛЮВАННЯ   ТА ФОРМАЛІЗАЦІЯ. КРИТЕРІЇ РЕЗУЛЬТАТИВНОСТІ

   Кінцева мета моделювання - ухвалення рішення, яке повинне бути вироблене на основі всебічного аналізу отриманих результатів. Цей етап вирішальний - або дослідження триває (повернення на 2 або 3 етапи), або закінчується.  
Основою для вироблення розв'язку служать результати тестування й експериментів. Якщо результати не відповідають цілям поставленого завдання, виходить, допущені помилки на попередніх етапах. Це може бути занадто спрощене побудова інформаційної моделі, або невдалий вибір методу або середовища моделювання, або порушення технологічних приймань при побудові моделі. Якщо такі помилки виявлені, то потрібне редагування моделі, тобто повернення до одному з попередніх етапів. Процес триває доти , поки результати моделювання не будуть відповідати цілям моделювання.  
Під формалізацією розуміється відомість деякого змісту до обраної форми.  
У процесі пізнання й спілкування ми зустрічаємося з формалізацією майже на кожному кроці: формулюємо думки, оформляємо звіти, заповнюємо всілякі формуляри й форми, перетворимо формули. 
Можливість формалізації опирається на фундаментальне положення, яке будемо називати основною тезою формалізації. Суть його полягає в принциповій можливості поділу об'єкта і його позначення (імені об'єкта). 
Суть об'єкта не міняється від того, як ми його назвемо. Це значить, що ми можемо називати його як завгодно, додати його імені будь-яку форму, яка, на наш погляд, краще відповідає даному об'єкту. 
Приклад. 
Обладнання для автоматичної обробки інформації можна назвати комп'ютером, електронно-обчислювальною машиною, персональним комп'ютером, а можна дати йому яке-небудь ласкаве ім'я. 
З основної тези формалізації випливає сама ідея моделювання. Оскільки об'єкт потрібно якось позначати, то необхідно ввести деякий набір знаків для позначення. Знак - це елемент кінцевої безлічі відмінних друг від друга елементів. Оскільки позначення вибирається досить довільно, те можливі набори знаків можуть бути найрізноманітнішими . 
Приклади. 
1) А, Б, В, Г - знаки для позначення звуків російської мови; 
2) +, -, *, / - знаки для позначення арифметичних операцій. 
3)  - знаки для позначення операцій надÏ, Î. Í, È, Ç безлічами. 
Поняття знака є одним з базисних понять науки (також, як поняття "інформація", "безліч". "об'єкт"), тому дати його точне визначення не представляється можливим. Але можна вказати деякі основні риси знака: 
1) здатність знака виступати заступником позначуваного (позначуване в семіотиці - науці про знаки позначуване називають денотантом); 
2) нетотожність знака й денотанта - знак ніколи не може замінити позначуване повністю; 
3) багатозначність відповідності "знак - денотант". 
Перші дві особливості цілком зрозумілі, останню пояснимо на наступному прикладі. 
Приклад. 
Зоровому образу Р може бути доданий зміст:  
1) буква "ер" російської мови; 
2) буква "pi" латинської мови; 
3) хімічний елемент фосфор; 
4) дорожній знак "стоянка для автомобілів" 
Таким чином, той самий знак можна використовувати для позначення різних об'єктів. 
З іншого боку, той самий об'єкт може бути позначений різними знаками. Наприклад, день, що передує сьогоднішньому, можна назвати "учора", "напередодні", "вівторок" (якщо сьогодні середовище) і т.д. 
Свобода вибору позначень і багатозначність відповідності "знак - денотант" створюють проблему розуміння, який об'єкт позначається даним знаком у конкретній ситуації. При чому це розуміння повинне бути однозначним для різних людей, а якщо ні, то спілкування не можливе. Отже, щоб забезпечити нормальне спілкування, потрібно домовитися про правила використання знаків, тобто розробити мова. 
Мова - знакова система, використовувана для цілей комунікації й пізнання. 
Усі мови можна розділити на природні й штучні.  
Природніми називаються "звичайні", "розмовні" мови, які складаються протягом тривалого часу.  
Штучні мови створюються для спеціальних цілей або для певних груп людей. Приклади штучних мов: мова математики, морський семафор, абетка Морзе, мова програмування. Характерною рисою штучних мов є однозначна визначеність їх словника, правил утвору виражень і правил додання їм значень. 
Отже,мова характеризується:набором використовуваних знаків;правилами утвору із цих знаків таких язикових конструкцій, як слова, фрази й тексти (у широкім тлумаченні цих понять);набором синтаксичних, семантичних і прагматичних правил використання цих язикових конструкцій.Упорядкований набір знаків, використовуваних у мові, називається алфавітом. Мова виступає інструментом, за допомогою якого можна створювати різні конструкції для опису об'єктів, їх властивостей, структури, поведінки і т.д. Такі конструкції є інформаційними моделями. 
Будь-яке спілкування неможливе без того або іншого рівня формалізації інформації. Будь-яка мова, як природній, так і штучний) є одним зі способів формалізації інформації. Різниця в тому, що спеціальні мови - це строго формалізовані системи, а природні мови - частково формалізовані системи.